Віталій Коротич. Фото з сайту k1.tv |
Наприкінці 2007 року на сайті «ЛітАкцент» з’явилася моя стаття «Метаморфози Віталія Коротича» (Див. Володимир Панченко: Метаморфози Віталія Коротича), в якій ішлося: а/ про спогади цього письменника «От первого лица», в яких він діловито зводить себе на п’єдестал, героїзуючи (всупереч фактам) власне минуле і не забуваючи «похіхікати» на адресу «ближніх» із колишнього свого літературного середовища; б/ про поетичні, прозові й публіцистичні книжки В. Коротича, в яких дуже мало, як засвідчує перечитування їх «на свіже око», живого слова, – переважає кон’юнктурщина, що свого часу принесла автору чимало різноманітних премій; в/ про нову добірку віршів В. Коротича в журналі «Київ», яка видалася мені несподівано вільною від суєтності, притаманної поетові. Навіть згадався тоді Є. Маланюк: «Час, Господи, на самоту й покору»… Може, думав я, то вона і є – «самота й покора», яка налаштовує на вічне, звільняючи душу від шкаралупи всього суєтно-кон’юнктурно-швидкоплинного?
Схоже – помилився. З того часу Віталій Коротич щотижня виходив на чималеньку аудиторію «Бульвару Гордона» зі своїми «дзеньками-бреньками» із серії «От первого лица», не пропускаючи нагоди хвальковито нагадувати читачам про десятки своїх премій. На темі премій він «поведений», як і загалом на темі власної неординарності: нарцисизм задавнився і не проходить. В. Коротич (як підмітив ще в 1968 р. Євген Маланюк) страшенно любить «якати», протиставляючи себе, «безгрішного», – «грішним» і сірим. Критику на свою адресу він трактує не інакше як гоніння, наклепи чи інтриги, намагаючись стати в ПОЗУ СЛОНА, на якого гавкають усякі там «моськи».
Саме так відреагував Коротич і на мої нотатки про нього (див.:Виталий Коротич: «Когда Украина обрела независимость, в писательських столах обнаружились не бунтарские рукописи, а мышиные норы»// «Бульвар Гордона», 2008, №29, липень). Крити було нічим, тому він відмахнувся: мовляв, «с годами я перестал обращать внимание даже на самые гремящие разносы», тому – «ребята, флаг вам в руки – пишите!» Та й не для суперечки з критиками взявся цього разу Віталій Коротич за перо. У Москві виходить черговий збірник його спогадів – і «Бульвар Гордона» просто передрукував фрагмент із майбутньої книжки. «В «Огоньке» этой книжечкой захотели отметить 20-летие присуждения мне в Нью-Йорке журналистского «Оскара», – пояснює Коротич, і додає: «Никому из писателей или журналистов бывшего Союза такой премии не вручали ни до, ни после».
Що ж до фрагмента, вміщеного в «Бульварі», то йдеться тут про «київське життя» автора, а найбільше – про Олеся Гончара, чий 90-літній ювілей відзначався у квітні 2008-го. Про Гончара Коротич написав зі злою іронією і досить зверхньо, – зрештою, це його справа, як писати про того, з ким колись був зовсім поруч – у Спілці письменників як її секретар, чи в Комітеті миру – як заступник голови (себто – О. Гончара). Дивує інше: «угол отстранения», що його знаходить Коротич для самого себе. «Олесь взволнованно принимал от власти знаки внимания, входя в состав ЦК ее партии, служа депутатом, будучи Героем Соцтруда, академиком, лауреатом всех премий, включая Ленинскую, и еще кем угодно», – пише Коротич, явно «забуваючи», що майже все сказане стосується і його самого. Ну трохи менше мав регалій, а все інше – за тією ж схемою: «взволнованно принимал…»
Тільки тепер він – «прокурор», він звинувачує: «Увешанный орденами и значками, как елка, Гончар научился сочувствовать, не вмешиваясь («А що я можу?»). При нем добивали в Киеве Виктора Некрасова, сажали Сергея Параджанова, ссылали Стуса и Чорновила. «Що я міг?» – спрашивал Олесь». Не все в цих словах відповідає дійсності (Гончар пішов з посади керівника Спілки у травні 1971-го, а Некрасова «добивали» пізніше, принаймні з партії його виключали наприкінці 1972-го; Стуса арештували теж у 1972-му …), – проте справа навіть не в хронологічній точності, а в мистецтві В. Коротича міняти кольори, знаходити потрібний «угол отстранения». Ніби сам він не був трубадуром режиму, який арештовував і «добивав»! Та й у Гончара все було значно складніше, неоднозначніше, навіть трагічніше, – в цьому переконається кожен, хто прочитає його щоденники. (До слова кажучи, О. Гончар у своєму діаріуші теж не щадив В. Коротича: «Лакузник, пройдисвіт … сучасний Іудушка Головльов з його масною усмішечкою… Освіченість, сума знань, видно, не в змозі очистити людську натуру від підлоти, якщо вона вже була запрограмована в генах…» І ще не раз у тому ж дусі).
