Треш-гламур літературного півдня Харкова

У ці місця вас ніколи не поведе екскурсовод. Про них рідко згадують журналісти, їм не присвячують музейних експозицій. А тим часом історичний літературний Харків – це не тільки будинок «Слово». Ласкаво просимо до суворого й виразного світу районів Новоселівки та Заїківки – колишньої південної околиці міста, пов’язаної з життям щонайменше трьох яскравих письменників.

Колонія качок імені Квітки-Основ’яненка

Будинок, у якому жив Квітка-Основ’яненко. Малюнок В. Тіма з фотографії ХІХ ст.

Брудні, важкі та повільні трамваї третього, сьомого і двадцять сьомого маршрутів запросто довезуть до зупинки «Завод імені Шевченка». Мало хто знає, що тут, у занехаяному парку над річкою стояв колись маєток і палац поміщика Григорія Квітки, або ж Квітки-Основ’яненка, засновника українського «постбарокового» сентименталізму. Ніщо тут більше не нагадує про солодкі рустикальні ідилії. Натомість колишня Стара Основа, котра тепер чомусь зветься Новоселівкою, набула нових цікавих рис.

Колишній маєтковий парк уперто втрачає риси регулярності. Тут ростуть і лежать старовинні дерева, іржавіє оглядовий майданчик та граціозно розсипається давно нечинний фонтан, збудований уже за радянської влади. Щоліта зарості стають усе густішими, тому неподалік навіть з’явилася качина колонія.

У давні часи поміщик Квітка тримав тут для своїх потреб греблю. Усе б нічого, та завдяки греблі води досить скромної річки Лопань регулярно заливали цілі райони Харкова. Міська Дума ніяк не могла переконати письменника-сентименталіста зруйнувати греблю. Квітка, вочевидь, вважав, що, по-перше, приватна власність недоторканна, а по-друге, за родовими легендами, саме його предки були засновниками («осадчими») міста, тож він має незаперечне моральне право затоплювати. Вдячність простих харків’ян далася взнаки аж після революції 1917 року – від палацу Квіток не залишилося нічого… Моя бабуся пригадує, як у тридцятих роках у парку ще виднілися якісь руїни і молодь ходила туди «в туалет».

Тихий куточок тихого Свідзінського

Якщо від колишнього маєтку Квітки-Основ’яненка пройти далі вулицею Жовтневої Революції на південь, то серед заводських труб, простих приватних будиночків, автостоянок і невитравної харківської пилюки раптом з’являються невеликі симаптичні будівлі початку ХХ століття в стилі модерн. Трамвайні лінії розгалужуються, а Новоселівка поволі переходить у район із дивною назвою Новожанове. Тут у спокійному приватному секторі, на вулиці Лютівській, 29, прожив свої останні роки поет Володимир Свідзінський. Він був парадоксально тихою, вихованою і спокійною людиною, як на 1910-1930-ті роки. У добу гучних декларацій і нестримного буяння літературної енергії він писав тонко, стримано й медитативно.

Будинок, у якому жив Свідзінський

Коли пізній бродяга-трамвай
Мчить за містом крізь ніч і гай,
І несе мене, й важко гримить,
Сон мої очі темнить,
А сам мені шепче: «Не спи!»
Нехай праворуч, ліворуч,
Вінчаючи мертві стовпи,
Ув’язнені світла пливуть
І поволі, за рядом ряд,
Зникають, одходять назад…

Звісно, таке «занепадницьке» мистецтво не могло толеруватись у молодій радянській країні, тож Свідзінський мирно працював коректором, перекладав і геть не займався літературним піаром. Це дозволило йому відносно безболісно, хоч бідно й майже самотньо пережити тридцяті роки, але у сорок першому його таки заарештували. Сучасні дослідники остаточно встановили: Володимира Свідзінського з іще кількома людьми заживо спалили енкаведисти в сараї, коли «правоохоронці» побачили, що не встигають евакуювати своїх в’язнів перед наступом німецької армії…

