«Айвенко, або Чоловіки — це…» — нова книжка Людмили Таран, української письменниці та журналістки. У центрі книжки — чоловіки різних поколінь і характерів. Сильні духом і слабкі, віддані та зрадливі, романтичні й цинічні, молоді та старі. А поряд з ними постають яскраві та влучні жіночі образи.
Чесна й чуттєва проза Людмили Таран спонукає до переосмислення узвичаєного та глибоких екзистенційних переживань.
Криївка на Інститутській
Інні
Підійшла до будинку. Пригадала, як не раз стояла тут перед дверима і підбирала код, щоб увійти. Як злодійка… Але ж вона знала… Головне — самій знати, хто ти і як воно справді. Перехожим не було до неї діла. А, може, було. Спочатку вона чекала: ось-ось хтось вийде з будинку — і вона пояснить, що, до чого, чому. Невже не повірили б?
А тоді… Тоді життя врятували, не менше. Як мінімум — від каліцтва. Як воно було б — із проламаною головою? Чи як у того, що на власні очі бачила: граната розірвалася просто на грудях. Добре, що в бронежилеті. А так розвернуло б ребра. Розпанахало б до самого серця. Чи взагалі…
Рік пройшов від Майдану. Думали: ось-ось усе скінчиться, ми переможемо і…
Йде війна. Гради й гаубиці гатять і по блок-постах українських, і по нещасних затюканих східняках, уже збивають літаки — наші й перелітні, вже хлопці згрібають по шматках своїх бойових товаришів і складають останки на малесенькі, збиті з ящиків, ноші… А вона — з тортом. Із тортом ось повернула на Інститутську, де ще ніби вчора… Ніби вчора — чорний дим від палаючих шин і авто… оглушливі вибухи… стрілянина… розпачливі крики… розкидана по слизькому асфальту переполовинена бруківка… кров на снігу…земля горить… Вона йде подякувати. За свій порятунок від смерті чи каліцтва. З тортом —аристократичними Липками. Через той самий Кріпосний провулок. Де вона спершу думала сховатися під дашком квіткової крамнички. Смішна! «Квіткар» — крамничка на Кріпосному. Зараз тут — буйство квітів: вони виставлені довкола входу в керамічних і простих глиняних горщиках, навіть довкола стовпа, огородженого симпатичним тинком. А тоді, вісімнадцятого лютого…
Інна вагалася: коньяк чи торт. Ясно: для чоловіків коньяк краще, ніж якийсь тортик. Але… Якби ж не сама була, а з Артуром… Спробуй-но влаштувати, щоб із ним кудись вирватися разом. То відрядження, то звіт, то ще якась халепа. Інна вирішила: сьогодні обов’язково. Вже просто мучило — не могла відтягувати. Подякувати, подивитися на них іншими очима. Нормальними. Своїми. А то ж наче не вона була. Сама не вірить.
Тоді, вісімнадцятого, Інна просто з метро — верхня станція «Хрещатик» — влилася в збуджену, аж радісну колону, що піднімалася від Майдану. Сонце — і те було радісне, підбадьорливе, хоч і зимове.
Прорвалися до Маріїнського парку тільки на Кріпосному. В Маріїнському, ближче до Верховної ради, матюкався антимайдан, сховавшись за огорожу з міліціонерів. Інна пройшла під край парку, ближче до схилів. Спершу було начебто більш-менш спокійно. А далі — за межами реальності. Хоча за три місяці Майдану, після боїв на Грушевського, можна було б і звикнути. До чого? До того, що зриває дах? Щоденно розриває серце?
Інні закарбувалося, як із чорного ходу свого міністерства втікала Огатирьова. Міністерша цибала крутими східцями з узгірка донизу. Навздогін — улюлюкання людей, що спостерігали за нею із парку. Улюлюкання веселе, приперчене. Міністерша вчепилась у руку охоронця, який тримав над її головою парасольку. Щоб не поцілили в голову. Внизу чекало авто. Воно зірвалося з місця в кар’єр, як тільки захряснули дверцята.
