«20+1 або Земля мертвих» — книжка в жанрі кросовер, в якій Павло Вольвач використовує класичні засоби мемуаристики не лише задля створення галереї знакових портретів доби, а й задля вибудови власної біографії як плетива «перехресних стежок» з усіма тими діаметрально різними людьми.
Поруч із класиками української літератури тут присусідилися люди-тіні родом із люмпен-криміналізованих запорізьких «посьолків», в одній компанії опинилися музикант із солідним тюремно-героїновим стажем, «запоребрикові» контркультурні діячі, призабуті вітчизняні політв’язні, й ця неоднорідність прозових рисунків Вольвача дозволить читачеві пробратися до кухонь абсолютних геніїв та істинної нечисті, почути мертвих — побачити живих.
Уляша
Уляшою прозвав його я. Зрештою, це не дуже відрізняється від Уляна, як його здавна всі й називали, й називають. Але в Уляшу вкладено більше тепла. Ну й трохи іронії, він же різним бував і часто досить кумедним — принаймні в моєму сприйнятті. Дехто називає його ще Ульяном, але це точно не для мене. Це геть не для українського вуха. Звісно, я знаю, що Олесеве прізвище Ульяненко, так у нього і в паспорті записано, через м’який знак, а спочатку він узагалі значився Ульяновим. Але розумію, чому так сталося. Якийсь дячок, чи хто там, іще за царя-батюшки доточив до прізвища «ов» («Ми від костi всі були Уляненки» — казав мені Олесь, по-вуличному наголошуючи на останньому складі), а вже згодом, повертаючись до початкової форми, не вистачило батькам, чи й самому Уляну, мовної чутливості. Не вловило вухо. Хоч нечутливим Уляна не назвеш. Він бував різним. Навіть у зовнішності це проявлялося. Повернений в одну сторону (не пам’ятаю, в яку саме, та це й не важливо), улянівський півпрофіль карбується носом з горбинкою і зморшкою по запалій щоці. Розворот в інший бік, і малопритямне око косує з-під навислої брови, а ніс раптом стає по-качиному ввігнутий. Малозбагненний Уляша.
Зустрілися ми з ним уперше на Хортиці. Діло було так. Я відійшов із оператором у вибалок, дописуючи інтерв’ю з кимось із учасників Шевченківського свята, що прибули пароплавом до Запоріжжя. Гості розгулювали доріжками. Раптом звідкись вигулькнув Ульяненко в товаристві поетеси Марини Брацило і, звернувши з доріжки, навпростець посунув до нас. Чітко бачу: наближається Олесь, мають патли й рукава светра, зав’язані на грудях, за чорні джинсові холоші чіпляються торішні бур’яни. Я Ульяненка бачив по телевізору, тож відразу ідентифікував. Телевізійний Улян нагадував московського співака Талькова, навіть зморшка схоже проорювала неголену щоку. У житті Олесь виявився таким же, розхристаним і кострубатим, але значно компактнішим. Кривоного просідаючи, він вишпортався з трав і притупнув запиленими кросівками. Поруч усміхалася Марина. Улян щось доброзичливо хрипнув, покрутив жилавою шиєю. Звідкись він про мене знав і чомусь вирішив підійти. Могла йому щось сказати Марина. Могла і не казати. Ми перемовились.
На ту пору Олесь уже був відомим письменником, під тридцять п’ять років устигши понаписувати чимало, зокрема і «Сталінку», роман, про який багато говорили. Про Ульяненка тоді взагалі багато говорили. Як і про Пашковського. Їх, до речі, багато що об’єднує: обидва народилися 1962 року, обидва з глибинки, в обох багатий досвід блукання світом, який включав калейдоскоп професій, непросту армійську службу і навіть «дурку», про що самі ж натякали. Ульяненко зі свого Хоролу звіявся років у п’ятнадцять. Або «спиляв», як висловлювався він сам. Навчався в медучилищі, потім у морехідці, все глибше закручуючись виром життя.
— Я і у ваших краях жив, Паша, — казав мені Олесь у червні 1999-го, зустрівшись біля «На-укової думки». Приїхавши до Києва напостійно, перший, кого я зустрів із літераторів своєї генерації та й колег-письменників, був чомусь саме він — Олесь Ульяненко.
— Рік гружчиком фуярив у Кривому Розі. Тільки я вже забув, як те прєдпріятіє, мля, називалося. А ще на коксохімі й на шахті. А потім на Далекий Схід гайнув.
Від «Наукової думки» ми пройшли вбік Інститутської. Олесь кілька разів спинявся, вітаючись зі знайомими. Було видно, що в Києві він обжився і в статусі столичного мешканця почувається впевнено. Мені видалося, що з упевненістю Олесь навіть перетискав.
— Та мене тут кажда, мля, собака знає, — брижив він лоба, ніби аж невдоволено, розвітавшись із черговим знайомцем. — Скіки год тут шоркаться! І ніхто ж не поміг, сука, мля, сам піднімався, нах, з читирьох костєй!
Олесь кинув зо дві ще забористіші фрази.
— Шо ж ти так лаєшся?
— А я зі Сходу, мля, — Олесь мружився вдаль. — У нас всі всігда матюкалися! Хоч це… — Ульяненко набичився, ніби передчуваючи недовіру. — У мене баба — дворянка, мля. У Дніпропетровську жила, в Катеринославі…
— А на Далекому Сході шо ти робив?
— Шалапутив. От ти у 79 році бачив іграшки, що рухаються? А я бачив у Владівостоці. А в Якутії? Совєцька власть, мля, усе пох. Куски золота валяються, алмази, мля. Аби знаття — я б мішок золота набрав. А воно ж — ідіот малолєтній.
Коли в районі Пасажу стрівся черговий знайомець, Олесь похапцем попрощався зі мною і, крутнувшись у зворотному напрямку, пішов із новим попутником. Легке волосся підстрибувало йому по плечах. Під кінець розмови видався він мені трохи зверхнім, але тепер дивлюся по-іншому. Просто Олесь був досвідченіший, він уже надивився на переповнених амбіціями завойовників столиці, спраглих похвал, аж роздувалися ніздрі. Таким він міг сприйняти і мене, витримуючи дистанцію, при тому не дуже й помиляючись.
