Двосічна поезія Маріанни Кіяновської

З-поміж постмодерних ігор, «травневих верлібрів, дощів і полюцій», дешевого й дорогого епатажу, популярних ритмів слему й джазу, якими рясніє найсвіжіша українська поезія, нова книжка львів’янки Маріанни Кіяновської виділяється передовсім духовною глибиною. Поетка не соромиться, а отже й не приховує цієї глибини, її вірші продукують безліч різних смислів, і водночас вони відкриті для всіх можливих інтерпретацій.

Власне, я би не називала «Дещо щоденне» «збіркою поезій» у значенні сукупності окремих поезій, пов’язаних спільною тематикою. Це радше один текст, зітканий із невеличких клаптиків, текст, який легко доповнити новими віршами. Чи не тому жоден вірш не має назви, так, ніби кожен наступний – тільки продовження попереднього?

Поетка повсякчас виправдовується перед випадковим свідком її віршів за свою «недорікуватість» і «недолуге» писання, можливо, за її сповідальність і щирість, майже забуту нами. Втім, саме ця щирість дарує читачеві банальний катарсис, садистську насолоду від підслуханої сповіді. У віршах Кіяновської нема й натяку на образ читача, який бачиш-чуєш-відчуваєш у багатьох її сучасників, є тільки «щоденні» речі – Бог, Логос і Любов. У них і навколо них – сам Поет.

Книжка Маріанни Кіяновської аж на шістдесят сторінок повертає читача у світ барокової метафізичної поезії. Ось із обкладинки на читача дивиться око Боже, а з паперу промовляють Божі, не Поетові, вуста. Принаймні так вважає авторка, людина, без сумніву, щиро й глибоко релігійна. Поет, на її думку, тільки модератор між Богом і Світом, співтворець, який лише записує Боже слово. Торік у інтерв’ю («Дзеркало тижня» від № 2 (631) 20 – 26 січня 2007) Маріанна сказала: «Коли йдеться про взаємини Поета зі Словом, я стаю містиком». Справді, у візії Кіяновської поет – радше вийнятий із доісторичних часів грецький рапсод чи одна із сивіл, яка говорить від імені Бога не-своїми словами, у ньому лишень «вишіптується Бог»:

І кожне слово, начебто моє,
Належить не мені. Я тільки бачу…

Віддатися Поезії, присвятити себе Любові й Богові цілком і повністю, згоріти в них дотла, мов фенікс:

Воскрешає, вбиває, надламує ямб п’ятистопний –
І лягають на душу слова передсмертним теплом…
…Я ще дещо напишу – і зникну.
Навіть віршем оцим я згораю і перестаю.

Зовсім трагічно звучать рядки з останнього вірша, надто ж, якщо зважати на повсякчасні згадки ліричної героїні про смерть і «той світ»:

Рукотворно і нерукотворно
Я останню дописую книгу.
Або – після останню…
Ти до мене промовив, мій Боже…
Я ж у жодній із літер не винна.

Однак і смерть у «Дечому щоденному» – радше ініціація, переродження, що породило Поета, чи Поетку:

Після смерті важчає утричі
Кожне слово у моїх руках…

«Дещо щоденне» – це і реінкарновані псалми, й молитовні вірші, часто-густо писані в метриці латинської поезії. «Існую, мислю грекою й латинню…», – мовить лірична героїня Кіяновської, навіть у цих словах видаючи свій взаємозв’язок із Абсолютом, адже і грека, й латина – дві з трьох мов, якими, за традицією, промовляє Бог. Очевидно, Маріанна в цій книжці є водночас і Божим перекладачем на українську…

Велике значення для Поетки-Маріанни має Логос, «бо немає нічого, крім слова»:

…Слова проростають в мені
Зі старих молитов, що збуваються, перш ніж забутись.

Шкода, що словами користуються повсякчас, слова затерлися й утратили первинну сутність, своє сакральне значення. Чи не тому в поезії Маріанни Кіяновської таким частим є мотив забуття Слова й Мови? Забути, щоб наново віднайти. Адже… спочатку було Слово, і Слово було все, тож, виходить, ніби новою мовою можна сотворити й новий світ, нову поезію:

Я буду вчитись забувати мову,
Щоб світ знеслав – щоб сотворився світ.

Авторка ніби навмисно ігнорує поетичну «моду»: нехтує верлібрами, майже всіма рівнями інтертекстуальності (більшість цитат легко впізнавані, оскільки є частиною того самого «універсального коду» – Священного письма), добирає рими й розставляє розділові знаки. Зрештою, пунктуація не така й важлива, коли йдеться про суть. Своєрідним підтвердженням цього в Кіяновської є один вірш зовсім без розділових знаків. Важливий Логос, а не примарні правила граматики, смисл сказаного, а не форма його подачі. Маріанна майже не заграє з читачем, навпаки, як і Богдана Матіяш, по змозі щиро відкриває йому свою версію «розмов із Богом».

У поезії Маріанни Кіяновської нерідко вгадується настрій нашої поезії XVI-XVII ст., т.зв. «віршів-іграшок»: «Бог є, бо є…», «зітліле – із тіла». Часом поетка вміло випробовує ресурси мови, грається словотвором, вигадуючи місткі слова-концепти на зразок «недовтекла», «всеприйму», «Всегосподи», «усепам’ять», «всевірую»… Очевидно, для авторки неможлива частковість, проміжний рівень, сірий колір, для неї «все» – або «нічого».

«Дещо щоденне» слід читати глибоким, тихим, хрипким голосом – таким голосом народжуються одкровення:

Мій вірш – двосічний, гострий, спраглий крові
Ворушиться під серцем – і ляка.

«Двосічна поезія» Маріанни прийдеться до смаку тому, хто втомився від ігор і світу-театру, хто хоче переродитися у Слові, відчути на собі його дію, щовірша відкривати в рядках нові смисли, нові рівні пізнання, які до кінця так і не відкриються сторонньому, адже розмова двох зрозуміла тільки цим двом – Поетці та її Співрозмовнику, Богові.