 |
| Василь Голобородько. Фото з сайту www.gpu.ua |
Останні роки шанувальники творчості Василя Голобородька нарешті змогли погамувати свої естетичні та бібліофільські уподобання. 2005 року в серії «Бібліотека шевченківського комітету» вийшло перше в Україні найповніше видання творів поета «Летюче віконце» з відомою передмовою І.Дзюби «У дивосвіті рідної хати», що відновило історичну справедливість, на котру іноді доводиться чекати десятиліттями. Ця збірка стала утвердженням видавничого проекту далекого 1967 р., який був не те що «схований під сукно», а закинутий на запорошене дно далекої редакційної шухляди, звідки, зазвичай, ніколи нічого не повертається. Зрозуміло, що той давнішній проект тепер отримав розширену версію, яка охопила майже усе написане протягом сорока років творчості.
Наступного – 2006-го – року в рівненському видавництві «Планета-друк», з’явилося ще одне видання поезій В.Голобородька. Це стало можливим завдяки щедрій спонсорській підтримці родини Мошенських. Видання «Ми йдемо» як на теперішні часи – рідкісне, якщо не сказати унікальне: великий формат (згадуючи зауваження Б.Антоненко-Давидовича, це не книжка, а книга), тверда обкладинка, крейдяний папір, кожна поезія розміщується на окремій сторінці, оригінальна графіка та привабливе мистецьке оформлення. Видання вже розсилається по обласних бібліотеках (чотири примірники на кожну); планується також його поширення серед вузів, де є гуманітарні факультети, та серед районних бібліотек. Пізніше збірка має надійти у продаж. Взагалі, за поліграфічною основою та оформленням – це пристойне подарункове видання, висока мистецька вартість якого є своєрідним продовженням естетичної аури поетичного слова В.Голобородька. Напрошується й інше міркування: те, що свого часу обтиналося, різалося, призначалося на забуття різними партійними ідеологами та людьми в цивільному, все-одно постало в усій своїй повноті, виринуло як незаперечний високомистецький продукт – і в авторському, і в поліграфічному виконанні.
«Ми йдемо» має невелику передмову М.Сулими, в котрій означено основні «больові точки» душевного світу поета та домінантні естетичні властивості його віршів. Загалом це видання повторює «Летюче віконце» 2005 р., є в цьому й свої приємні новації. З’явився ніде раніше неопублікований цикл «Центони» (1994 р.), зроблено алфавітний покажчик віршів та подано їхню загальну нумерацію. Останнє значно полегшує пошук потрібних текстів, спрощує читацьку навігацію в самій збірці, що складається з чималої кількості (822), віршів і займає 1054 ст. На жаль, у «Ми йдемо», так само як і в попередню збірку, не потрапив цикл «Українські птахи в українському краєвиді». І якщо «Летюче віконце» мало свої видавничі обмеження, то у випадку з останньою збіркою відсутність «Птахів…» – це прикре упущення чи непорозуміння.
Але поза цим «Ми йдемо» демонструє значну кількість поезій, які не друкувалися у збірках «Зелен день», «Ікар на метеликових крилах» та інших виданнях до 2005 р. І в цих незнаних досі віршах читач зможе наново відкривати для себе В.Голобородька. Як поета різного й багатогранного, котрий дивує своїми художніми знахідками і навіть у певній стильовій формі віднаходить несподівані мистецькі рішення. Вказані роки й подекуди місця написання поезій допомагають відстежувати творчу еволюцію митця, бачити динаміку його художніх пошуків. Цьому також сприяє композиція збірки. В.Голобородько відновив давні поетичні цикли, які або зовсім не означувалися, або були порушені у виданнях до 2005 р. Все це в кінцевому підсумку призвело до того, що збірка «Ми йдемо» постала як один великий гіпертекст – з різними стильовими тенденціями, різноманітними опрацюваннями стрижневої групи мотивів, постійними пошуками нових виражальних структур.
 |
Збірка У цьому контексті варто відзначити цікаве мистецьке оформлення збірки, яке здійснили В. та О.Чуприніни. Графічні малюнки в цілому виконані в фантасмагоричній манері. Наприклад: з фрагмента стовбура відходить гілка, на котрій доростають яблука та риби. Образна символіка останніх добре відома; читачеві необхідно розвинути закладені асоціації й відповідно проінтерпретувати малюнок. Подекуди зображення складаються з психоделійних візій, де дивовижним чином поєднуються трикутник, стріла, зірка, місяць, шолом, хрест, цвях, груша тощо. Все це динамічно переплетено й взаємопов’язано, виражає дійсність відтворюється у її трансцендентно-стихійних формах. Часто зустрічається такий мотив: сяйлива зірка височить угорі, а хрест є похиленим або перекинутим. Кожен малюнок потребує своєї індивідуальної інтерпретації, що набуває суголосності з тим чи тим віршем поета. Взагалі графічні зображення відповідають Голобородьковому сюрреалізму та почасти герметизму – стильовим течіям, достатньо представленим у збірці. Кожна сторінка позначена криптографічним зображенням свастики. У контексті великого пласту міфопоезії свастика виявляє солярну символіку, стає знаком світла та щедрості, означує навернення до своїх архаїчних основ.