Років на десять раніше, ніж я, Улян прибув сюди, покинувши іншу столицю світу, кацапський Пітєр, де панкував після армії. Зашив дротом кросівку, бо вже знати було пальці, кинув за пазуху машинопис свого українського роману й повернувся. З романом Улян поткнувся до одного «дуж-же відомого кремпа», редактора журналу «Всесвіт», який не повірив в авторство, припустивши, що Улян текст десь поцупив. Більше до Коротича, а то був саме він, Олесь не ходив, а той перший роман, «Загін», викинув або, за іншою, теж ульяненківською, версією, загубив. Десь тоді ж, з іншого кінця червоної імперії, прибув в Україну Євген Пашковський, як він писав, «із Дону додоми». Шкода, що я не застав тодішньої столиці. Без мене перекипіли революційні страсті, підняття знамен, якісь побиття, поховання й перепоховання, презентації й скількись значимі пиятики. Не в мою бутність хтось навіть помер, як-от Іван Козаченко, який відійшов трохи не в переддень мого приїзду, і хтось іще показував мені те місце — чи Охрімович, чи Сопронюк, чи той же Улян — «ось: ось на цьому бордюрі він присів і вже більше не встав»; чи когось убили, як незнаного мені поета Шакулу, зарізаного десь неподалік стадіону «Динамо». Спільне минуле, якого в нас не було, ще тільки належало виплекати із тонкого шару повсякдення. Навіть Сопронюка я не застав. Точніше, застав, але не того респектабельного редактора газети «Слово» в стильній краватці й запонках на манжетах білосніжної сорочки, якого мені ретроспективно живописав Охрімович і в газеті якого друкувалися найцікавіші неофіціозні автори, такі ж, як і газета, і де вперше була явлена проза Уляна, оповідання з переднім словом Пашковського. При мені «Слово» вже агонізувало. Ульяненко з Пашковським іще, здається, розмовляли, але разом їх я практично не стрічав. Цибулько потроху ставав респектабельним політологом, і Улян передражнював його позаочі: «Лєкшуш», «лєкшуш»… Сашко Сопронюк присутнів у середмісті, як частина пейзажу, зазвичай, захмелена, день у день полискував під «Сузір’ям» непородистим носом. Таким майже, як і в мене ,— додам, щоб не було образ за чиїсь риси обличчя. Нічого особистого.
Улян завжди виникав зненацька — з натовпу, знадвору, з вулиці. Час від часу ми перетиналися з ним у різних місцинах. Коли офіс київського бюро Радіо Свобода переїхав на Хрещатик, Улян туди зачастив. За колишньою адресою, на Хмельницького, я його не пригадую. Там з’являлися Забужко, Аттила Могильний, Пашковський. Якось ми звідти ходили з Пашковським і Охрімовичем на якусь імпрезу з Ліною Костенко. Похід ознаменувався просьбою Пашковського потримати його дипломат, а опісля ще й пропозицією «трохи понести». Довелося загострювати інтонацію. Сам вечір у Будинку вчителя означився кодовою фразою «мертві села». Уперше бачена Ліна Василівна вимовляла цей код з мазохістичною насолодою, у всіх варіаціях і відмінках. «Тр-ру-пологи і мумієзнавці!» — бурчав Охрім у занімі-лому залі. Пашковський йорзав і теж невдоволено побуркував. Йому, мені так видавалося, саднила неувага з боку бенефіціарки, хоча — не наполягаю.
Прихід Уляна до бюро можна було визначити безпомильно. Працівники радіо мали електронні перепустки, гості користувалися домофоном, Улян же грюкав кулаком, а то й ногою, ніби сільський парубок. Відбувши ритуал перекуру в туалеті, ми йшли на каву й до кави або сідали тут-таки, на Хрещатику, під тентом ятки з хотдогами і пивом на розлив. Хтось до нас з Охрімом і Уляном підсідав, хтось відходив. Світило сонце або не світило, снував люд. Нічого прикметного ніби не відбувалося, але такої причетності до життя й такої його легкості й повноти мені навряд чи ще коли доводилося відчувати. Цього не повторити, навіть якщо викликати з небуття деяких учасників дійства, а одному з головних, Охрімовичу, повернути мову і здатність нормально рухатися. «Вусібіч — легкі таємниці міста», — у романі «Хрещатик-Плаза» є про той час і стан. Є там і Ульяненко, ледь задпрапований псевдом Жулян, сидить десь неподалік мене. «Жулянову прозу, в якій немає й сліду від авторської усної не-дорікуватості, я трохи читав іще вдома». Не стверджую, але в Києві точно читав і дражливився на розповіді, в яких запевнялося, що тексти Ульяненка після редакторських вичиток ставали чорними. Нібито якийсь із редакторів міг створити Улянів світ, дівчатка-коректори замість автора вдаряли пензлем, живописуючи сяйливі візії. «Брови врозліт, западина щоки, краєм ока бачу жулянівський профіль. Занадто довгий виріз ніздрі, такі не викликають довіри, але, зрештою, глянь, друже, на себе в темне вітринне скло — це я собі кажу подумки. Все нормально з цим пацаном».
Отже, ятку на Хрещатику разом із курилкою в радійному офісі можна назвати точкою нашого з Уляном зближення. «Як проточна ріка», — теребив борідку й примружувався Олесь, сидячи за столиком під тентом. Йому теж подобався вуличний тлум. Із нього він зринав, у ньому розчинявся. Іноді на довгий час, і тоді про нього починали долинати хіба глухі чутки: мовляв, десь п’є, колеться, сидить на «колесах», хтось бачив, як приходив позичатися до Спілки. «Кажуть, класику дали гонорар на “плюсах”. Тепер, мабуть, пробухує ті 200 баксів», — говорив якогось разу, скажімо, Ігор Островський, який теж дружив і з Уляном, і з Охрімом, і теж приходив до бюро «Рейдіо Ліберті». «Заліг старічок на дно, — вторував Охрімович. — А в нього у тому світі, між іншим, дуже обширні зв’язки». Між співрозмовників могла протиснутися неголена щелепа Цибулі, він теж іноді призупинявся біля хрещатицької ятки, або докидав щось Сергій Лавренюк, чи Міша Бриних із Вікторією Стах, і ще, й ще. «Потовкли його добряче недавно, — роняв Цибулько. — Завівся в таксі з футбольними фанатами, ну і…».