Втім, не лише сумні привиди й спогади можна тут зустріти сьогодні. Південніше Світланівської ви знайдете психоделічний залізничний вузол із буйною рослинністю та триярусним мостом, з якого розбігаються поїзди на Полтаву, Суми, Донбас і Крим. Поряд над коксохімічним заводом цілодобово палає величезний газовий факел. На річці є симпатичні маленькі острівці, у парку «Скуридина дача» – озеро, а квартал «хрущовок», обкладених божевільною фіолетовою плиткою, нагадує поп-артову галерею open air.

Тісна «малина» Раїси Троянкер

Трьохсвятительська Гольдберівська церква

Повертаючись назад, до центру, ви неодмінно побачите біля зупинки «вул. Першої Кінної Армії» псевдоросійську Гольдбергівську церкву, а навпроти – вишуканий палац вихрещеного купця Голдберга, який поєднує в собі риси модерну, готики й ренесансу. За кілька кварталів у звичайному дворику міститься мечеть, а над дахами переважно червоних цегляних одно-двоповерхових будинків височить радіовежа. Це – скромний, але живописний район Заїківка, що нині славиться потужними кримінальними традиціями й «зацними» злодійськими династіями. А в кінці 1920-х років тут мешкала поетка Раїса Троянкер – чи не єдиний жіночий голос нашого літературного авангарду. Вона прожила неймовірне життя – втекла з ортодоксальної єврейської родини в Умані до приборкувача тигрів і працювала в цирку, закохувала в себе чи не кожного чоловіка, що породило безліч еротичних легенд. Навчалася і працювала Троянкер у Харкові, перебувала в складі «Плугу» та «Авангарду», а 1931 року поїхала з України із російським письменником та колишнім чекістом Іллею Садоф’євим до Ленінграда. 1935-го «Райя» покинула його й перебралася до Мурманська. Там під час війни була фронтовою кореспонденткою – але навіть на передову приїжджала в хутряному жакеті та беретику…

Цікаво, що на Заїківці вона жила на вулиці Валер’янівській, до того ж саме в той час, коли начебто мала роман із Валер’яном Поліщуком. Чи немає тут красивого жесту, ми вже, мабуть, не дізнаємося ніколи…

Вірші Раїси Троянкер завжди були на оригінальному й талановитому перетині авангардових експериментів у побудові образів і форм та дуже традиційної ліричної чуттєвості. Остання іноді навіть лякала декого – так, цілком не натуралістичний вірш про перше кохання і дефолрацію тодішня преса назвала порнографією.

У кімнатці на Валер’янівській Раїсі з малою дочкою було незатишно й тісно. Навіть вікно тут було побите й заклеєне газетою. На цьому тлі дуже надихали мрії про великі сонячні будинки-комуни:

Стілець у річці Лопань неподалік колишнього маєтку Квітки-Основ’яненка

Будуйте будинки!
Високі будинки!
Кремезні будинки!
Стрункий хмарочос.
Не треба садибок,
Вузьких гацієндок
І власницько-хижих
Маленьких ранчо.
Кохаю кімнату
Високу і юну.
Простору кінмату,
Широке вікно.
Будинок
-комуну
Будинок-комуну
Кохаю давно.

Що ж, хмарочосів на Заїківці так і не завелося. І взагалі, з часів Троянкер тут майже нічого не змінилося. Тому, побувавши в цих місцях, можна відчути специфічну атмосферу давньої міської периферії: заплутаних вуличок, двориків, садків, завулків між будинками та побачити мікроскопічну річку Нетечу, котра в ширину сягає одного метра й починається з колюжі біля автозаправки, а закінчується десь у каналізації. І якщо ви все це побачили й відчули, то вашу екскурсію можна вважати успішною.

Усі фото Олега Коцарева