Габо сьогоднішній: який він є?

Габріель Гарсіа Маркес

Особи, наближені до патріарха латиноамериканської літератури, називають його просто Габо. У нас же він відомий як славетний колумбійський письменник Габріель Гарсіа Маркес. Він же – автор безсмертних «Ста років самотності» (1967), який привів до життя, а потім його ж і позбавив, шість поколінь роду Буендіа. Він же – лауреат Нобелівської премії з літератури 1982 року за книги, де «фантазія і реальність, суміщаючись, відображають життя і конфлікти цілого континенту». Він же батько «магічного реалізму», що після нього усталився не лишень у латиноамериканській літературі. Він же… він же…. він же… Цікаво, а яким нині постає життя вісімдесятирічного автора?

Незважаючи на свій уже досить поважний вік, Маркес залишається у вирі як літературних, так і суспільно-політичних подій. Давній приятель Фіделя Кастро, якого він неодноразово відвідував у Гавані, особистий знайомець Білла Клінтона, котрий сам приїздив до нього в гості, письменник аж ніяк не робить із себе великого цабе. Навпаки, намагається завжди бути з народом і захищати його права. Так, свого часу він страшенно обурився рішенням іспанського уряду дозволити в’їзд до країни громадянам Колумбії тільки за наявності Шенгенської візи (раніше цього не вимагалося). Маркес резонно зауважив, що колись колумбійці називали Іспанію «рідною матір’ю», «другим домом», до того ж у Латинській Америці ніколи не зачинялися двері перед іспанцями. Тепер письменник заявив, що допоки уряд не змінить своєї політики, він ніколи не приїде до любої серцю Іспанії (нині Маркес живе в Мексиці).

Крім того, Габо разом з іншими небайдужими опікується питанням звільнення кубинських антитерористичних борців, які відбувають термін у тюрмах США протягом останніх десяти років, і неабияк переймається проблемою наркотиків у рідній Колумбії. До речі, в цьому контексті не обійшлося й без певного казусу, адже ЗМІ не завжди правильно тлумачать позицію митця. Наприклад, у пресі з’явилася заява Маркеса, котрий начебто виступав за легалізацію наркотиків, і потім обуреному автору довго треба було пояснювати, що його просто неправильно процитували. «Я проти як легалізації, так і вживання наркотиків», – написав він у зверненні до однієї з центральних радіостанцій країни.

Утім, цим проблеми непорозуміння письменника зі ЗМІ аж ніяк не вичерпуються. Видно, не всім віриться, що відомий класик (класики – вони ж, як правило, вже мертві) може жити в сучасному світі. Якось у перуанській газеті La Republica з’явилася інформація про смерть автора і було надруковано його прощального вірша. А в Інтернет-мережі опублікували навіть передсмертного листа Маркеса, що спричинило поширення чуток про його чи то передчасний, чи то запізнілий відхід із життя.

Можливо, через от-такі інциденти Маркес і не любить давати інтерв’ю. «Треба тримати пресу на відстані витягнутої руки», – якось зауважив він сам, і це при тому, що свого часу сам безпосередньо належав до журналістської братії, а професії журналіста навіть присвятив есе «Найкраща робота на світі».

Проте інколи письменник усе ж таки підкидає зголоднілій пресі якісь сенсації. 2006 року він заявив, що більше не збирається писати, бо ж за минулий рік уперше в житті не створив жодного рядочка. Правда, нас цим уже не здивуєш – чували і не раз, і не тільки від нього, тому зовсім не страшно; хоча хто зна, що на думці у цього магічного колумбійця? – якщо вже навіть мемуари свої закинув писати (із запланованих трьох томів світ поки що побачив лише перший «Жити, щоб розповісти»).

Можливо, він знову змусить публіку чекати десять років на появу свого нового роману, як це сталося з останнім його опублікованим твором «Записник із моїми сумними курвами» (2004). До речі, цей невеличкий текст (лише 104 сторінки) змусив добряче понервувати видавців. Першу проблему спричинила сама назва книжки, а точніше нецензурне слово «putas» у ній (тобто курви/повії, але в брутальнішому варіанті – на літеру «б»), через яке Інтернет-листи Маркеса почасти не доходили до його літагентів (електронна цензура працює, дай Боже!). По-друге ж, роман активізував колумбійських піратів, тільки не морських, а літературних. Хоча зміст твору й був оповитий суцільною таємницею, декому все-таки вдалося викрасти текст і нелегально опублікувати його ще до офіційного виходу книжки у світ (згодом тисячі цих примірників було конфісковано). Однак письменник не розгубився – швидко змінив кінцівку роману, з якою вже й був видрукуваний справжній кількамільйонний тираж. Нині ж ціна кожного «піратського» екземпляра, яка свого часу становила 4 долари, підскочила до неймовірних розмірів, адже видання є бібліографічною рідкістю.

Утім, і донині Маркес найбільше знаний у світі саме завдяки «Ста рокам самотності» й дивовижному місту Макондо, якого нема на жодній звичайній мапі, але яке могло б там бути, якби мешканці рідного маркесівського містечка Аракатака під час нещодавнього референдуму згодилися перейменувати його на Макондо (виявляється, не тільки в нас практикується вільне волевиявлення громадян). До речі, що стосується рідного міста, то після двадцятип’ятирічної перерви письменник відвідав його у 2007 році, тим самим викликавши ледь чи не найграндіозніше свято локального масштабу. Він прибув спеціальним потягом «Макондо-експрес», розмальованим жовтими метеликами. Місто теж прикрасили жовтими кульками, щоб нагадати про чарівних метеликів із роману. Розчулений колумбійський уряд у свою чергу пообіцяв з приводу вісімдесятої річниці письменника виділити кругленьку суму на реконструкцію будинку, в якому він народився. Водночас було організовано проведення спеціального марафонського читання роману «Сто років самотності», в якому взяло участь 80 осіб, серед яких такі непересічні постаті, як перший віце-прем’єр іспанського уряду та посол Колумбії в Іспанії.

Що можна ще додати про Маркеса сьогоднішнього? Він уже давно хворий на рак лімфи, зробив кілька операцій, пройшов курс лікування й ніби знову в нормі (наскільки може бути в нормі людина у такому віці і з такою хворобою). Він гарний сім’янин, живе з люблячою дружиною Мерседес Барха, веде поміркований спосіб життя, має два будинки: один в Мехіко, другий в Барселоні. Він символ, він класик, він ціла епоха, він просто людина. Він – Габо.