В.Голобородько поет різнорідний. І якщо йти за його тестами – міфопоетичними, сюрреалістичними, герметичними, суспільно заангажованої поезії патріотичного (із піднесенням і навіть пафосом) та іронічно-саркастичного характеру, – то неможливо в єдиній графічній техніці передати всю цю стильову розмаїтість. Тому подекуди малюнки щодо самих поетичних текстів виявляються надто абстрактними та умоглядними. Проте якщо мова йде про одну стильову тенденцію графічного оформлення, то тут вона підібрана оптимально.
Як уже йшлося, В.Голобородько завжди прагнув віднайти нові виражальні форми, розширити свою поетичну техніку. Поетів, які винайшли якусь цікаву образну форму, а потім весь час експлуатують її, він називає «поетами одного вірша». Стильове розмаїття В.Голобородька привертає увагу читачів з різними, іноді цілком протилежними, естетичними уподобаннями. Часом доводиться чути різні оцінки, залежно від естетичних нахилів читачів. Хтось вихваляє одну стильову групу віршів і прохолодно ставиться до інших, чи навпаки. Що ж, про смаки не сперечаються… Але показовою в даному випадку є оця різностильова естетична якість Голобородькових віршів.
Тексти Голобородька ставлять серйозну проблему адекватного сприйняття, коли читачі подекуди спрощено та однобічно підходять до їх інтерпретації. Так, у віршах віднаходять певні фольклорні мотиви й просто дешифрують їх за принципом: це символ того й того, а це означає таке і таке. І не бачать поетової віртуозної обробки фольклорного образу, майстерного розгортання міфічного уявлення у модерній конструкції. Як стверджує сам В.Голобородько, в ранні 1960-ті рр. його поезії були «прохідними» саме через фольклорні прикмети, адже сміливе й модерне експериментаторство не добачалося за яскравою фольклорною атрибутикою. Ще один випадок спрощеного підходу – спроби прочитати тексти поета в ракурсі суспільно-політичної ситуації 1960–80-х рр. Такий метод трохи привідкриває двері у лабораторію творчості письменника, дає деякі цікаві знахідки. Але в цілому він виявляється неефективним. Адже в більшості віршів В.Голобородька постає автономний поетичний світ, який насамперед розгортається за власними мистецькими законами й у доволі складний спосіб співвідноситься із навколишньою дійсністю. Помічається й ще одна курйозна тенденція, коли іменем Голобородька «побиваху» модерністів, які начебто не мають духовних та ідейних цінностей. Штучність такого протиставлення відразу впадає в очі, коли уважно вчитатися в поезії збірки «Ми йдемо» й зрозуміти їхню модерну суть. Очевидно, що варто протиставляти не Голобородька – модерністам, а талановитого модерніста Голобородька – якимсь бездарним чи малоталановитим прибічникам модерного письма.
Отож можна сказати, що Голобородько як поет часто базується на фольклорній образності, але попри це він далеко виходить за межі фольклору та міфологічного мислення. І що його поезії певним чином співвідносяться з тією суспільно-політичною ситуацією, в якій вони постали. Проте характер цих співвідношень дуже часто є складним, він опосередковується низкою вагомих мистецьких чинників. А також варто додати, що в надрах української фольклорної традиції В.Голобородько розбудовує свій посутній та цікавий модерний проект.
Вірші поета спонукають до осмислення проблеми співвідношення традиції та модерну. Зазвичай ці поняття відносять до двох часових проміжків: традиція належить минулому, а модерн – сучасному. Протиставлення традиції й модерну як окремих чи протилежних явищ зумовлюється поверховим розумінням проблеми. Насправді, традиція та модерн – це два глибоко взаємопов’язані явища в поетичній та й будь-якій іншій духовній творчості. Причому зв’язок тут, якщо можна так сказати, є взаємовигідним. Модерн оживлює традицію; він бере з неї те, що може актуалізуватися в новопосталих умовах й у нових конфігураціях (у сплаві з новими світоглядними тенденціями) дати відповідь на сучасні духовні запити. Іншими словами, модерн рятує традицію від забуття, надає їй нового життя. З іншого боку, традиція пропонує модернові великий духовно-естетичний досвід нації, використання якого уможливлює існування самого модерну, його наступний розвиток. Не можна не помітити, що традиція встановлює своєрідні світоглядні настанови, які так чи так визначають подальший розвій усієї національної культури. Остання завжди знаходиться в силовому полі традиції. Інша справа, наскільки посутньо й майстерно поет актуалізує цю традицію.