Таємничий Улян жив таємничим життям. Можна замінити прикметник на «неприкаяний», це теж буде правильно, і теж мало що роз’яснить. Чиясь уява малювала Ульяненка десь у трущобних нетрях, майже на «хазі», а він тимчасом міг сидіти усамітнено вдома й дошукуватися, наскільки восьмигранні фігури з рисунків да Вінчі передають сенс догмату Вознесіння, чому ні. Більш-менш цілісної картинки про його життя, гадаю, не мав ніхто. Міг, набравши компакт-дисків, ціпеніти при DVD-плеєрі — він дедалі більше цікавився кіно, технологіями творення, про це мені говорив і сам Улян, і Мишко Бриних, сусід і чи не найближчий під ту пору Улянів друг. Найпевніше — Улян писав. Писати він міг годин по п’ятнадцять, як сам свідчив. «Не жерти теж можу дня три, — зізнавався, осміхаючись, трохи аж винувато. — Хоч іноді хочеться, як собаці». Написати з десяток романів, а під сороківку Улян їх мав десь стільки, а то й більше, — не дуже розженешся, перебуваючи в алкогольній чи якій іншій тривалій нірвані. Теорія великих чисел спростовує улянівські дурні пристрасті, принаймні їхню серйозність.
Мені подобалося Ульяненкове письмо. «Горби трав», «по-весняному ввігнуте небо» — це зримо, справдешній живопис. Або ще так відчував Улян: «Полуднева олив’яна тиша з піс-ком за коміром, з піском на зубах». Читати його я не міг. Принаймні багато. Іноді виникало відчуття, що текстом зяють рани, сочиться гній із роздлубаних гемороїдальних шишок-ґуль. Я подужав «Сталінку», з пропусками перебіг «Сина тіні», а вже в «Дофіні сатани» остаточно зав’яз і відклав. Хоч саме цю річ Улян на той час оцінював чи не найвище, а Толя Лучка, наш спільний приятель, їздив на Солом’янську площу, спеціально піднімався на недобудовану висотку, присутню в одній зі сцен, щоби повніше перейнятися атмосферою екзистенційного романного жаху. «Про маньячішку роман», — побуркував Уляша, анонсуючи книжку. Підступаючись до теми і в процесі письма він задіював власну методу: вирізав із газет матеріали про злочинців-маніяків і обклеював стіни квартири. «Усю кухню і спальню заліпив. Я, мля, прокидався з присмаком крові в роті, — звірявся Улян після виходу книжки. — Як ото, мля, Флобер, коли писав “Мадам Боварі” — з миш’яком, мля».
Чогось Уляна тягло побабратися в багнюці, повивчати страмні отвори. «Так у мене око влаштоване, — спокійно пояснював автор. — Плюс, а де ти зараз бачив щасливі лиця, Паша, мля?» Дехто з літературознавців надав цій схильності красиве пояснення, мовляв, екріван навмисне так згущує морок, сконцентровує зло, щоб на його гаспидному тлі чіткіше ряхтіла цятка надії. Можливо. Можливо, цілком, що Улян продумано опускався в пекло, щоб із того інфернального кишла видивлятися Втрачений Рай. Для себе і для інших. Побачивши, тицяв пальцем із необрізаним нігтем: «Оно!..» Чи позначалася вся та напруга на самому Улянові? Чарльзом Менсоном він не був точно, хоч зовні, в певних ракурсах, нагадував. Якісь риси Буковскі теж можна віднайти, але стилістично, за бароковою багатослівністю, він мені більше подібний на Жене. Довкола Уляна завжди вився шлейф легенд і романтизованих фактів. Вікторія Стах, дружина Михайла Бриниха, з ними Уляша знався чи не найдовше і найтісніше, розповідала, що якось, прийшовши в гості, Улян раптом почав чхати — раз, два, три, десять, надцять — безперестанку, а прочхавшись урешті-решт, прояс нив: «То з мене бєси виходять!..» Довелося тітці Вітці після візиту пройтися по квартирі з кропильцем і свяченою водою, свят-свят, мовляв. Час від часу Уляша видавався мені виснаженим, особливо після довгих зникань. Його кидало в піт, пасмо нависало через брову за вухо, й Улян раз по раз відкидав його тремтячими пальцями. «Та пишеш же ж, як дурко, — хрипнув якогось разу невдоволено винуватий Уляша. — Тексти висмоктують із тебе всі нерви, я гребу. А де ж того адреналіну, мля, набраться?»
Іще в Уляна була підтверджена власним досвідом теорія, за якою в життя письменника обов’язково вдираються елементи художнього світу, які він сам і витворив. Як казав Улян, «про що пишеш — на те й нариваєшся». Не знаю, наскільки це було пов’язане з теорією, але сам Улян наривався, і то неодноразово. Якось до нього підійшов міліціонер.
— Каже: «Ваші документи?» Х-хє! А твої? Ну, фуйнув я його головою в сюрло…
Приїхав наряд міліції, Уляна скрутили й відвезли в медвитверезник.
— Вкололи мені аміназин і всю ніч не давали води. Очунявся, глядь — усі простині в крові. Ну а потім приїхав Вова Тихий зі знімальною групою, то мусора засуєтилися. Витягнув мене Вова.
В іншу історію Улян утрапив після виходу повісті «Сєдой», дуже, за словами автора, «насиченої уголовщиною». Повертаючись із Чернігова, познайомився з дівчатами. Цей сюжет теж є в «Хрещатик-Плазі».
