Тандем «близнюків» та історія цивілізацій

Часто ми не помічаємо, наскільки наше мислення, його природа запрограмовані традицією і колективним досвідом. У такому разі важко погодитися з тим, що кожна думка, опроявлена у слові, — це наше слово. Ми непомітно для себе стаємо заручниками великих ментальних проектів, створених іще задовго до нас. Вони існуватимуть багато століть чи тисячоліть і після нас.

Отже – ідеологія та утопія.

Видання українською мовою тисячним накладом книжки класика «соціології розуму» Карла Мангайма — непересічна подія на українському книжковому ринку. Добрий переклад, якісне оформлення, актуальність проблематики — всі ці фактори визначають актуальність видання, а отже, й попит у сучасному суспільстві.

Карл Мангайм (Karl Mannheіm, 1893–1947) — німецький філософ і соціолог, у поглядах якого простежується вплив Д. Лукача. К. Маркса і 3. Фройда. На Заході його називають творцем соціології знання, який вважає пізнання немисленням, а переживанням, що є результатом спільної діяльності людей у суспільстві. Основні роботи Мангайма: «Ідеологія та утопія» (1929), «Людина й суспільство в час перебудови» (1935), «Діагноз нашого часу» (1943). Дослідник вважав, що завдання соціології — співвіднесення духовних сутностей із соціальними позиціями їх носіїв. Розв’язання цього завдання дає можливість, з одного боку, виявити той факт, що різне положення пізнавальних суб’єктів у соціально-історичному просторі й часі зумовлює відносний характер їх пізнання: прагнення видати частину за ціле, представити однобічну правоту як абсолютну істину. Формами такого пізнання є ідеології (теоретизовані погляди панівного класу, що представляють апологію чинного ладу) й утопії (духовні феномени, емоційно забарвлені, породжені свідомістю пригноблених, що прагнуть до реваншу; із приходом їх до влади утопії перетворюються на ідеології).

Мангайм покладав надії на краще майбутнє з появою нового типу людини, яка має бути створена вихованням. Він був переконаний, що виховання не може обійтися без внутрішнього досвіду релігійних зразків. Мангайм вважав за можливе соціологічний аналіз християнських цінностей і методології, оскільки, на його думку, істини християнства формульовано не в абстрактних заповідях, а в кількох чітких твердженнях, що мають вічну цінність.

У своїй праці «Ідеологія й утопія», що з таким великим запізненням вийшла в Україні, Мангайм прагне розв’язати проблему демократичного контролю над колективним несвідомим. Вона виникла з появою різноманіття стилів мислення, породженого науковим прогресом, та руйнуванням того об’єктивного уявлення про світ, гарантом якого в середньовіччі була церква. Була зруйнована загальна віра в об’єктивний лад, наукове уявлення про світ усе більше витісняло релігійне, але раціональний світогляд не зміг проникнути в маси як основа раціональних фреймів повсякденного життя. Поведінка має і сьогодні регулюватися міфами, традицією й вірою у вождя, нездатністю приймати самостійні рішення. Колективне несвідоме й спонукувана діяльність спотворює низку аспектів соціальної реальності у двох напрямах — ідеологічному та утопічному. Інтелектуальна зброя для викриття несвідомого, руйнування віри супротивника у своє мислення має, проте, ще загрозливіші наслідки: руйнування віри в людське мислення взагалі, крах довіри до думки. Треба лише допомогти індивідові зробити свідомий вибір у хаосі суперечливих і часом непримиренних цінностей.

Моральний хаос виникає внаслідок ослаблення групових контактів, коли релігійні норми, сімейні традиції й мораль втрачають ґрунт. Допомогти перебороти хаос і досягти інтеграції суспільства має відновлення етичних норм, осмислення досвіду минулого, зміцнення природних групових зв’язків людей (сімейних, професійних, релігійних тощо), які створюють міцну тканину міжлюдських відносин (до їх руйнування прагнуть тоталітарні режими). Важливий аспект обговорюваної ситуації пов’язано з процесом секуляризації, що сприяв більшій розмаїтості людського досвіду, однак призвів до нейтралізації цінностей: суспільство має знайти нові способи відновлення методів пристосування, засвоєння, примирення й стандартизації цінностей замість втрачених.

Уже з початку 20-х років ХХ ст. (очевидно, після праць Ернста Блоха) утопію описують як певний тип мислення. Карл Мангайм розглядав утопію як революційну альтернативу, пропоновану тими, хто, будучи позбавленим влади, не вписується у соціально-політичне сьогодення. За Мангаймом, «поняття утопічного мислення відображає протилежне за характером відкриття, зроблене також завдяки політичним конфліктам: певні гноблені групи духовно настільки зацікавлені у знищенні чи перетвореннях існуючого суспільства, що мимоволі бачать лише ті елементи ситуації, що націлені на його заперечення, їхнє мислення не спроможне правильно зрозуміти реальний стан суспільства. Їх жодним чином не цікавить те, що реально існує; вони лише намагаються на рівні думки заздалегідь провістити зміну існуючої ситуації. Це мислення ніколи не буває спрямованим на діагноз ситуації; воно може слугувати лише керівництвом до дії. В утопічній свідомості колективне несвідоме, позначене ілюзорними уявленнями і волею до дії, приховує певні аспекти реальності. Воно відвертається від усього того, що може похитнути його віру або паралізувати його волю до зміни стану речей. Отже, колективне несвідоме і активність, якій воно дає поштовх, зумовлюють двояке спотворення певних аспектів соціальної реальності в двох окреслених вище напрямках… Завдання цієї книги полягає в тому, щоб коротко окреслити найбільш вагомі фази утвердження цього відкриття значущості ролі несвідомого в історії ідеології та утопії…».