Але Коротичу – що: він судить всіх і вся так, ніби був поза часом. У нього були свої рахунки з київським літературним середовищем, хронічні «болячки» якого й справді варті «розпеченого пера» («професійні малороси, милі провінціали», – пише В. Коротич, наголошуючи на тому, що більшість із київських літераторів – учорашні селюки, не те, що він, «міщух»). Тільки ж для чого цей зверхній тон? І чому коли Коротич майже зловтішно констатує, що «в письменницьких столах виявилися (після проголошення незалежності України. – В. П.) не бунтарські рукописи, а мишачі нори», він наглухо «забуває» не тільки про невидані чужі рукописи, які все ж були в шухлядах, а й про власний стіл?
Наче перебував тим часом на якійсь іншій планеті…
В. Коротич несподівано згадує Геббельса, який незадовго до розгрому Рейху записував у щоденнику, що його народ «является нацистским», и в то же время удивлялся, что немцы «так покорно ведут себя по отношению к врагу». «Он, как и Сталин, – коментує Коротич, – ни в чем не винил себя – только недобитых предателей».
Дивовижно це читати в мемуарах В. Коротича: «он ни в чем не винил себя – только недобитых предателей»… З Коротичем – та ж сама біда: він не може ЧЕСНО подивитися на «время, лепившее и ломавшее всех нас». Лише один раз промайнуло в спогадах щось схоже на самокритичне зізнання в сервільності, та й то – мемуарист одразу перевів «стрілки» на того ж таки Гончара…
Дивно також, що такий досвідчений журналіст, як Віталій Коротич, дуже недбалий у ставленні до фактів, особливо історичних. «Лучший редактор мира», як його атестує «Бульвар Гордона», часто плутається й пересмикує. В. Винниченко, скажімо, ніколи не «возглавлял Совнарком УССР». Є. Маланюк (який у 1968 р. помітив у поезії В. Коротича фальшивинку – відповідний щоденниковий запис я цитував у своїй статті) не був «западноукраинским поэтом», оскільки народився в Новоархангельську, на березі милої його серцю Синюхи. Треба нічого не знати про Є. Маланюка, про його Степову Елладу, щоб записати цього поета в «западенці» (про Є. Маланюка В. Коротич згадав у статті «Ругают всегда за то, за что раньше хвалили», надрукованій у тому ж 29-му номері «Бульвару Гордона»).
Чимало надуманого є в протиставленні «зрадника» І. Мазепи – та П. Калнишевського, «предпочетшего отступничеству арестантский сруб на Соловках». Нічого Калнишевський не «предпочитал»: жодного вибору в нього не було, отже – не було й моральних альтернатив. Не було вибору і в гетьмана І. Мазепи, загнаного Петром І та Меншиковим у глухий кут, оскільки обоє вони потоптували права Гетьманщини, принижуючи до всього козацьку старшину й самого гетьмана. З цього питання є велика література, є, зрештою, відомий лист П. Орлика до С. Яворського, в якому пояснюються мотиви політичного вчинку І. Мазепи, – проте В. Коротич віддав перевагу банальним російським стереотипам.
Що ж, він сам собі іміджмейкер. Очевидно, він хоче виглядати перед своїми читачами саме так, вибираючи кольори відповідно до “погоди”. Може навіть здатися, що Віталій Коротич сподівається, що його писані в різний час книжки ніхто не читатиме, а значить – сприйматиме героїчний мемуарний епос колишнього киянина цілком серйозно.
P. S. За логікою речей, цю репліку я мав би адресувати «Бульвару Гордона». Проте в аналогічній ситуації кілька років тому редакція не відреагувала НІЯК, – тож який сенс звертатися до неї тепер?
Автор численних праць з історії української літератури, зокрема, «Юрій Яновський» (1988), «Володимир Винниченко: парадокси життя і творчості» (2004), «Неубієнна література» (2007), «Сонячний годинник» (2013), «Кільця на древі» (2015), «Повість про Миколу Зерова» (2018). Його перу належить кілька літературно-критичних книг та сценаріїв документальних фільмів.