Зупинка в Зачепилівці

Борис Олійник. Фото з сайту culture.unian.net

Про існування Зачепилівки я знаю давно, дуже давно. Можливо, ще десь із кінця 1960-х, коли прочитав у Бориса Олійника ось ці рядки:

Нарешті Зачепилівка.
Вийшов на Бабенковій. І одразу:
— Синочку!!! –
Мати…
Баби…
(Діди повмирали).
Тітки…
Дядьки…
Родичі…
— Здрастуйте, мамо. Оце ж і я.
(Ти диви: заговорив нормально!)
Стою на своїй землі.

Я перевірив: вірш «Стою на землі» і справді датований 1968-м роком. Перечитуючи його, важко втриматися від елегійної усмішки: такий впізнаваний тут Борис Олійник із його самоіронією, різкими переходами від просторіччя до патетики, моральними максимами, поезією материнської святості… Все в тому давньому вірші випромінює лукаві контрасти: «глобалізаційно-міській» суєті протиставлено тихий плин вічності в рідних полтавських краях, цивілізаційному галопу – неквапливий ритм селянського повсякдення, нервово-модерній лексиці – прості слова, в яких мудрості більше, ніж у «вченій» мові.

Вірш – принциповий для поета. «Стою на своїй землі» – це не просто дзвінка декларація; це – моральне кредо, в якому чується горда затятість і готовність до полеміки.

«Я б летів красивим чортом…»

Зачепилівка, зрозумів я, – головна точка на планеті для Бориса Олійника. Як здивувався він, не знайшовши свого села на глобусі (вірш «Дискусія з глобусом»)! «Є село моє – Зачепилівка!» – ці фінальні слова звучали майже як Галілеєве: «І все-таки вона крутиться!» Б. Олійник надто добре знає ціну іронії, щоб самоспалюватися у романтичному пафосі, – проте не соромиться він і дон-кіхотського плаща, коли бунтує проти несправедливості глобуса, який «не помічає» малого… Насправді ж, мале – велике! І в цьому вся суть Олійникової патетики («шістдесятницької» за своєю природою, «симоненківської»).

Зачепилівка – духовна столиця Бориса Олійника, відправна точка його Дороги (є в нього поема з такою назвою – «Дорога»; може, одна з кращих українських поем у ХХ столітті). Там на чистому аркуші дитячої душі писався той моральний кодекс, що його поет Б.Олійник не втомлюється відстоювати із самозреченістю ідальго. Там сходило його «Сиве Сонце» (хто не чув пронизливий спів Ніни Матвієнко, що аж душу пройма: «Сива ластівко, сиве сонечко…»? слова – з поетичного циклу, присвяченого «пам’яті матері»)…

Одне слово, дорога привела мене в Зачепилівку.

В’їжджаєш у село асфальтівкою, що веде повз сільське кладовище. Шосте чуття велить зупинитися: «Це ж воно і є… те саме, де «горбик – і все»». Тридцять років збігло, як не стало Марфи Никонорівни Олійник, якій українська література має завдячувати не тільки тим, що вона народила одного з кращих наших поетів (невдовзі після голодомору, в жовтні 1935-го!), а й тим, що її материнський образ покликав до життя найніжнішу лірику. Національна літературна традиція, зіперта на вікову родинну етику, завжди оповивала Матір ореолом святості, – і все ж, після Тараса Шевченка, здається, мало кому вдавалося відшукати такі побожні й такі ніжні слова про Матір, як ті, що явилися Борису Олійнику:

Батьківська хата

Вона посміхнулась, красива і сива, як доля,
Махнула рукою – злетіли увись рушники.
«Лишайтесь щасливі», – і стала замисленим полем
На цілу планету, на всі покоління й віки.

Ці рядки – з «Пісні про матір». Мати в Олійника – сама душа України, виквіт її етики, якоїсь вищої мудрості, в якій стільки ж душевної високості, скільки й земної простоти.

