Джонатан Свіфт повернувся 35 травня

«Це сталося 35 травня», – скаже оповідач, щойно люб’язний читач відкриє книжку. Як? – спитаєте ви, – адже такої дати немає в жодному календарі! «Але 35 травня людина повинна бути готова до будь-якої несподіванки»,– знайде відповідь той самий оповідач. Тож чи не є ці слова знаком для всіх тих «дорослих», серйозних мужів, які вирішили собі раз і назавжди, що вони «виросли» з дитячої літератури й мусять тепер конче читати тільки тяжкі словесні, філософією обтяжені сполуки? Може, ці слова є знаком того, що інколи можна повірити в те, що десь, на чиємусь незвичному календарі тридцять п’яті травня все ж існують?

Книжка «35 травня» вкотре доводить давно відому істину: дитяча література призначена аж ніяк не «винятково», а тільки «в тому числі» для дітей. Думаю, в такому разі я не надто згрішу проти правди, назвавши Еріха Кестнера «німецьким Свіфтом» (чи – «постмодерним Свіфтом», як кому зручніше). Із Джонатаном Свіфтом Еріха Кестнера споріднює передовсім наскрізна сатиричність його оповідки. І хай вас не дивує статус «дитячого письменника» в біографії автора: якщо пам’ятаєте, «Мандри Гулівера» теж вивчають у середніх класах школи, а виявляється, в ліліпутів і гуїнгмів далеко не все – звичайнісінька вигадка.

Цього разу 35-те травня припало на четвер (очевидно, на час «після-дощика»), а щочетверга головний герой повісті, хлопчик Конрад, навідує свого дядька, аптекаря Крендельгута. Дядечко Крендельгут не має дружини, яка би готувала «традиційний» обід, тому обоє «чоловіків» мусять харчуватися поєднаннями на зразок вареної шинки зі збитими вершками, солоних кренделів із брусницею або вишневих пирогів із англійською гірчицею. Якщо такі експерименти не викликали у шлунках побічних ефектів, дядечко й племінник займаються гімнастикою, регочуть, дуріють, стрибають з книжкової шафи, словом, живуть життям нормальних бешкетників. Раптом з’являється цирковий кінь Неґро Кобилло (як ви могли здогадатися, коник – вороний), який носить капелюх, виконує номери на роликах і, звичайно ж, розмовляє. Більше того, коник має добру гуманітарну освіту й захоплюється літературою! (Власне, ще один натяк на Свіфта і його розумних коней-гуїнгмів.) Утім, у всьому цьому є один неприємний момент: Конрад блискуче рахує, а отже – має погану фантазію, через що у школі йому задали написати твір про Океанію. Це й стало зав’язкою для подальших пригод.

Сюжет повісті, можливо, не надто захопливий порівняно зі смертельними небезпеками «поттеріани», однак і відірватися від книжки, не дочитавши до кінця, практично неможливо. Читача утримує неймовірний гумор автора, цікаві, багатозначні діалоги, яскраві персонажі, виразна сатира на сучасність. Конрад і його кумедні супутники дорогою до Океанії минають не одну цікаву країну. Першою була Неробія, де всі люди тільки те й роблять, що лежать у ліжечках, лінуючись навіть перевернутися. Із сусідами вони спілкуються через гучномовці, під’їхавши цілим будинком (у будинки запряжені коні) до будинку співрозмовника. Аби не витрачати сили на одягання-роздягання, вони ходять в однісіньких трусах із одягом, намальованим на шкірі суперстійким барвником. Замість їжі вони ковтають пігулки, дивлячись на екран, де показують різні смакоти, адже «споживання їжі – занадто важка справа… А так ковтаєш собі піґулки і дивишся картинки – теж дуже смачно, а зусиль іде набагато менше». Щоби економити зусилля, в Неробії дерева «поліфруктові» й «поліфункціональні»: на одному дереві ростуть вишні, яблука, груші й сливи, а для того, щоби зробити сливовий пиріг зі збитими вершками, достатньо один раз потягнути за правий важіль. Якщо ви ще вагаєтеся, чи купувати путівку до Неробії, останній аргумент: кури в цій країні несуться смаженими яєчнями з салом або омлетами зі спаржею… Втім, Кестнер нещадний не тільки до нероб, але й до так званих «творчих людей», які прагнуть у своєму житті тільки «творити» щось у себе в уяві, не докладаючи ані найменших зусиль, аби втілити плоди своєї геніальності в життя.

Дорогою до Океанії Конрадові трапилася й така країна, як «Велике минуле», де величні історичні діячі знижуються до простих і смішних дядьків, які займають чужі місця на стадіоні, де гомерівські брати Аякси стають Аяксом-І і Аяксом-ІІ, а славнозвісні Александр Македонський і Ахіллес бігають стометрівку. У «Світі-Навпаки» діти перевиховують нечемних дорослих, а в країні майбутнього, Електрополі, є живі тротуари і є фабрика-мрія, що працює на енергії Ніагарського водоспаду: в одну трубу цієї фабрики потрапляють живі тварини, а з протилежного боку випадають всі можливі вироби – консерви, шкіряні чемодани… Впевнена, тут можна зловити алюзію на популярні романи-утопії, що пророкують нам всуціль автоматизоване майбутнє.

Однак вражає не тільки влучність кестнерівської сатири, але й доволі цікаве втілення його письменницької фантазії. Тільки 35-го травня й тільки для тих, хто вміє добре рахувати, екватор стане сталевою стрічкою завширшки близько двох метрів. Цією стрічкою-екватором можна дібратися прямісінько до Океанії (очевидно, вона має прямий стосунок до географічної Океанії, от тільки я не впевнена, що там водяться слони). За екватором слід доглядати. Є навіть жіночка, яка драїть екватор від іржі, бо якщо іржа в’їсться, екватор може тріснути – і тоді земна куля зламається. Жіночка ця надзвичайно мудра, вона володіє якоюсь вищою істиною: «—…Найкраще вкрити ваш дурний екватор антикорозійним засобом… Тоді його жодна іржа не візьме. — Але він конче мусить трішки іржавіти… Бо інакше я втрачу роботу».

Наостанок слід відзначити напрочуд «смачний» переклад Ольги Сидор й ілюстрації самого Горста Лємке – улюбленого книжкового художника Кестнера. Книжка вийшла аж ніяк не така, яку хочеться просто читати своїй дитині перед сном. Цю книжку хочеться подарувати своїй дитині, аби вона читала сама, наодинці із книжкою, й хоча б на час читання повірила, що коли-не-коли, а 35-го травня, як і в Різдвяну ніч, можна й не такого надивитися!