 |
«ЛітАкцент» запропонував мені відгукнутися на вихід двотомної монографії Євгена Нахліка «Пантелеймон Куліш: особистість, письменник, мислитель». Я пообіцяв, що відгукнусь, і зразу ж зрозумів, що потрапив у дещо двозначну ситуацію. По-перше, незламний Пантелеймон так і не став поки що моїм улюбленим українським класиком. Отож з його творчістю я знайомий принагідно. Пригадую, як мене дратувала епічна повільність «Чорної ради» вкупі з млосною любовною інтригою цього роману, в якій було забагато слів і обмаль еротики. Ідеологія, як на мене, вкрай рідко йде на користь художнім творам. А Куліш – це ідеологічний вихор, і нема на то ради, ні чорної, ні білої. По-друге, Євген Нахлік, один із найкомпетентніших українських кулішезнавців, – керівник Львівського відділення Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. А саме в цьому відділенні я маю честь працювати науковим співробітником. Отож не можу критикувати шефа. Та й хвалити не можу, бо це сприймуть як ланку корупційної схеми. Доведеться йти ризикованим есеїстично-джазовим шляхом, який не претендує ні на критичність, ні на аналітичність, а лише окреслює певні вібрації, котрі, сподіваюся, хтось із слухачів-читачів і вловить.
Почнемо з кінця, тобто з покажчиків, складених Євгеном Нахліком. Вони розміщені наприкінці другого тому і займають аж шістдесят сторінок тексту у дві колонки. Покажчиків є вісім: покажчик осіб і творів невідомого авторства; покажчик творів П. Куліша (оригінальних і перекладних); покажчик літературних творів, що їх зредагував П. Куліш; покажчик альманахів, збірників, серій, періодичних та продовжуваних видань; покажчик нездійснених газет, журналів, збірників та серій П.Куліша; покажчик географічних назв; предметний покажчик.
Скористаємося першим із цих покажчиків. У переліку осіб мені зразу ж впадає в око Андрухович Юрій Ігорович, згаданий у другому томі на сторінці 268. Подаю – задля контексту – ширшу цитату: «Узявши на думку перекладами з західноєвропейських літератур вивести українське письменсто за межі етнографізму 1860-х рр., Куліш усе-таки не зміг повністю позбутися етнографічного стилю, глибоко вкоріненого в його дух, – звідси деяка «націоналізація» його перекладів з Шекспіра, наявність у них численних вульгаризмів. Та, з іншого боку, безперечним здобутком Кулішевих перекладів Шекспірових п’єс було те, що він, на противагу тим видавцям і перекладачам, які вилучали з них брутальні слова, лайки й непристойні жарти, прагнув до їх адекватного відтворення. Такий підхід (до якого вдався, до речі, недавно Юрій Андрухович у власному перекладі «Гамлета») Куліш спеціально обумовив у передмові до першого тому: «У нашому перекладі круто позагинані лайки і грубіянські жарти, котрими Шекспір, яко великий художник, відтінює в себе пречисте і ніжне, поперекладувано так, як воно стоїть у британському ориґіналі».
Як бачимо, Куліш не «прилизував» Шекспіра і аж ніяк не був мовним пуристом. Тепер можна часто почути закиди на адресу т. зв. українських постмодерністів у тому, що вони не цураються матюкальних слів і висловів у власних творах. Імовірно, за часів Куліша привілеєм ввернути міцне слівце користувалися лише неосвічені верстви населення – і тому на папері лайка відбивалася рідше, а в нашу посттоталітарну епоху вже все суспільство цементує матом своє мовлення. То й спокуса адекватніше передати мову персонажів у письменників зараз незмірно сильніша. Шекспір, а за ним і Куліш, не надто зважали на приписи поетик. Андрухович теж не зважає. Та й поетик зараз ніхто не виробляє. І це дає підстави Євгену Нахліку простежити лінію спадковості, бодай в аспекті перекладознавства, – від Куліша до Андруховича. У покажчику осіб мені не вдалося знайти більше нікого з т. зв. українських постмодерністів. Зате запізнілого модерніста Шевчука Валерія Олександровича, процитованого в другому томі на сторінці 109, я таки відшукав. Там ідеться про історичний контекст «Чорної ради», зумовлений Гадяцькою угодою гетьмана Виговського з поляками: «Сомко і Шрам виборюють автономну козацьку державу, причому гетьман говорить про союз із Москвою на основі славнозвісних Гадяцьких пунктів, що їх підписав Виговський з поляками 1658 р. і які, обумовлюючи ширші, ніж у Березневих статтях Переяславсько-Московського договору 1654 р., можливості для формування української державности, були «вищою точкою державного мислення на Україні у XVII столітті». Саме ця оцінка про «вищу точку» належить Валерію Шевчуку (Шевчук В. Іван Виговський та Гадяцький трактат 1658 року // Україна. Наука і культура. – К., 1991. – Вип. 25. – С. 144).
