Маємо поетичний експеримент від Василя Слапчука. Експеримент не у формі. До такого філософсько-парадоксального медитування, в основі якого аж ніяк не українська поетична і не українська філософська традиція, – Василь Слапчук уже вдавався неодноразово. І у збірці «Максими і простатаки» (1996), і у книгах «Крапка зсередини» (2000) та «Солом’яна стріха Вітчизни» (2003). Експеримент полягає в тому, що у книгу виноситься цілісний тематичний цикл авторського відчитання творчої біографії Павла Тичини. Власне, сама книга з епілогом і прологом та двома частинами і з підциклом у другій частині («Картопля в контексті творчості») є такою собі відвертою поетичною містифікацією/творенням свого образу Тичини.
Слапчуку закидають прозаїчність і баналізацію змістового тла поезій. Не береться до уваги задум, – естетичний і світоглядний. Слапчук бавиться у такий собі театр маріонеток, де роль Тичини чимось суголосна ролі Петрушки. Вони покликані смішити власним виглядом і власними вчинками, заховавши цим глибокий філософський екзистенційно-трагічний світ, який вони носять у собі, не маючи права, згідно з відведеною роллю, згущувати фарби і викликати до себе співчуття, а то й безпосередній жаль.
Щодо окремих сцен і діалогів у цьому театрі, то вони бувають, залежно від ситуації і контексту, то анекдотичними, то гротескними, то «комедіянськими» (у сенсі прихованого трагізму у світовому кривлянні).
За простими і вгадуваними сценами, зав’язками і розв’язками ситуацій (від політичної до інтимної), що на перший погляд виглядає такою собі профанацією добре відомого, – маємо глибинну і мудру настанову-висновок: будь-яка інтерпретація життя творчої особистості, з його драмами, трагедіями і комедіями, є нічим іншим, як варіантом власного попадання «пальцем у небо». Є якісь моменти вгадувані, є моменти, підкріплені біографічним фактажем, є моменти співпадання енергетик, – авторської і героя, – але, загалом, усе одно це буде тільки одна із можливих інтерпретацій-вигадувань:
Ми знаємо напевно,
що в молодості
Тичина носив пенсне
(принаймні в ньому фотографувався),
новеньке блискуче пенсне,
що нагадувало старенького ровера,
педалі якого усе життя
доводиться крутити.Сьогодні ж
це стареньке пенсне
нагадує новенького ровера,
якого щоразу
доводиться вигадувати.Ми тільки й знаємо,
що вигадувати.
Епілог 2
Звичайно, такий варіант пародійно-гротескового інтерпретування можна сприймати чи не сприймати. Можна твердити, що Василь Слапчук «дійшов до ручки». Однак ніхто не заперечить того факту, що поетична інтерпретація Слапчука знімає із постаті Тичини тягар суспільної претензії/недовіри, позбавляє його ролі Вічної Жертви, залишаючи нам парадоксально-світлий і геніально-надламаний світ Поета, який шукав своєї дороги до Божого Храму, і таки знайшов її у вічному страху/втіканні від життєвих умов, які не залишили йому іншої ролі, аніж маріонеткового паяца. Це все одно була тільки роль. Насправді він був і залишається геніальним українським поетом.
Мені здається, що саме на цьому хотів наголосити Василь Слапчук, вдаючись до такої нібито дивної і нібито недоречної поетичної інтепретації.
Літературний критик, літературознавець. Кандидат філологічних наук, доцент кафедри української літератури Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. Член Національної Спілки письменників України. Живе в м. Івано–Франківську.