Батько поета, Ілля Олійник, з війни не повернувся; востаннє його бачили восени 1941-го десь біля Чутово, на Полтавщині. У Зачепилівській школі, на стенді, я бачив світлину, на якій він – поруч із Марфою Никонорівною. Так міг би (судячи зі старих фотографій) виглядати директор школи. Та, власне, він і був сільським інтелігентом, журналістом новосанжарської районки, як сказали мені поетові земляки. (До слова: перший вірш Бориса Олійника також надрукувала новосанжарська районна газета – було це ще далекого 1948-го). Згадки про батька час від часу спалахують у поезії Олійника: з ними в нього, як правило, пов’язаний мотив вірності батьківському «знамену».

Зачепилівська школа зворушливо маленька. Мовби машина часу перенесла мене в 1960-ті: точнісінько такою була й наша школа, в зовсім далекому від Полтавщини селі за 150 км. від Одеси.

Бориса Олійника тут шанують: «дев’ятирічка» носить його ім’я. В одному з класів можна побачити парту, за якою сидів майбутній поет. А в коридорі – вже згаданий стенд із фотографіями відомих земляків-зачепилівців. Бориса Ілліча тут можна побачити і зовсім малим, і юнаком, і поважним мужем, який приїхав додому після трудів столичних – письменницьких, депутатських, громадських. У Зачепилівці не відчувається, що її жителі мають земляка, який був на владних висотах у Верховній Раді СРСР та в українському парламенті, звідки міг, здавалося б, і «небо прихилити» для рідного села: газ протягти, школу збудувати, нову асфальтівку постелити…

Зачепилівська школа імені Бориса Олійника

Таке нині водиться, і все начебто правильно, от тільки робиться це, звісно ж, за рахунок інших, – не з власної ж кишені спікер, прем’єр чи президент фінансують всілякі модерні дива в селах, де колись бігали голопузими пацанами…

Борис Ілліч у цьому сенсі залишився непрактичним (чомусь згадався його рядок: «А любов моя в синьому банті до практичнішого пішла…»).

Я не сказав, що мені пощастило з «гідом» – п’ятикласником Сергійком, який цілком по-діловому мовив після нашого з ним знайомства: «Я знаю Бориса Ілліча», – і пообіцяв показати батьківську хату поета. А потім ще й допоміг відшукати за селом, біля озера, чоловіка директорки школи (вона якраз поїхала в сусіднє село на похорон учительки). «У нього є ключ від школи, – пояснював мені всезнаючий Сергійко, він усе покаже». Так і сталося.

У хаті Олійників давно живуть інші люди. «Нам казали, що тут начебто музей хочуть зробити, проте далі розмов не пішло», – зізнається господиня. А потім напівжартома-напівсерйозно кидає чоловікові, який десь порається на подвір’ї: «Давай, чоловіче, забор ремонтуй, – бачиш, гості приїжджають». У чоловіка ці слова, видно, ентузіазму не викликали: захотіла чого…

Ми з Сергійком знову повертаємося до школи, де на нього чекає зграйка футболістів-ровесників.

«І лишилися на лобі сонценята золоті… …»

Їм так хочеться, щоб усе було по-справжньому! Футболки з номерами, справжні великі ворота, справжні – як у Зідана й Шевченка – фінти… Одному з хлопчаків – невисокому, білоголовому, з веснянками на обличчі, – я запропонував стати на ворота. І кілька разів він відбивав м”яча після моїх не дуже вдатних ударів…

Бориса Олійника він теж знає. «А знаєш, що Борис Ілліч колись класним воротарем був? За збірну університету грав..», – цікавлюся. Цього юний зачепилівський воротар не знав… Я сфотографував цю маленьку футбольну команду на стадіоні біля Зачепилівської школи, а знімаючи – згадував:

В снах безжурного дитинства смак польоту я відчув:
Аж до сонця головою діставався я тоді.
І, напевне, з того дива став рудий у мене чуб
І лишилися на лобі сонценята золоті…

Тепер ось перебираю фотографії – і на одній із них бачу білоголового воротаря із золотими сонценятами на обличчі…