Звісно, в монографії згадано всіх, кого належало згадати, та сучасних українських письменників усе ж відчутно бракує. Чому? Останній розділ другого тому має назву «З Кулішем у майбутнє». Література минулого актуалізується лише за умови, коли її перечитують нові покоління читачів. Найревнивішими читачами в усі часи були саме письменники. То чому, якщо довіряти Євгенові Нахлікові, так мало сучасних українських письменників намагаються вийти на зв’язок із Пантелеймоном Кулішем? До речі, це аж ніяк не стосується неокласиків і поетів Празької школи. Мода на Куліша у 20-30-х рр. минулого століття в середовищі українських «західників» видається закономірною після суспільного хаосу, спричиненого світовою війною, революцією і братовбивчою громадянською бойнею. Про Куліша-історіософа, який дослідив наслідки революційних збурень, Є. Нахлік пише: «Вивчивши Хмельниччину, інші козацькі війни та повстання, а також Французьку революцію, український історіософ дійшов висновків, подібних до тих, що їх у ХХ ст. зробили, осмислюючи ту ж Французьку і новітні російську більшовицьку та німецьку (1918 р.) революції, Кафка, Камю, Стефан Цвайґ, Оруелл, Йонеско, Зам’ятін, Платонов, Микола Бердяєв, Микола Хвильовий та ін. Ці висновки глибокі й актуальні: що радикальніша збройна революція, то більше вона може викликати до активного суспільного – чи радше антисуспільного – діяння темну юрбу, породити варварські акції, сваволю і терор, спрофанувати високу мету, врешті-решт підмінити демократичний ідеал тоталітарним режимом, створити загрозу здобуткам цивілізації та культури» (Т. 2, с. 60-61).
Останні за часом українські революції від перебудовних рушень і аж до сьогодні – мирні, карнавальні, з піснями і подекуди танцями. Старше покоління сучасних українських літераторів захопилося професійним державотворенням, середнє – боротьбою з власним алкоголізмом, молодше – поетичним слемом і подібними речами. Важко мені уявити Куліша депутатом Верховної Ради України, чи хронічним пияком, чи затятим слемером. Непросто сучасним українським письменникам наслідувати Куліша. Хоча затятим Куліш усе-таки був. Це ж як потрібно протистояти владі імперського дискурсу, щоб зігнорувати свого сучасника Достоєвського! Писаннями Федора Михайловича і захоплювалися, і гидували, та бути до них цілковито байдужим зміг хіба що один Куліш. Не знайдемо у покажчику осіб ні Е. По, ні Ш. Бодлера, ні П. Верлена, ні інших батьків модернізму. Зате несподівано виринає Волт Вітмен: «Як літератор Куліш завжди мав на оці гуманістичні цінності, якими приваблювали його й інші письменники; так, у його конспекті огляду Джона Сюїнтона «Американская литература» натрапляємо на прикметну нотатку про поета Волта Вітмена: «Гуитман (Whitman). Едва ли кто из поэтов превосход<�ит > его в вере в человека, в демократизме и оптимизме».
Урешті, на переконання Куліша – просвітника, романтика й позитивіста, література має бути єдністю релігії, етики й естетики (художности)» (Т. 2, с. 86).
Куліш-консерватор, вочевидь, не трактує предтечу біт-ґенерації як модерніста, а радше – як відлуння старозавітних пророків, яких сам невтомний Пантелеймон перекладав сучасною українською мовою.
Куліш – це пошуковувач сенсу. Усілякі експерименти, дух яких у ХІХ ст. перемандровував з наукових лабораторій у царину культури, йому чужі. Та, згідно з модною на той час діалектикою, вся його діяльність і творчість – це суцільний експеримент. Писати про Україну, задля України і тим більше українською мовою, долаючи всепроникний імперський дискурс – хіба це не експеримент? Іван Франко, з яким у Куліша не склалися стосунки, принаймні знав, що більшість його творів будуть опубліковані і принесуть сякий-такий гонорар. Куліш часто писав, не сподіваючись на швидку публікацію. Усі свої переконання він з плином часу сам піддавав ревізії, і лише віра в науку Ісуса Христа ніколи ним не була відкинута, а постійно збагачувалася і поглиблювалася. Припускаю, що саме тут проходить лінія вододілу між Кулішем і нашими революціонерами-демократами, які еволюціонували до комунізму. І ніякі реформи й законодавчі акти, конституції і поправки не допоможуть сучасним українцям і державі Україні, якщо наше ставлення до християнського віровчення і далі буде пасивним, сонним, а навіть і ворожим. Так міг би сказати Куліш, і усе це Є. Нахліком якнайпильніше вияснено і заакцентовано (розділ «Світогляд. Історіософія. Ідеологія» у другому томі монографії). Сумлінність – незаперечна риса Євгена Нахліка, яка збагачує українське кулішезнавство величезною кількістю маловідомих фактів. Завдяки певним обставинам у висвітленні української літературної класики бракувало консервативної складової. І монографія Є. Нахліка заповнює цю прогалину. Дозволю принагідно подати тут своє визначення консерватизму: консерватизм – це увага до речей, від найменших до найбільших, матеріальних і духовних, плекання цих речей як часток творіння.
У предметному покажчику монографії вділено увагу навіть таким речам як «алкогольні напої в житті і текстах Куліша» і «їжа Кулішева», де окремо виділено борщ, вареники з сиром, кавуни, каша гречана, пироги пшеничні, сало, сметана, яблука, яловичина.
Відчуваю, що починаю любити діда Пантелеймона.