— Красіві, мля, о-о-о. Точені, мля, чернігівські, — мрійливо облизувався Улян і з’єднував пальці рук. — Отакі-от талії були в обох. Усього кружку пива з ними випив, а очнувся о п’ятій ранку на якомусь розвалищі.
Дівиці-клофілінщиці поцупили гроші, які в Уляна того разу чомусь були, паспорт і письменницьке посвідчення, лишивши ключ від квартири — видно, Уляша їм таки приглянувся.
— Лежу: тільки вітер і пакети летять по пустирю — «гу-у-у-у»… Таке ото, як фільм Кустуріци. Мац-мац по кишенях — а дєвки ще й жетон на метро мені оставили…
Прокручуючи історію стосунків із Уляном, я згадав про те, що ніколи не був у нього вдома. Якось так складалося. Я не мав потреби виїжджати на Позняки, він не запрошував. Можливо, Улян соромився. Про улянівське житло я мав уявлення зі скупих слів самого господаря та з таких же згадок Бриниха. Картина малювалася більш ніж аскетична. З меблів — хіба телевізор, та й той допотопний («Я ще доплачу, аби хтось його викинув», — хмикав Улян), одяг, звалений по кутках. Відсутність замків на дверях і чорний отвір каналізаційної труби замість унітаза — це вже не Кустуріца, це вже арт-нуар якийсь, некрореалізм, суміш Балаба-нова і Пазоліні. Український речовизм, тяга до затишку і статків, щоб і ставок, і млинок, знайшов в Улянові, в одному з незбагненних українських же синів, найвищий ступінь заперечення. Від Улянових химород ніхто не страждав, хіба мати переживала, а стиль життя кожен обирає на власний смак. «Усе — безлад. Волосся, ліжко, слова, життя, серце…» Це не Ульяненко, і не я, тим більше. Це Керуак.
Можливо, однією із причин Олесевої негостинності був Кактус. Уляша про нього не дуже розводився, хоч і не приховував. Історія ця дає ключ до розуміння Улянової суті. Дуже істотної, як на мене. Взагалі, пишучи ці рядки, я вже кілька разів стримувався, щоб не написати без еківоків, щось на кшталт «він був рідкісним персонажем», «незвичним для літературного світу» абощо. Але читачеві не потрібні розжовані, пласкі істини, йому подавай образ або, як от зараз, факт. Це мене ще Плющ напучував, писав із города Парижа чи, точніше, з якогось глухого гірського французького сільця, де жив натоді той дисидент — не плутати з редактором «ЛітУкраїни», однофамільцем.
Але про Кактуса. Я забалакався, а тим часом Уляша, хльоскаючи пательками по смиканих плечах, хилить собі Петрівкою. Чи то жулік, чи маніяк, чи богемний artist, підвладний згубним звичкам і непідвладний грошовій фортуні. Брижить лоба, викривлює губи песимістичною підківкою, покивує в такт ході. У вуличний гам вплітається крик, і Уляша кривиться ще більше. «Не нравиця!» — бував у нього такий стан і був такий вислів. Кричав якийсь чоловік. Усі проходили мимо. Я б теж, звичайно, проминув, майже без варіантів. Улян став і спитав незнайомця, чого той кричить. Потім розповідав мені про це так:
— Каже: «Їсти нема чого третю добу. От я й кричу». Кажу:
— «Ну, пішли». Повів додому. Нагодував.
— Не злякався тебе?
— Коли дві доби не поїси, не злякаєшся. Куди йому діватися. Жив у мене на кухні.
— ?!!
— Слухай, я така людина. Не можу — драсьті, мля, досвіданя, знаєш, таке. Куди йому — на вулицю йти? Та й видно ж чоловіка. Він художник, мазюкав якихось лебедiв. Жінка покинула. Якісь гроші він теж приносив. А так — я годував. Років три.
Тут я хочу зробити відступ. І таки запитально кивнути вбік критиків-святош, усіх укупі, що ставили Улянові на карб «цинізм», «безпросвітність», «відсутність віри». То що, вам таке снилося в найтривожнішому сні? Один призабутий Улянів есей звався «Угу» — оце саме той випадок… До речі, називати при Уляші його квартиранта Кактусом не рекомендувалося, Улян аж підстрибував:
— Це якась журналістка дурна придумала! А він — Саша. Саша Мисак, світла людина.
— Уживалися з ним?
— Чьо, лаялися. Мама іноді кричала, коли приїжджала. Там же він і помер, у мене на кухні. Якийсь дебіл вдарив його по нозі, а в нього діабет був. Ще Володя Тихий помагав мені ліки діставати. Так і помер…
У мене є версія, що в Хоролі, на Уляновій батьківщині, тектонічні рухи земної кори спричинили якийсь розлом, можливо, аномалію. Бо знаю ще одного літературного чоловіка, і теж хорольського. Він років десять доглядав за прикутим до ліжка Борисом Комаром, його дружиною й сином, теж знерухомленими. Без жодного зиску і навіть планів на зиск, Льоха, назвімо його так, бігав по комарівську пенсію, скуповувався, тягнув двічі на тиждень торби з провізією, наче паровоз, за розкладом, рудіючи бородою й сопучи на весь Ярославів вал, теж як паровоз. Про цю місію він волів мовчати. Коли я попрохав посприяти встановити Улянові стаціонарного телефона, Льоха закричав зі своєї Батиєвої гори так, аж я на Троєщині міг би його почути й без телефонного зв’язку. «Ні-і-іт!!!» Чимось Уляша не виправдав Льохиних сподівань, а принципи в обох хорольців виявилися тверді. Кажу ж, аномалія. Тільки тепер уже не повітова, а загальноукраїнська.
