Василь Шкляр: «Коли російські спецслужби розшукували Аллу Дудаєву, ми з нею пили каву в Карпатах»

Василь Шкляр

Василь Шкляр – один із найвідоміших і «наймістичніших» українських письменників. Закінчив Київський та Єреванський університети. Працював архіваріусом, перекладачем, займався політичною журналістикою, бував у «гарячих точках». Автор багатьох книжок прози, зокрема романів «Тінь сови», «Ностальгія», «Ключ», «Елементал», «Кров кажана».

Хобі письменника – полювання на велику рибу. Власне, через прикрий випадок після таких ловів він потрапив до реанімації. А після «повернення з того світу» написав тепер уже культовий роман «Ключ», який здобув цілу низку нагород: Гран-прі конкурсу «Золотий Бабай», премії журналів «Сучасність», «Олігарх», міжнародну премію конвенту фантастів «Спіраль століть». Його улюблена премія – «Автор, чиїх книжок найбільше викрали з магазинів».

– Нещодавно Ви заінтригували своїм новим романом, у якому, судячи з уривка, прочитаного на творчому вечорі в Спілці письменників, йтиметься про Холодноярську республіку. Якщо можна, трохи детальніше про задум роману, його героїв, «зерно сюжету»…

– Видатний отаман початку 20-х років минулого сторіччя Іван Лютий-Лютенко (на псевдо Гонта) казав, що Холодний Яр для них, повстанців, тягнувся від Лисянки і до Чигирина. Тобто це була територія духу, яка не обмежувалася географічно знаменитим Холодним Яром, що лежить між Кам’янкою і Чигирином. Я родом із Лисянщини і ще малим чув шепоти, що один із моїх дідів Герасько був бандитом і його вбили під Демуриним лісом. Уже тоді відчував, що він не був якимсь вуркаганом чи злодієм з великої дороги. Дитяча уява малювала щось надзвичайно таємниче і романтичне. На жаль, ми дуже обережно й запізніло відкриваємо цю найдивовижнішу, як на мене, і відносно зовсім недавню сторінку нашої історії. За іменами-символами – Грушевський, Петлюра, Винниченко – літописці мовби й не помітили істинних оборонців української ідеї, котрі стояли на смерть проти московського окупанта уже без надії на визволення. Вожді, як маври, зробили свою справу і відійшли на еміграцію, а повстанці, марно чекаючи їхнього сигналу до всеукраїнського рушення, воювали ще майже десятиліття.

Прототипом мого головного героя став один із найзагадковіших холодноярських отаманів Чорний Ворон (під цим псевдо діяло щонайменше чотири повстанських ватаги). Щодо сюжету, жанру, то відразу попрошу не шукати в цьому романі бойовика. Українська літературна критика ненавидить стрімкий розвиток подій. Я не збираюся їй догоджати, але в мене і крім сюжету є достатньо засобів, щоб тримати увагу читача, чий інтерес я ставлю понад усе.

– А в чому феномен Холодного Яру? Чому через півтора сторіччя після гайдамаччини все повторилося, як відтворилася запорозька вольниця – у махновщині? Як усе це передається?

– Тут можна говорити про цілу низку чи комплекс об’єктивних факторів. Сучасна Черкащина – колишнє прикордоння з Диким полем, де традиційно формувалась ментальність українця-воїна, психологія оборонця. Згодом тут у Чигирині була гетьманська столиця. Потім вибухнула Коліївщина. Тобто йдеться про сталу тяглість волелюбних пристрастей. Крім того, Холодний Яр з його Мотронинським монастирем, могутніми лісами, горами, балками, джерелами – це надзвичайно сприятлива місцевість саме для гайдамацької (чи партизанської) боротьби. Я волію вбачати в Холодному Яру і неабияку містичну силу. Його прадавні оборонні вали, могили-кургани, підземелля з досі непізнаними печерами та колодязями – то у своїй енергетичній сукупності щось значно більше за єгипетські піраміди. А Ви повірите, коли я скажу, що саме через Холодний Яр колись протікав Дніпро, а потім змінив своє русло? Є, є тут сила надприродного магнетизму.