Варто побувати в Андріянополі – селі, де Голобородько прожив більшу частину свого життя, – аби побачити, наскільки поетичний світ автора збірки «Ми йдемо» далекий від сучасної соціо-культурної дійсності. Тоді приходить усвідомлення отієї перетворювальної сили традиції та поетичної уяви. Завдяки їм поет дивиться далі та глибше – в основи буття. І тим самим демонструє поверховість, обмеженість та убогодухість оцієї новопосталої радянської та пострадянської дійсностей. Сакральний простір міфопоетичної дійсності виразно контрастує з профанним простором сучасного життя й ставить питання духовного вибору. Своє поетичне покликання В.Голобородько бачить у виявленні глибин та основ українського буття, у введенні нашої великої традиції в теперішній час, у її новому становленні. Показовою з цього огляду є поезія, котра дала назву усій збірці:
Ми йдемо по Україні:
від степів до гір,
від лісів до морів –
звідусіль виходимо на прадавні шляхи,
і немає нам ліку.
Ми чинимо волю наших прадідів,
це вони нас послали у путь,
щоб ми йшли нашою віковічною землею
Ми йдемо по Україні,
пов’язані вишиваними дівочими руками
рушниками,
і радість сяє в наших очах.
В.Голобородькова національна історіософія йде з глибин й ставить перед кожним українцем проблему самовизначення й через долучення до традиції самопроектування у майбутнє. Причому поет сигналізує про те, що нація уражена духовною недугою:
для чого ми згадуємо
наші поразки
якщо не прагнемо
реваншу?
для чого ми розшукуємо
могили
наших героїв
якщо тамуємо в собі
почуття помсти?
Подекуди голос автора збірки «Ми йдемо» набуває іронічно-саркастичного тону, що є відгомоном поетового болісного переживання того, що відбувається в нашому «звалашеному» (В.Стус) суспільному просторі. А чимало проблем можна розв’язати завдяки зверненню до традиції.
Вона, традиція, визначає не лише духовний простір Голобородькових текстів, а й тенденції розвитку самої поетики, її модерного стилю. Поет звернувся до української загадки та прислів’я, які стали основою його метафоричного експериментування. Загадка у давні часи була пов’язана з міфологічним світоглядом та архаїчними ритуалами, в основі яких лежала віра в магію слова. Знати відповідь означало опанувати певні таємничі знання, що дозволяли потрапити в чужі країни та світи, оволодіти сакральною мовою ритуалів, уникнути небезпеки, подолати перешкоду тощо. Зокрема, під час весільного ритуалу розв’язання загадок виконувало роль своєрідного іспиту на розумову зрілість молодого чи молодої. Зрозуміло, що цього всього поезії В.Голобородька не передбачають. Проте поет використав сам механізм загадки, який базується на цікавих асоціаціях та ілюструє своєрідну логіку мотивування певних явищ. Цей механізм з відповідними розпрацьованими матрицями він застосував у моделюванні своїх метафор. Відтак загадка трансформувалась в естетично значущу метафоричну конструкцію, розгорнулася в параметрах верлібрової форми.
Загальновідомо, що В.Голобородько – поет цікавої та модерної метафори. А вона часто родом з української загадки чи прислів’я. Образно кажучи, загадка зі словника М.Номиса знайшла своє друге життя в поетичному світі Голобородька. Поет вишуковує в словниках уже призабуті мовні скарби й у новій оправі пропонує їх читачам. Оце загальне навернення автора збірки «Ми йдемо» до мови здійснюється в рамках феноменологічного підходу до осмислення Буття. Коли особливим чином організована мова веде людину до розуміння істинного існування.
В.Голобородько пропонує поезію в її найбільш питомій ролі, коли вона уповні виявляє свою естетичну суть. Таку поезію свого часу влучно охарактеризував Кант: вона демонструє лишень цікаву гру ідеями, і при тому дуже багато робиться для розсудку, так ніби поет мав на увазі вести тільки його справу. Тобто за всієї, на перший погляд, несерйозності та ігрової легковажності ця поезія ставить вагомі питання буття, спонукає до міркувань та підштовхує до відповідей на чимало духовних проблем – як особистої екзистенції, так і колективного національного існування. Варто ознайомитися, для прикладу, з віршами «Прихильності», «Гребовиця», «Птах нашої волі», аби виявити, що така «чиста» поезія попри свою ігрову природу є дуже серйозною. Внутрішня духовна свобода, навернення до своїх джерел, тонке естетичне чуття, прагнення до модерного експериментування – основні ознаки поезій збірки «Ми йдемо». Можна сказати, що В.Голобородько успішно здійснював «волю наших прадідів», продовживши на високому рівні розвиток української модерної поезії.