Так, тепер іще раз стоп — чи не занадто позитивний виходить Уляша в моїх писаннях? Ніби ні. Він різний бував, повторюю. Навіть зовні. То виникав звідкілясь, зачучверілий, і дехто зі сторони, на тому ж «Рейдіо Ліберті» міг скривитися, мовляв, чи миє колись голову цей ваш приятель, або охоронці в книгарнях косували, як на непевного типа, що ось візьме й поцупить якусь книжчину або наслідить у залі, а колись було, що й на власну презентацію Уляшу не впускали, прийнявши за бомжа. Іноді ж, навпаки, поставав, ніби модель із обкладинки журналів для чоловіків. Предметом особливої Уляшиної гордості були чорні шкіряні штани, куплені за гонорар. Надягав він їх на поважні, в його розумінні, події, й сам мимоволі поважнів. Прів у них, бідаха, на «Махнофесті», а ще в папасі й тужурці, обперезаній кулеметною стрічкою, з муляжем ручного кулемета на плечі, при континентальній гуляйпільській жарі за сорок. Йому подобалося іноді бути на виду, подобалося, коли задивлялися жінки, а вони незрідка таки задивлялися. Дечого Улян навідріз не приймав.
— Цього разу я не поїхав. Мене там уже люди знали. «Друже Бобер — пашлі по сто піісят!» А Доній почав за це білєти продавать. Ну не йоб твою мать!
Із того, що я бачив, підтверджую — місцеві ставилися до Уляші, як до свого. Він і був свій. Ментально, мовно, по крові й роду. Що там тієї відстані, від Хорола до Гуляйполя, та й козацькі сотні мріють за кожним із містечок — і там, і там. Такі речі підспудно поєднують. Улян любив і знав місто, велике місто, він одразу наїжачувався за будь-якої спроби хоч якось долучити його до селянськості, навіть на Сашка Хоменка ображався, коли той у яко-мусь есеї, назагал адораційному, провів паралелі між Ульяненком і Архипом Тесленком. А вже умовивід Хоменка про те, що Ульяненко пише про мегаполіс, але «дивиться на нього з Ромоданівського шляху», поколював Уляшу шилом у сухі сідниці. Поза тим, це дуже точний і тонкий діагноз, я в цьому переконаний, і саме звідти проривається простодушна улянівська тональність, усі ці «вибалушкуваті зіньки ліхтарів», «причманіла вулиця», квіткові горщики в парадному, що нагадують Уляну «свинячі корита», всі ці замашні слова — «кавкнув», «зашамротів», «закушпелів», «отетеревеніло» — що не всім сільським дідам і бабам упомку, а вже про сучасних унісекс-райтерів шкода й мови.
Улян любив Південь. Важко зрозуміти, де саме він там був у своїх блуканнях молодості. З одного інтерв’ю, як і з дозвільних балачок, дізнаємося, що перед армією він живе в Миколаєві й навчається в місцевому медичному училищі, а вже в іншій журналістській розмові ви-никає чомусь Херсон і трирічне навчання в тамтешній морехідці. Властиво, як майже завжди в Уляна. Він, підозрюю, творив власну міфологічну систему, але зчаста робив це з хорольською хитруватою простодушністю. Улянові іноді видавалося, що він хитрий, — із цього посміювалися ми з Бринихом, та й не тільки з ним, і не лише ми. Запорозькі краї на пів тисячі верст південніші Києва, і коли ми, проїхавши всю ніч автобусом у те ж таки Гуляйполе, спинилися вранці десь у степу в полинах під акаціями перекусити, відгукнувся на мій вигук про інше повітря, інше небо саме Улян. Із готовністю перехопив погляд, ніби чекав цього:
— Інше, інше, Паша. Тут усе інше…
Через роки, з пивом на лавочці, під бронзовим Махтумкулі, ми продовжимо тему Півдня.
— Я б із задоволенням жив би там, де Південь. Тільки ж не дадуть там жить, — покректував Улян. — Ех-х… Ти їдеш, ти бачиш на тридцять-сорок кілометрів уперед. «Фші-у-у-у», — аж свистить у вухах. Люди кажуть: «Заходь, ми тобі чарку наллєм!» Без всякої звизди, без всякого гонілова, мля. Ніхто, нічьо, нішо не думає. Люди просто тобі розказують: у нас чотири місяці дощу не падало, — Улян усміхався, пустившись у спогади. — Ми, каже, попа притягли. З попом тоже не получилося дощу ні хрена!
Я був прохопився про Уляна й жіноцтво. Декотрі поглядали на Олеся, він був симпатичний чоловік, та й маскулінна енергія з Уляші віяла — всі ці басовиті схрипи, волохаті груди в трикутнім клинці сорочки, поривчасті рухи. Але в компанії з жінками пригадую Уляна вкрай скупо. «Вона красіва, в неї зуби золоті», — хіба фраза й дотепер пам’ятається. Він із жінками, особливо з малознайомими, досить своєрідно спілкувався: або ніяковів до незграбності, або міг викинути цілком мужланського коника.
«Л-ля-а-ась!» — пам’ять догідливо відтворює, видобуває з фонотеки звуків ось цей. «…я-а-ассь!» І вслід за ним вигук: «Ну ти й дурний!» За мить, після шамкотіння в закутку бюро, з-за перегородки показується Уляша і, беззвучно ворушачи губами, хутко зникає в туалеті-курилці. «Ну й прриду-у-урок!» Розгнівана Муся, журналістка Глухенька, постає посеред кімнати. Очі в неї темніють гнівом, на шкіряній спідниці, коли Муся повертається спиною, грає блік, і здається, що то слід від Уляшиного ляпасу.
Ну, десь так. Нарід притишено посміюється. Уляша тим часом ламає сірники в курилці, підкурюючи, й винувато похрипує: «Хотів же ж, мля, пошуткувать, а воно бач, як, мля…» Ба більше — я впевнений, знаю — він хотів сказати дівчині щось тепле, ніжне, це поза сумнівом. Але виходило так, як виходило.