– Перейду до Вашого роману «Ключ». У чому причина його успіху?

– У моїй винятковій повазі до читача. Ви помічали, як іноді хтось дуже красиво й грамотно говорить, але його не слухають? Таких і книжок у нас дуже багато. Я розумію, що письменники підневільних націй часто мусили брати на себе роль проповідників, але нам уже час від цього відвикати.

– Критик Михайло Бриних висловлював думку, що Ви вчинили як досвідчений рибалка: почепили «наживку» відразу для різних «риб». Тобто – для любителів детектива, психологічної прози, філософування – водночас.

– Ну, та я ж і є запеклий рибалка. Але можу назвати Вам десятки книжок (а Ви мені), де оцих наживок цілі гірлянди, а «риба» на них не дуже клює. Повторю стару істину: письменник – це стиль. Іншими словами – цікавий самобутній оповідач.

– Роман «Ключ» перекладений кількома мовами, крім російської?

– Російською він також перекладений. Як і «Кров кажана». З «Елементалом» вирішили почекати з цілком зрозумілих причин – вважається, що це антиросійський роман. Але там вийшла дуже цікава історія. Одне вельми поважне московське видавництво купило права на ці твори в «Кальварії», заплатило гонорар мені, перекладачам, головний редактор наговорив мені купу компліментів і згарячу підписав контракт, де було зазначено, що ці книжки забороняється ввозити і продавати на території України. За це він дістав по носі, а московський перекладач подзвонив мені і сказав, що вихід книжок затримується з політичних причин. Я цим не переймаюся.

– Ключ – це метафора?

– Звісно. Починаючи писати роман, я ще не знав, як його назву. Та вживши в тексті десь, може, на третій сторінці слово «ключ», відразу повернувся до титульного аркуша і поставив назву. Це містке слово стало своєрідним магнітом між автором і читачем, символом певної нашої змови і таємниці, якої ми дошукувалися разом.

– У романі «Елементал» Ви несподівано вийшли на чеченський матеріал. Це якось пов’язано з особистим досвідом?

– Так, але коли я Вам розповім окремі подробиці, Ви подумаєте, що я фантазую. Скажу тільки, що 1996 року, коли Єльцин хотів використати Аллу Дудаєву на своїх президентських виборах, російські спецслужби фактично ув’язнили її в одному підмосковному особняку. Потім якісь невідомі її звідти викрали, і всі російські газети рясніли заголовками: «Куда исчезла Алла Дудаєва?» У цей час я з Аллою Федорівною пив каву в Карпатах.

Взагалі в мене давні симпатії до Кавказу, я там навчався, бував там під час багатьох драматичних подій, і лице в мене «кавказької національності». Одного разу до Києва приїхав чеченський бойовик, ми з ним пішли в Гідропарк погомоніти, щоб нас ніхто не чув. Коли поверталися звідти через метро, назустріч нам вийшов наряд міліції (тоді ця їхня звичка перевіряти документи в «чорнявих» людей була особливо популярна). Я обімлів: зараз мого товариша заметуть. Аж раптом міліціонери запросили мене в свою кімнатку для перевірки документів, а його відпустили. Тобто я більше скидався на «ліцо кавказской національності», ніж зеленоокий чеченець.

– Центральний персонаж «Елементала» – український супермен, який служить в Іноземному легіоні. Разом із тим у ньому, в його системі мислення, в алюзіях та цитат із українських казок є щось «філологічне». Як Вам таке сприйняття цього героя?

До Французького іноземного легіону за самі м’язи не візьмуть. Там, крім усього, треба пройти дуже серйозне тестування на інтелект. Мій елементал навчався в університеті на факультеті іноземних мов, там він вивчив французьку і, природно, набрався філологічного шарму. Йому, як і мені, подобається казка «Котигорошко», через те в деяких своїх пригодах він «ловить» певні асоціації з народною творчістю. Це не стільки від надмірного патріотизму, як від почуття гумору.

