Ця книга втрапила мені до рук у переддень 1020 річниці хрещення Русі. Потім хтось квапився почути виступ «ДДТ», хтось – сфотографувати патріарха, групка студентів із рюкзаками заповнила маршрутку – вони їхали до Карпат. А я тримала в руках книгу альбомного формату, гортала світлини і вкотре переконувалася: Бог усе-таки живе в людях, і в речах, і в місцинах – в усьому, що має сакральну непроминущу пам’ять. Енергетичну, якщо завгодно. Наше ставлення до них – індикатор стосунків із Ним. А десь глибинніше – і з самими собою.
Але – спершу про книгу. «Дерев’яні церкви України» – альбом фотографій, укладений Галиною Шевцовою. Близько 500 фото на 375 сторінках. Храми, які зникають. Інколи саме завдяки людській «турботі». Ще одна яскрава сторінка в історії хвороби вітчизняного «хронічного інфантилізму» (за визначенням Олени Сом-Сердюкової в Дзеркалі тижня,).
У принципі, історія вивчення давньоруських, а далі й українських, дерев’яних церков налічує вже близько двох століть, історія боротьби з ними – прихованої і відвертої – близько тисячоліття. Першу згадку про дерев’яну церкву – св. Іллі на Подолі в Києві, побудовану в І пол. Х ст. – зустрічаємо у «Слові про похід Ігорів». Уже в той час на землях Русі будувалися й кам’яні храми візантійського типу. Про взаємовпливи в архітектурі між ними та дерев’яними церквами місцевого штибу фахівці дискутують і досі – на прикладі тієї ж Софії Київської, що являє собою хрестово-купольний храм, збільшений двома нефами вшир, трьома стовпами у довжину та обведений ззовні галереями-гульбищами, які, на думку науковців, є взагалі відгомоном язичництва.
Для дерев’яних церков характерна тричленна будова: бабинець, нава і вівтар. Стосовно неї думки дослідників також суперечливі: одні вважають її продовженням язичницької чи ранньохристиянської традиції, або ж усталеної побудови селянської хати (звідси й назва одного з типів – хатній); інші обстоюють думку про запозичення – з Вірменії, Молдови, Польщі, Нормандії і навіть Індії. Єдине, що стверджують одностайно – українська традиція дерев’яного сакрального зодчества – довершена і самобутня; сформована, можливо, ще до приходу християнства, збереглася майже незмінною – такою, як ми можемо бачити її сьогодні. Про це ще 1905 року Г. Павлуцький писав: «Малорусский храм прост, лишен украшений и затейливых подробностей, но в целом он отличается стройным и изящным видом; в нем ярко выражена определенная идея: люди создали здесь простой и задушевный памятник своему чувству, которое стремится к небу; в этом порыве, в этом стремлении к небу вылилась вся малорусская архитектура; во всех линиях и формах явно обозначилось направление в высоту».
Для побудови церкви обирали «гарне» місце – рівне, чисте, майстер одягав нову сорочку, перед початком роботи три дні постував, молився. Нерідко християнські святилища ставили на місцях колишніх язичницьких жертовників. Згадки про це збереглися і до наших днів. Так, в альбомі вміщено світлини двох церков, зведених на місці лісової каплички та язичницького капища.
Якщо хтось із мешканців села, де є дерев’яна церква, скаже вам, що їхній храм збудовано без жодного цвяха, знайте – це не для красного слівця. Традиція зводити церкву за допомогою самих лише перехрестів пов’язана з біблійною оповіддю про розп’яття Ісуса Христа. Зруб (кліть), складений із дерев’яних брусів, перев’язаних між собою особливим способом, становить основу дерев’яного храму. Один великий зруб і два менші з боків, розташовані по одній лінії з заходу на схід, утворюють класичний тип тризрубної церкви з відповідними приміщеннями: бабинець, нава, вівтар. Якщо до них додавали ще два невеликі зруби з північного та південного боків, поставав п’ятизрубний храм, відомий ще як хрещатий. І на Заході, і на Сході України зустрічаються дев’ятизрубні будівлі, з чотирма додатковими маленькими приміщеннями, припасованими у закутах між навою та меншими зрубами. В основі зрубу лежить прямокутник, хоча на Прикарпатті, Поліссі є рідкісні храми з п’яти- та восьмигранною основою.
Головна архітектурна особливість української дерев’яної церкви – так званий «залом». Це особливий спосіб зведення зрубу, за рахунок якого церковне склепіння звужується догори без жодних додаткових прилаштувань, на зразок каркасу. Завдяки цьому всередині виникає відчуття стрімкості, піднесення, потягу увись. В альбомі є фотографії храмів із чотирма, навіть п’ятьма заломами.