Той же Улян, перед випадком у бюро чи й по тому, це не має значення, відбив якусь юну повію на Пушкінській, яку вже тягнув у підсобку дядя Гриша, «грузчик» (навіть «грущік») із кафе «Сузір’я», і хоч Гриша й відгуляв трохи Уляна арматуриною, Улянове взяло гору. «Забрав до себе, — роняв потім Улян, голубіючи незмигними сміливими очима. — Всю ніч вірші їй читав. Хароша дєвка — така чутлива…» Улянове подружнє життя, яке теж колись було, здаленіло, ніби мезозой. Із дому на Бессарабській площі, де жив у приймах, одного прекрасного дня Улян вийшов, уже знаючи, що не повернеться. Він чесно попередив дружину й тещу, які на це лишень пирхнули, мовляв, уточни, коли зголоднієш і на котру годину готувати обід. Уляша слова дотримав. Він для себе все давно вирішив, точніше, відчув: «Якби я ще на трохи там затримався, я б уже нічого, мля, не написав…» Відчув безпомильно. Не в родині, а в письмі він ставав собою. У текстах Улян найсправжніший, і там його найбільше. Там є все те, що він не міг або й не хотів виповідати в інший спосіб, затискаючи в душі та в дивно влаштованому кришталику ока.
Професійним письменником зазвичай вважається автор, який живе із власних текстів. Невигадлива ця сентенція відгонить нудьгою. За дужками лишається доля, саме життя. Не знаю, чи й за всі свої твори Улян мав гонорар, але в моїх очах безсумнівним письменником є саме він. Річ не в кількості написаного, хоча й вона дивує, і навіть не в здатності живописати словом, коли від легкого поруху розпукає світ — р-раз — і обрушується перед очі «полотнище полудня», ще змах — і колихається «тремтлива ртуть автостради» або проступає «під-топлений у маслі спеки, у роїщі гнойових м’ясних запахів масив». Улян страждав, ось що, а без цього ніякого письменництва бути не може, хоч ви лусніть, усі заперечувальники вкупі. Спитайте в Мережковського, йому це як творчий метод радив Бунін, або зв’яжіться з Пашковським, він теж колись озвучував подібну думку.
Чого робити не потрібно — так це жаліти Уляна. Колись у мене були такі порухи — безгрошівний, мовляв, недоглянутий, обтиснутий самотинністю до крижаного дзвеніння. Особливо це вчувалося в переддень свят, коли в більшості пробігав по тілах трем поспіху, а в очах починали тепліти вогники. Уляна це не стосувалося. Він власний шлях обрав сам, або якщо навіть доля тицьнула йому перстом (ну да, нищівним) у лоба, це рівнозначно.
«Батоно, у нього є перо, він цілком би міг заробляти журналістський хліб, — басував мені Охрімович. — Це вибір самого старіка, і будь-які соплі тут недоречні». Це правда. Мав Улян і прибуток, сякий-такий, але сталий, від здаваної в оренду квартири сестри, яка, перебравшись до Америки, в такий спосіб допомагала брату. Улян мав напрямок і реалізовувався в ньому як міг, до потемніння в очах. У нього був власний світогляд, блок певних ідей, але чув я від Олеся лише скупе похрипування: «Пишу, мля, шоб з ума не зійти. У мене голова гуде, коли сідаю за комп’ютер…» Звичайно, йому хотілося успіху — в тому, загальноприйнятному розумінні. Він мав на нього заслужене право. В останні його часи, як на мене, Уляша вже гнався за примарним успіхом із витягнутою рукою. Книжки того періоду, що виходили вервечками, попсуваті, аж пошлі місцями, я читати не міг. Гортав знічев’я, посміхався, натикаючись на кучеряві речення, в яких не сходилися кінці з кінцями, на «гузнатих чеченців» (де Уляша таких їх, цікаво, бачив?), на олігарха-мільярдера, що п’є коньяк «Закарпатський», і згадував, як Улян допитувався в Надії Степули марку її джипа і фірму парфумів — трохи ніяковіючи — «як воно, Надін, оті твої духи звуться, що так красіво, мля, пахнуть?» Але талант не проп’єш, проступає він і там, визнаю.
З кіно в Уляна теж не виходило, та і як воно могло вийти, як могли затіпатися якісь живі прожилки на глиняних скронях наскрізь змертвілої країни?
— Хріново, мля, з кіном, чесно кажучи. Як з усім, — констатував Улян. — По «Сталінці» ми з Вовою Тихим уже задовбалися сценарій переписувати. А тут іще й кацапи в мене сценарій звиздили, конкретно, мля. Отой, що за ним потім «Жмурки» зняли — Сєліванов чи як його, мля? Халєра!
Улянові не пощастило з часом, а головно — з простором. Як і більшості тутешніх талантів. Тільки от Улян і серед більшості був діамантом. Ну, нехай рідкісним мінералом. «Каїрською ніччю» якою-небудь, авантюритом (аж таким авантюристом Улян не був, але мені подобається сама назва), синяво-чорним, із димчастою поволокою. На нього б хукнути, протерти, піднести до світла. Деінде так би й було. Але не в нас. Ні, Уляну допомагали, ним опікувався літвельможа Загребельний, у тридцять п’ять років Улян став лавреатом Шевченківської премії, щоправда, Малої, створеної на короткий час із дурної ініціативи Яворівського («Ну й шо, шо Мала — всі ці, мля, здоровенні, позабувають, а мене будуть пам’ятати», — тішився Улян), після премії дали квартиру від президентських щедрот, виловивши новоспеченого лавреата на якихось горищах: «За три дня, чух-чух-гоп-гоп! — як ото: “сім-сім, откройся” — я й незчувся, як уже був на Позняках, на вулиці Гмирі». З натяжкою, але можна сказати, що власний Венсан Оріоль в Уляна був. Жана Кокто йому, як іншому Жанові, таки не трапилося, як не трапилося Сартра чи Андре Жіда. Хіба бровастий Мушкетик, не злий загалом чоловік; хтось іще, подібний; вернісаж багатоступінчатих потилиць культурної та політичної еліти, з часом розбавлений широкими тазами нового покоління (чомусь серед них тип подібних статур досить поширений).
