«…Рабам не дають золотих відзнак…»

Павло Загребельний не потребує ні реклами, ні коментарів. Це вже навіть не імя конкретної людини, це своєрідний бренд якості української літератури. Думаю, що самому Загребельному від цього не легше. І чим більше йому років, тим більше самотності у нього і в ньому. В останньому нарисі публіцистичного триптиху «Три долі» (Гоголь; Шевченко; Чехов) Загребельний цитує Чехова: «Розумієш тепер страшні слова Чехова з його записної книжки: “В могилі я лежатиму сам, як, по-суті, й живу самотній”». Слова не випадкові, бо сам Загребельний завжди почувався самотнім, незважаючи на те, що разом із дружиною виховали двох дітей і чотирьох онуків: «І ось зі мною живе дружина. Я півдня сиджу й пишу. У цей час зі мною не можна поговорити, до мене небажано заходити… І так усе життя. Тому тут не тільки ти самотній, а й самотня та людина, яка живе з тобою. І діти твої самотні, і друзі самотні…» «Полковнику ніхто не пише». Просто полковник усамітнився і споглядає людську суєту із вершини своїх вісімдесяти чотирьох літ.

Нове видання публіцистичних роздумів письменника нагадало всім: Загребельний живе і пише. І хоча він уникає публічности, не дає інтерв’ю й не веде щоденників, – це не означає, що він замовк і, як свого часу норовливий Селінджер, замкнувся від світу. Це світ біжить кудись, і тих, хто уникає з різних причин цієї божевільної гонки, просто не помічає. Навіть не вдає, а не помічає, і все. Тут треба мужности для самотности і терпіння, аби не втомлюватися повторювати істини, до яких дійшов серцем і розумом: «Стоїмо над безоднею. Треба встояти».

Незважаючи на серйозний людський вік і болячки, незважаючи на самоту, коли поряд із тобою, слава Богу, ще є найближча людина, яка і допомагає вистояти у цій нерівній борні, Загребельний є людиною, сповненою світлого розуму й молодості душі: «Талант, як і душа, не має віку. Ми різнимося хіба що кістяками. Кістяки, справді, є старі і є молоді. Але для мистецтва це не має жодного значення».

Усі ці міркування, зібрані під обкладинкою нового видання й обрамлені двома інтерв’ю («Крізь світ абсурду: Інтерв’ю замість передмови»; «Рабам не дають золотих відзнак: Інтерв’ю замість післямови»), розкривають ще одну іпостась Павла Загребельного – письменника-громадяника, письменника-філософа.

Загребельний ніколи не йшов за кон’юнктурою, і навіть та кон’юнктура, яка утворилася навколо життя і творчости письменника, не має жодного стосунку до нього самого. Головний принцип Загребельного-людини і Загребельного-письменника, – це принцип особистої свободи. Недаремно він цитує свого улюбленого Чехова: «Крім достатку матеріалу й таланту, потрібне ще дещо, не менш важливе. Потрібне змужіння – це раз; по-друге, необхідне почуття особистої свободи…»

Загребельний умів бути незалежним. Напевне, тут посприяла і біографія. Як говорить сам письменник, основні життєві принципи були сформовані у нього до 20-річного віку: «Моя біографія – голод і війна – до 21 року сформували мій характер як характер незалежний. Незалежність – це найдорожче. Я сповідував її завжди, і ніколи ні перед ким не схилявся. Схилявся лише перед визначними особистостями і перед людьми, які щось уміють робити, які мають неабиякий розум, які знають честь». Зрештою, Загребельний повторює відому істину: «У великих письменників – завжди великі біографії». Не знаю, чи називати це щастям, – біографію Загребельного, особливо воєнного періоду з його перебуванням у полоні 2,5 роки, але це було «моментом істини» для молодої людини: «1942 року я потрапив у фашистський полон і був там два з половиною роки. Там я бачив страшніше, ніж події 1933 року, хоч голод зачепив мене дуже сильно: я помирав, і всі наші сусіди вимерли… Голод – один урок життя, концтабір – наступний… Я побачив справжню ціну людині, побачив людську велич і людську ницість. Зрозумів – де суєта, а де справжні цінності». У своєму романі «Тисячолітній Миколай» Загребельний вивів три психологічні типи українців: смерди, козаки, гайдамаки. Сьогоднішню добу письменник схарактеризував як торжество смерда: «І не важить, як він зветься: голова колгоспу, директор заводу, банкір, міністр, народний депутат, – однаково він зостається смердом. А чого чекати від смерда? Порятунок прийде лише тоді, коли стрепенеться душа народу. Бо не вмерла ж вона. Не могла вмерти».

Не з усіма міркуваннями Загребельного можна погодитися. Особливо тими, де він згадує Панька Куліша чи книгу Гоголя «Выбранные места из переписки з друзьями». Зрозуміло, що ці матеріяли писані раніше. Але Загребельний не був би Загребельним, якби щось змінював у них на догоду добі.

Так само і з оцінками письменникам. Кого він любить, то залишається на своїй думці навіть якщо ті люди і змінювалися. Іван Драч залишається для нього справжнім символом шістдесятництва, Микола Вінграновський – поетом від Бога, а Борис Олійник не виходить у Загребельного за межі часу, коли розкритикував роман письменника «Я, Богдан». Я не збираюся полемізувати із Загребельним. У нього своя шкала цінності, яку він вистраждав. І думаю, що він має право на неї.

Один із найсвітліших нарисів у цій книзі, – спогади про Сергія Параджанова («Чарівна нитка Параджанова»). Саме тут Загребельний однією фразою формулює вину свою/поколіннєву за конформістську позицію у радянський період: «Нам випала доля без вини винних, і вічний сором буде супроводжувати нас до могили».

Громадянська позиція письменника чітко й недвозначно заявлена в нарисах «Ex eremo в часи президенства Леоніда Кравчука і Леоніда Кучми. 1991–1995 рр», «Мова», «На Вкраїні милій», «Національна ідея», «Український шлях». Він і тут залишається “незручним” співбесідником, бо не підіграє ні проросійським, ні проєвропейським реверансам політиків, а закликає залишатися самими собою: «Є свобода, а Нобелівських лауреатів немає. І ще довго не буде, бо рабам не дають золотих відзнак. Шевченко писав: “Раби, підніжки, грязь Москви…” Що змінилося? На місце Москви став Вашингтон? Гай-гай…»

Найголовніший постулат міркувань Павла Загребельного залишається програмою життя кожної людини: «І не досить як стало модним після фільму Тенгіза Абуладзе “Покаяння”, шукати дорогу до Храму – треба той Храм ще й збудувати самому».

Свій Храм Слова і Храм Душі Павло Загребельний збудував. Це дає йому право чесно дивитися в очі сучасности і вірити в майбутнє України. Для неї він працює і живе.