Тротуарну плитку в Маріїнському парку виколупували дружно й самовіддано. Інна, закотивши рукава куртки, передавала — з рук у руки, живий ланцюг — сірі цеглини. Чоловіки тут-таки розбивали їх на половинки й складали на купи. Далі — круговерть різномасних касок, облич, прапорів, шуму, ґвалту, вибухів. Пам’ятає, як вдягала марлеву пов’язку, закоцюблими пальцями зав’язуючи шворки. Пам’ятає втому, свинцеву втому, яка тягнула на дно, мов потопельницю. Заціпеніння, з якого вивів тільки вибух світло-шумової гранати поряд. Скільки часу минуло? Пам’ятає: на людях горить одяг. Гнана страхом і вибухами, Інна біжить із такими самими беззбройними Кріпосним. З даху — стрільба по живих мішенях. Мічені сажею, кров’ю, злістю, безстрашністю й інстинктом. Інстинктом самозбереження. Кривавий хаос.
Квартал задихався. Шум, ґвалт, вибухи, стрілянина — темною стіною. Какофонія вростала у стіни будинків, просякала мерзлу землю. Розплющені об асфальт і бетонні блоки, загнані тіні металися, натикалися на дерева, стовпи і смерть. Ірреальне. Несосвітенне.
Інна повертає на Інститутську — вона перегороджена стріляниною, вибухами, криками, беркутами. З обох боків летять «коктейлі Молотова», палає асфальт. Пастка. Раптом хтось боляче шарпонув Інну за руку й потягнув. До будинку, до дверей. Як оглушена рибина, не опиралася. Її заштовхнули у напівтемне парадне. За нею — ще одну жінку. Захряснули рвучко двері — здригнувся увесь під’їзд.
Спершу нічого не бачила, осліплена. Сірим пухом поволі осідало скупе світло. Попереду — два чоловіки у спортивних штанях і накинутих куртках. За ними — вона, Інна, й ще одна жінка. Мовчки — вгору по східцях. Як у німому кіно. Уповільнена зйомка. Навздогін гатили у двері парадного. Гуркіт наздоганяв каменем на спини. Швидше — вгору по східцях! Попри допотопний сміттєпровід із патьоками старого бруду на пащі. Вгору! Ховатися. Над головою зблисло скляне перекриття. Атріум. Сонце. Лютневе сонце. Люте сонце.
Той, що першим піднявся (трохи накульгував), відчинив двері квартири. Були незамкнені. Пропустив усіх трьох досередини. Запах старого запиленого паркету. Застояне повітря. Жінки мовчки перезирнулися. Інна подумала: вона — молодша. Яке це має значення… Та, друга, не розстебнувши пальта, тягнула шарф. Рвучко, нетерпляче. Наче петлю із шиї. Що краще: бути зґвалтованою в чужій квартирі незнайомцями чи вбитою або покаліченою на вулиці? Наче здетонувало: з-за шиб почулася майже канонада. І крики, крики.
Ірреальне. Несосвітенне.
— Проходьте, — спокійно мовив той, перший.
Інна тільки тепер звернула увагу: років сорок. Темний чуб із виразним пасмом сивини. Як в Індіри Ґанді, згадала чомусь. Другий — вищий. Пом’яте обличчя. Лисий, тільки на лобі смішний кущик кучерявого волосся. Щось сказав.
— Будьте, як вдома, — луною озвалось в Інні. Скривилася.
Зняла свої просторі уґґи. Називала їх чунями. Як вони виручали ось уже три місяці! Туди можна було запхати для тепла жіночі прокладки: Майдан навчив багатьох хитростей. Засуваючи ноги в чоловічі капці, Інна засоромилася дірки на шкарпетці: руки не доходили залатати. Скуйовджене під шапкою волосся ледве розчесала холодним ізнадвору гребінцем. Рука ніби зсохлася: ледь не спала обручка з пальця.
Який чай? Який диван?
Інна — як забарикадована зсередини. Укотре дякувала долі: Артур у відрядженні, а то невідомо, що було б із ним. Але ніхто не знає, де вона. Смартфон, як не раз бувало на Майдані, вмить розрядився, ще коли Інна зранку примкнула до колони. Спецоперація? На пам’ять зберігала смс-ку: «Ви зареєстровані учасником несанкціонованого зібрання». Може, стерти?
Прикипіли до вікон. Інститутську внизу видно було погано. Шостий поверх. Хіба вийти на балкон. Відчинити засклену стулку і визирнути згори. Не ідіоти. З протилежного боку вулиці жінка на балконі тикала рукою в напрямку їхніх парадних дверей. Навіть крізь вуличний гуркіт і шум було чути її: «Они — там! Взломайте!»
Інна здивувалася: тривога не зашкалює. Забарикадована ізсередини. Наче зависла між небом і землею. Ні там, ні тут. Де вона? Що з нею? Може, це й не вона? А Майдан? Що з Майданом?