Іноземними мовами Уляна практично не перекладали. За кордоном він, здається, жодного разу так і не побував. Хіба ще під час служби у війську, спочатку в Східній Німеччині, а потім в Афганістані — за таких, як Уляша, радянська й пострадянська вітчизни згадують лиш в одному разі: коли припече. До речі, існує міф, що Улян служив у десантних військах, навіть у його вікіпедіївській біографії це зазначено. «Ні, танкістом, — казала мені Улянова сестра Валя на чергових поминках. — У нього і в воєнному білєті написано». Сам Уляша про армійські часи мовчав наглухо. Як і ніколи не говорив про музику, аж дивно, хоча, за його ж версією, після армії панкував у Пітєрі, і не деінде, а в «Сайгоні», культовій точці, де збиралася неформальна рок-тусівка. «Там, у Германії, був ще один хорольський — поварь. Так вони удвох із Сашею рапорти написали, щоб, знацця, в Авганістан…» — це вже додавала Улянова мати, чудесна Катерина Василівна, теж там, при синовій могилі, де я з нею й познайомився, стиснувшись серцем від отого «поваря», бо й моя мати казала саме так. Так що не варто нап’ялювати на Уляшу голубого берета, він і без того цілком геройським зухом повернувся з-за річки, з танками на чорних петлицях і кропалем кашгарського плану в по-двійному каблуку. Я вже згадував про завитки міфів, що позакручувалися не лише із романтизованих фактів Улянового життя. В якихось випадках міг вигадувати щось сам Уляша. Іноді це робили за нього. Чого варті балачки про анафему від російської церкви, нарівні з Мазепою і Стєнькою Разіним. Не виключаю й журналістської недбалості. В одній із таких розмов Уляновому супутнику по далекосхідних мандрах перерізують горло в тамбурі, а викинутий із потяга Уляша опритомнює в Японії. Доїхав, мабуть, іншим потягом або перейшов убрід. Певно, йшлося про Якутію, але якщо й так, то все одно це рівень помоховілих стереотипів — секс у чумі, мамонт (!), шаман, якому білий хорольський чоловік тут же, певна річ, «дав звіздюлєй» і сам став шаманувати-козакувати. Пам’ятається, як гиготів я, а Бриних підгигикував із Улянових газетних одкровень, де він розповідав про дві молодіжні банди, які «тримали Хорол», поділивши навпіл, лідером однієї групи був Улян, другу очолював його родич, а промишляли хорольські якудзи тим, що «обносили сади по всьому місту» — «і відстрілювалися вишневими кісточками», — це вже я ледве промовляв крізь сміхові спазми. Ну, Уляші прощається. Ці дитинні фентезі я тут згадую не зі зловредства, просто вони теж трохи означують Уляна. Навіть чимось пов’язують із Вінграновським. Микола Степанович, до речі, Олеся цінував: «Це один із моїх улюблених письменників. Він великий молодець, ваш Улян».
У Львові була вікопомна зустріч із Вінграновським, він виступав в університеті у рамках Форуму видавців, а потім запросив близьке коло, зокрема й нас з Уляном, до себе, в готель «Дністер». Ту смачну, в усіх сенсах, гостину й описувати слід смачно, там було багато цікавого, наприклад, моральне фіаско одного поета, про якого колись відгукувалася Олександра Іванівна, дружина Вінграновського, але це треба братися за окреме оповідання. Нехай, якось. Тим більше, що до Львова ми їздили з Уляном не раз («Його поки проїдеш, можна тріпера підчепить!» — казав Уляша), і епізоди рояться один за одним, нібито й випадкові, але обертаються в свідомості, протискуються перед очі й квит: Улян походжає на київському пероні в якомусь стебнованому плащі, всі в легких куртках, теплінь, але Улян зі знанням справи кидає нам, нетямущим: «львів’яни люблять, коли в плащах», — і, подумавши, додає: «І щоб з тонкою цигаркою»; а то вже ми сидимо в якомусь львівському гуртожитку, аж раптом дядько, чи то сантехнік, чи кочегар, довідавшись, що перед ним Ульяненко, витягає зі спряту книжку, й Улян, знічено-вражений, але для порядку ніби трохи і невдоволений, ставить автографа, ворушить губами, і навіть у мене від щастя моменту млоїть у грудях; а потім з’являється звідкись Степан Процюк, хмільний і шумний, ревниво вітає нас і вимагає продовження, пристукуючи обцасом, аж тіпається підрізане в скобку волосся, панський такий жест, ну прямо принц крові, а не Степан — «водки!!!» Усе ковтнув чорнильний вечір, а може, й час, і тепер у Степана інша зачіска, та й жест, на який потрібна дурноверха молодість і таке ж здоров’я, подаленів — хто продовжив цей чардаш, уже не живе, лишилися облізлі й задумливі.
Вінграновський уже не міг підписати листа, який ми з Уляном спроворили після Помаранчевої революції. Не пригадую, що конкретно підштовхнуло мене до цієї ідеї. Улян на неї радо пристав. Підписали Дзюба, Драч, Олійник, Загребельний, до якого в Конча-Озерну спеціально їздив Ульяненко. Лист-звернення до владців і заможних людей із проханням підтримати переклади кількома європейськими мовами творів кількох сучасних прозаїків. Ліна Костенко не підписала, натомість півтори години розповідала мені телефоном, яку «прозу ХХ-го століття» вона пише і як уже найкращі видавництва готові її видавати і перекладати — у мене встигли затерпнути й вухо, й рука. Хоча, якби й підписала, результат був би той самий — нульовий. Я вже згадував про хорольську простодушну хитрість. Так ось, запорізька виявилася десь схожою. Такою ж смішною. За нас і за таких, як ми, все давно було вирішено. І волосся на голові пораховане, чомусь проситься вислів із Книги. Уляша в успіх вірив менше, мабуть, тому що раніше почав, тож і ґуль набив більше, а може, через природний песимізм. У подільський офіс фонду дружини президента Ющенка він таки поїхав, дихав перегаром і побуркував невпопад, менагерів аж посіпувало. Передувала цьому візиту зустріч із представниками журналу Geo, двома французами, Олів’є й Наполеоном, такий ось смішний збіг, на яку Уляша заявився взагалі відверто п’яний. Довелося його ампутувати, з Лютеранської доправивши на Хрещатик, до метро. Перед входом Уляша перечепився і впав, і перед тим, як пірнути в підземку, окреслив перспективи:
— Тобі — пиздець!