Коли ми говоримо про утопію, то десь поряд у просторі перебуває і поняття «ідеологія»: утопічне та ідеологічне як світоглядні константи взаємопов’язані. Ідеологія може бути прочитана на рівні семантичного розмежування як часткове (що стосується свідомості людини) і як загальне поняття (що стосується всієї епохи). Принаймні такого висновку доходить один із найвизначніших теоретиків ідеології та утопії К. Мангайм.

Як зазначає Мангайм, «ймовірно, що передчуття наявності ідеології вперше виникло у сфері повсякденного досвіду політичної практики. Факту дедалі глибшого проникнення політики у громадське життя відповідає й нова приказка, що побутувала в епоху Відродження у середовищі співгромадян Макіавеллі про те, що в palazzo думають інакше, ніж у piazza, і в якій зафіксовано простонародні спостереження того часу. Тут уже можна спостерігати у зародковій стадії методичне становлення тої підозри і недовіри, про які йшла мова раніше, коли розбіжності у мисленні приписуються фактору, що піддається соціологічному поясненню…».

Праця «Ідеологія та утопія» вже стала класичною для європейських наукових кіл, адже, по суті, маємо перше ґрунтовне осмислення утопії та ідеології як двох боків однієї медалі в контексті соціології знання, власне, ідеологія постає як система правил, догм, вірувань, які притаманні людській свідомості. Коли ж вони переходять за межі індивідуального простору, ми маємо справу з ідеологією в її другому вияві, як зауважує К. Мангайм. Це масова ідеологія. Про цей феномен за останнє ХХ сторіччя написано багато. Цікаво, що в період панування однієї з найбільш радикальних і войовничих утопій, що знайшла своє обґрунтування в ідеології марксизму-ленінізму, ставлення до утопії як такої було однозначно негативним. Панувала думка, що, починаючи з Т. Мора й кінчаючи ревізіонізмом лівого руху в ХХ столітті, утопізм не мав нічого, крім оман і небезпечних захоплень іншими шляхами руху до «світлого майбутнього»…

Ідеологія нацизму, сталінізму, комунізму — в усіх цих випадках суспільство і його складові вибудовувалися з ідеологічних цеглинок. Утопічний компонент у такому разі також постає світоглядним, ментальним конструктом. Зрештою, утопія — це тип сприймання та інтерпретації дійсності. Хоча німецький соціолог та філософ відходить від дефінітивного витлумачення, послуговуючись більше феноменологічною інтерпретацією, і екстраполює свої розмисли на широке історико-культурологічне підґрунтя. Утопія — ідеальний проект людської реальності, вибудуваний у системі мислення і перенесений на дійсність. Утопічні константи мислення — річ чи не інтегрована у саму природу помислу. Утопічність була властива і для античної філософської системи, коли будь-який феномен (у платонічній та неоплатонічній системі) постає цілісно, як ейдос, ідея, що містить у собі сукупно нерозкритий і недиференційований образ речі.

Щодо ідеологічного виміру, то він постає внаслідок утвердження на рівні індивідуальної чи колективної свідомості сукупних правил, догматичних, а не логічно аргументованих. Вони мають тяжіти над людиною, неначе ті «демони», що про них писав іще англійський філософ Френсис Бекон. Ідеологія — вияв залежності психіки, ментальності від соціально-історичного контексту. Саме історія визначає нашу поведінку, але людська психіка не реалізується лише через індивідуальний досвід. Існує поняття колективного досвіду, який також тяжіє над нами. У такому разі людина постійно постає між Сциллою і Харибдою двох магістральних векторів — свого, індивідуального, і чужого, колективного.

Історія сама по собі ніколи не буває викривленою, але людська психіка може бути дуже нестабільною, а тому й небезпечною. У кожного свої демони, але коли людина не здатна опанувати ними, тоді починається служіння культу і проголошення того, що на рівні семантики не містить жодного змісту, але має потужний пропагандистський, сугестивний, «зомбувальний» ефект. Так було в радянській системі, коли ідеологія марксизму-ленінізму визначала розвиток суспільства, а радянська новомова поставала страшним покручем, у якому результувала викривлена свідомість людей, не готових до відповідальності за власні вчинки, не готових бути учасниками діалогу. Мова не була джерелом комунікації, натомість лише засобом утвердження джерела влади над людиною, засобом пропаганди і маніпуляції. Ці речі розумієш особливо чітко, коли поринаєш у книжку «Ідеологія та утопія» Карла Мангайма.