Прикипіли до екрана телевізора: уважно читали рухому стрічку. Інна пригадала, як у кривавому хаосі встигла краєм ока схопити: беркути били кийками журналістів просто по головах, виривали камеру. З екрана тепер бачила те, що на власні очі раніше: мітингарів поливає пожежна машина. Когось волочать в автозак — людину тягнуть, як мішок, блискучим від води асфальтом. Великим планом — чиєсь лице з вибитим оком. Кров на ціле обличчя.
Інна — мов стислася. Зсохлася. Завбільшки з горіх. Час — стиснено чи розтягнуто? Що там на Майдані? Хочуть вибити до ноги… Вона — сховалася. А люди? Вмить ніби очуняла з глибокого сну. Тривога — до самого горла. Поперхнулася, закашлялася. Той, що як Індіра Ґанді, подав води. Другий, пом’ятий і лисий, — хто вони? Брати? Товариші? — втупився в екран комп’ютера. Схололий чай узявся коричневою лискучою плівкою. Тягучий смертельний час. Якби знала… Однак пішла б з усіма. З екрана бачить: беркути женуть людей, як овець, униз Інститутською. Крики, вибухи, постріли — так само і тут, під вікнами.
…Скільки часу спливло? До потемків?
Навіть не здогадалися познайомитися. Бодай із жінкою. Обмінятися номерами телефонів. Вийшли обидві з дверей, відчинивши їх поволі, обережно. Як загнані звірі. Інститутську перегородила міліція. На тротуарі, на шосе — розсипища гільз.
Якось бокаса, мов краб, пройшла до Виноградного провулку. Невидимою, мов мачина, викотитися геть ізвідси! По Виноградному вже бігла. Мало не злітаючи крутими сходинками. Подалі від пекла. На Майдан. Господи, що там?
…Торт — у лівій. Найсмішніше — рошенівський. Натягнена стрічечка приємно тисне в долоню. Правою Інна набрала вже відомий код на вхідних. Увійшла. Той самий запах. Ті самі східці — широкі, добротні. Сталінка. Абияк пофарбований стояк сміттєпроводу. Наче свідок. Інна усміхнулася. Тепер — можна. Чи застане? Знизу, з вулиці, не можна було роздивитися, чи є світло там, куди піднімалася. Зрештою, ще не так пізно. Та вона — непрохана гостя. А тоді? Тоді — страшний сон. Досвід? Не доведи Господи… Пізніше запитували: «Дуже страшно було? Двоє незнайомих чоловіків, чужа квартира…» Наче там, у пеклі на Грушевського, на Інститутській, на Кріпосному було безпечніше.
Нарешті шостий поверх. Під самим дахом. Під атріумом. Він і тепер с і яв попелястий пух світла. Номера квартири Інна не пам’ятає. Та й не звернула тоді увагу. Тільки візуально: збоку, крайня ліворуч. Тисне на кнопку дзвінка. У глибині квартири — сплющений, притишений звук. Чекає. Що скаже? Дуже просто: я, пригадуєте, та, яку врятували вісімнадцятого… Одна з тих, що ви…
Інна знову тисне на кнопку. Зупинила серце, аби не заважало чути. Аніяких кроків, ні гу-гу. Торт у лівій — смішний, недоречний. Сумлінно чекає. Підійшла до сусідніх дверей. Чи тут знали, що поряд — криївка? Чи донесли б, якщо…
Поки Інна роздумує, за металевими дверима прокручують не один замок. Нарешті відчиняють. Сивий чоловік у допотопній піжамі здивовано зиркає з-під настовбурчених кущавих брів.
— А, Костя й Гарик? Так немає вже Кості. Місяць тому помер. Він же наркоман… Не знали? Може, від передозу. А Гарик — в АТО. Сам пішов. Отаке. Тож нікого, звиняйте.
Металевий скрип захряснутих дверей ще довго стоїть у вухах Інни. Й сама вона, розгублена й недоречна якась, не може зрушити з місця. Так і стоїть перед чужою квартирою. Торт у лівій обтяжує руку. Стрічка, що нею перев’язаний, боляче врізається в долоню. Із атріуму — попелясте байдуже світло. Іннина думка — ніби присипана попелом: «Мабуть, Гарик — той, хто схопив за руку й затягнув у парадне. Індіра Ґанді… А Костя, Кость —другий, лисий із кучером на лобі. Товариші? Брати?».
Більше про книжку — тут.
Улюблений сайт літературної критики