Дах церкви обшивали тисом, стіни – вертикально дошками (тисом), або також лускоподібним гонтом – останній варіант більше притаманний храмам карпатського регіону, адже захищає зруб від вітрів, дощу та снігу. На Закарпатті збереглася церква, де навіть «цибулинки» бань обшиті «лусочками» гонту. У передмові авторки описано процес підготовки дерева до будівництва, секрети «зв’язування» зрубу та інші цікавинки, що засвідчують щире зацікавлення розроблюваною темою, захоплення, яке непомітно передається читачеві. Адже одна річ – читати фахову літературу, споглядати давні храми, і геть інша – поєднувати обидві справи. Тоді терміни оживають, набувають кольору і… не повірите, але вам обов’язково закортить туди поїхати. Адже мимохідь Галина Шевцова підказує недосвідченому туристові, куди податися, де розташований давній храм, а де – його пізніша копія, оповідає «родзинки» з історії будівництва.
В обох передмовах (авторській та професора Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури Лариси Скорик) детально розглянуто типи дерев’яних церков, різні архітектурні школи на території України (яких, між іншим, аж 14), їх походження та розвиток. Прочитавши – знатимете, що відповідати тим, хто закидає вітчизняним сакральним пам’яткам дерев’яної архітектури іноземне походження, чужинські запозичення та мистецьку меншовартість. Адже недаремно історія вивчення дерев’яних церков України тривалий час була історією їх замовчування, а то й винищення.
Починаючи від 1803 року, коли Синод російської православної церкви заборонив будівництво рублених храмів українського типу, й аж до сьогодні, коли слідом за дослідниками рухаються вандали. Хоч як прикро це визнавати, але 90-ті роки ХХ століття забрали у безвість більше церков, ніж довоєнний період боротьби з «опіумом для народу». Найчастіше руйнівниками стають крадії, які «замітають сліди», або самі парафіяни, чи й священнослужителі, яким видається, що дерев’яна церковця «замала» чи просто невигідна. Поряд будується новий храм, у нього переносять, скажімо, старий іконостас, але дорогою він раптом «молодшає» на кількасот років, а унікальний оригінал зникає невідомо куди. Сама ж церква згорає від удару блискавки, або, наприклад, через несправність електропроводів. У кращому разі прадавній храм обшивають пластиком, криють залізом, а то й цементують, надаючи кількасотлітнім пам’яткам «чудовий» шанс зогнити через відсутність вентиляції.
Історики, мистецтвознавці б’ють на сполох, але марно. Найбільше досягнення нині – внесення низки церков до попереднього списку пам’яток «ЮНЕСКО». На такому тлі діяльність видавництва «Грані-Т» (крім альбому «Дерев’яні церкви України», вони видали ще «44 дерев’яні храми Львівщини» та «Україна-Японія: дерев’яна архітектура») видається мало не сподвижницькою. Адже тільки протягом двох місяців, поки тривала робота над альбомом, три церкви з числа тих, про які йдеться, горіли. Уточнення до змісту вносили просто у верстці. Миколаївська церква в с. Дмитровичі на Львівщині існує вже тільки на сторінках, які ви гортаєте. Зазнали втрат від пожежі церква Різдва Богородиці у Хустському районі Закарпаття та Миколаївська церква у Чернівцях. Містика? Реальність? Вирішуйте самі.
У «Міжнародній хартії про народну архітектуру», відомій ще як «Пловдивська хартія», сказано: «Пам’ятки народної архітектури несуть у собі закодовану інформацію, що знайомить нас не лише з концепціями і технічними, художніми, естетичними методами будівництва тієї епохи, коли вони були створені, але й з життєвим рівнем народу та його звичаями. Ось чому вони є живими свідками епохи не тільки в архітектурному і художньому плані, але й у плані історичному. Їх цінність компенсується естетичними особливостями, що поступаються інколи показним і величавим пам’яткам офіційної громадської, сакральної та цивільної архітектури». Навіть якщо для вас дерев’яні церкви й досі – тільки цікаві давні пам’ятки, задумайтесь: вони перетривали сотні воєн і лихоліть, татаро-монгольську навалу і фашистські бомбардування. Вони мусять щось донести. Можливо, саме Вам?
Народилася 1983 року на Вінниччині. Із 2001 року мешкає у Києві. Колишня студентка, а нині – аспірантка кафедри теорії літератури та компаративістики КНУ імені Тараса Шевченка. Учасниця близько 20 наукових конференцій. Пише вірші, прозу і дисертацію. Авторка поетичної збірки «Сарматське коріння» (Вінниця:Тезис, 2001). Перекладачка з англійської