За язиком, бувало, старий не стежив, і то не лише нетверезий. Уранці був уже кращий, кажу ж. А з французами так нічого й не вийшло. Як і з фондом «Україна 3000», куди ми ще їздили кілька разів і чи не з рік телефонували ніби в рейку.
— Ми разглянули ваше абращ… Е-е, звернення. У нас є кращі прапазициі.
Така була відповідь якогось клерка. Цей епізод теж згадується в «Хрещатику-Плазі».
Чи були ми з Уляном друзями — якщо би раптом це когось цікавило? Ні. Заднім числом набиватися в друзі я ні до кого не збираюся. Товаришами — так. Ну, добрими приятелями. Після тридцяти взагалі важко втрапити в справжні дружні стосунки, а я Уляна зустрів у тридцять п’ять. Можливі й ревнощі, бо робили ми одне діло. Творчий егоїзм. Занадто ми були задивлені в себе, себесобоюнаповнені — зокрема, я. Хоч, попри все, ставилися один до од-ного тепло, це факт. Без цього не було б «Есею для Павла», що Улян дмухнув його на якийсь мій день народження, а потім іще й продовжив «Кількома словами про те і про се». Не було б «Хрещатика-Плаза». Та й ці рядки лягали б по-іншому.
Коли подзвонив Літл, звукорежисер гурту «Кому вниз», я сидів у порожній редакції «Сучасності». Тараса Федюка й Олеся Ільченка не було, а я чомусь прийшов на роботу. Літл повідомив, що помер Улян. Я замкнув офіс і, замість їхати додому, пішов у напрямку середмістя. Тремтіла волокниста спека серпня, коливалася, як писав Улян, воланами, я поволі сунув Подолом, мало що помічаючи, ніби в оболонці, в якій було наснажене ще старе, ще спільне з Уляном повітря, про щось із ним перемовлявся, щось питав. Смерть — завжди втрата, порожнеча між лопатками, проте далеко не кожна знаменує новий відлік часу. З Уляном було саме так. Відхід Вінграновського був для мене масштабнішим обрушенням, але Улянів — пронизливішим. Жодна київська смерть мене так не вдаряла. На Львівській площі, де я на-довго присів із черговою дозою коньяку, вірш був майже готовий. Далі по Ярвалу дописався.
НА СМЕРТЬ УЛЬЯНЕНКА
Як він дзижчить, цей нестерпного кольору
Київ, в котрому я сам…
Щось розповість галілейському столяру
З Хорола пацан.
Що там розводитись піснею гопною?
Рано. Не час.
Чуєш, Уляшо, я зараз оговтаюсь.
Щас.
Плямами стіни шепочуть лишайними:
Плакать не варт.
Цвіль підворітен — ти, брате, лишаєшся —
Вітер мансард.
Що мені зараз з отими? А нiчого.
Ми тебе шлем
В зaсвіти. Замок Левового Річарда
В небо — шпилем.
Серпень. Вітрини. Біґ-борди. Бандити.
Стяги незнаних земель.
На Ярвалy обіцяє кредити
Банк «Даніель».
Як під тканинами стегна ворушаться…
Вікна. Плісе.
Світу хода на мікрон не порушиться.
Вибув. Усе.
Ну, та нічого. Гірше не буде.
Раз — і уже…
Там же томи твого жаху і бруду,
Хвора душе.
Все приготовано… Видно підошви
З трунних дощок.
Все незворушно так. Що ж ви, ну що ж ви…
Сам я — ну що ж?..
Запам’ятовую день цей, проходячи.
Знизу. Вгорі.
Ти вже заїхав — агов, андруховичі, —
В світлий Раris
Точної причини Улянової смерті я не знаю. У той же день, чув, померла його кицька Пуська. Це якраз в Уляновому стилі. Відспівували Уляна в Трапезній церкві Михайлівського монастиря в закритій труні. Тіло Уляна, яке тримали в морзі в серпневу спеку без холодильника, забирав Міша Бриних, і я точно не бажав би бути на його місці. Поховали Уляна на Байковому цвинтарі (Євген Пашковський до цього причетний найперш), у місцині, яку ми з Мирославом Слабошпицьким і ще з кимось, уже забув, із ким, обрали з кількох варіантів. Напередодні гунув короткий дощ, туманні випари сповили хрести і надгробки. Чийсь бюст темнів потилицею з туману, і я чомусь вирішив підійти. «Григір Тютюнник» — значили букви на стелі. Це було не тільки відкриття, бо я не знав, де тютюнниківська могила, все дожидався особливого випадку, а й підтвердження, що з Уляновим останнім прихистком все розрішилося правильно.
Бронзовий барельєфний Уляша дивиться в кам’яну потилицю Григора, земляка-полтавця й майже ровесника в підсумку, і трохи кривиться — для порядку. Може, щось йому «не нравиця», може, ще що. За життя він якось сказав, що не любить Тютюнника, ми трохи посперечалися, а потім я натрапив в якомусь інтерв’ю на Улянових авторитетів у літературі, де, крім Селіна, був, щоб ви не сумнівалися, й Тютюнник, і порадів, теж трохи. Був період, коли будь-який наш з Іриною візит до Уляна на Байкове супроводжувався дощем. Уже було не до сміху. Потім із дощами минулося. Одного разу я заблукав між могил, а спільні друзі, що верталися від Уляна автівкою, пролетіли повз мене, не впізнавши чи не захотівши спинятися — всяке було. Уляша — особа містична.
Утім, сказати, що я його якось по-особливому відчуваю на цвинтарі, було б неправдою. Ввижається він на вулицях, у «протічній ріці». Хрещатик без нього не зовсім Хрещатик. Улян там назавжди. П’є каву за незримими столиками. Йде, смикаючи плечима, наближа-ється, темніє запалою щокою. Якщо придивитися, навіть видно, як над великим пальцем руки синіє татуйована літера «С».
Більше про книжку – тут.
Улюблений сайт літературної критики