– Чи відчуваєте Ви як письменник певні поворотні віхи у своїй творчості? Був час, коли про Вас писали як про послідовника Григора Тютюнника. Потім настав час «Ключа». Тепер ось хтось із критиків висловив думку, що після роману «Кров кажана» у Вас знову виникла потреба в творчому «перезавантаженні», – щоб уникнути самоповторів. А які ваші відчуття цієї ситуації?

– Важко з цим не погодитися. Я люблю (не те слово) шукати нову якість. Через те в мене бувають кількарічні перерви між книжками. Ніколи не працюю на конвеєр. Мені казали навіть дуже поважні в літературі люди: а чому б тобі не написати «Ключ-2»? Про елементала взагалі можна створити цілу серію книжок. Мені це не цікаво. Звичайно, тут є велика спокуса: не треба створювати новий характер, шукати нову стильову інтонацію (що, до речі, найтяжче), моделювати ще один художній світ. Вигадуй лише захопливі сюжетні колізії і клепай книжку за книжкою. Ні, література для мене – це щось інакше.
Тому я справді через певні періоди «перезавантажуюся», іноді з великим скрипом, бо єдиний порадник тут – сумнів.

– Роман «Ключ» цього року номінувався на Шевченківську премію і мав шанси бути відзначеним нею. Цього, однак, не сталося. На Ваш погляд – чому?

– Я уникаю таких коментарів, бо дехто дуже болісно їх сприймає. Що вже тільки не писали-говорили сьогоріч про цю премію та Шевченківський комітет – і що там корупція, кумівщина, і що цим повинна зайнятися прокуратура, і що Президент, дізнавшись про торги членів комітету, вперше не підвищив грошову винагороду… Але ці заяви всім сходять з рук, а я лиш пожартую про якийсь нафталін чи кисневу подушку, то вже й ворог народу. Воно й правда: якщо комусь і не личить коментувати рішення комітету, то це насамперед тим, кого цей комітет не увінчав премією. Для мене найбільша нагорода в тому, що з тих кільканадцяти моїх книжок, які подавалися там на розгляд, усі розлетілися по руках і до мене не повернулася жодна. Тому зовсім без іронії кажу, що з усіх премій, які я отримував до цього часу, моя улюблена – «Автор, чиїх книжок найбільше викрали з магазинів».

– Чи відчуваєте Ви як автор, що маєте справу з книжковим РИНКОМ? Чи, може, це в нас не ринок, а щось інше? І чи є якісь зміни на краще?

– Ринок, звичайно, є, він дуже деформований книжковою експансією Росії, але певні його переваги я відчуваю. Хоча б у тому, що жодного разу не звернувся по спонсорську допомогу, вважаю принизливим іти з простягнутою рукою до якихось фондів чи просити грантів. Не маю ані найменших проблем із виданням книжок. Навпаки, видавці мене підганяють і просять новий рукопис. Того ж «Ключа» видавали, перекуповуючи права, вже кілька найпрестижніших видавництв. Ви будете сміятися, але ще не вихолонуло сьоме видання, як уже готується нове – придбало права на його видання «Фоліо» і, здається, ще хтось (особисто я цим продажем не займаюся). Чотири видання витримав «Елементал», цього року втретє побачить світ останній за часом виходу роман «Кров кажана». У хвалені радянські часи (стосовно книговидання) мені таке й не снилося. Ви слушно запитаєте про наклади цих книжок. Я скажу, що культурно незалежні поляки вважають книжку бестселером, якщо вона розходиться накладом в десять тисяч примірників. Україномовного читача не більше, ніж польського, тому про наш вітчизняний бестселер сьогодні також можна говорити без особливої сором’язливості.

Тож зміни на краще є. Найбільшою нашою проблемою залишається не видання книжки, а розміщення її на видному місці в книгарні. Одне, що цих книгарень кіт наплакав, а друге – там, де вони є, українська книжка ніколи не потрапляє на покуть, а губиться в найвіддаленіших закапелках серед джунглів чужинського чтива. Явище типове в цілому – все українське почувається вдома сиротою.

Розпитував Володимир Панченко