«Не святий» – дебютний роман журналіста Гліба Гусєва і це спроба намалювати портрет героя нашого часу.
Головному герою Артему Щербакову двадцять три роки, він щойно переїхав до Києва у пошуках себе. Безробітний, вписався у друга. Артем починає вести щоденник і адресує його батькові, з яким ніколи не бачився. Він записує все, що пережив.
Про що він може розповісти у свої 23 роки? Як він народився в пустелі Туркменістану і у дев’ять років наново вчився ходити після травми. Як займався рейдерством у Маріуполі, торгував наркотиками і працював офіціантом. Шукав щастя в Америці. Як продавав крадене армійське паливо в секторі «М», побачив українську війну і став секретним агентом. Ненадовго. І не зовсім секретним. Як звабив багато жінок — майже як у історіях про Джеймса Бонда.
Якось я прочитав «Казино “Рояль”» про Джеймса Бонда, залпом, від початку до кінця, — і виявилося, що це найпрекрасніша книжка у світі. Мені саме виповнилося дев’ять років. Отоді я й вирішив, що душу віддам за те, аби мене прийняли до цього світу — світу ставок на червоне, секретних документів і фатальних жінок. Віддам богу, дияволу — людині, будь-кому. Як там співав Боб Ділан? «Може, диявол, а може, Господь — але в тебе має бути хазяїн».
У дев’ять я просто кайфував від свого імені. Мені подобалося, як воно звучить: уривчасто, чітко. Не гірше, ніж Бонд. У моїй уяві сяяло зелене сукно, вистукували гральні кості й дзенькали келихи. От я виріс і хизуюся чорним смокінгом з білою сорочкою. У руці я тримаю келих сухого мартіні. Ось до мене обернулася жінка, вродлива й доросла, на ній вечірня сукня й аромат багатства. Я простягаю їй келих, схиляюся до смарагдової сережки й кажу, як мене звати.
От про що я мріяв у дев’ять років.
Потім мені виповнилося двадцять, і з’ясувалося, що за бажання можна найнятися на службу й до самого диявола. Це був перший вечір, коли я завис у казино «Шамбала» на узбережжі Азовського моря. Я приїхав до «Шамбали» на півтора місяця. Там, між двома кубанськими хуторами, збудували ігрову зону «Азов-Сіті» — таке собі російське Монако. У «Шамбалі»
все було ніби в книжці про Бонда, один в один: до третьої ночі запах поту й тютюнового диму ставав нестерпним. Смокінг мені видали напередодні, він був трохи не на мій зріст. У підсобці я знайшов прасувальну дошку й випрасував білу сорочку дешевою китайською праскою. Узяв у бармена келих із сухим мартіні й поніс його через залу, до столика номер А21. Там сиділи брюнетка в леопардовій сукні й мужик у водолазці під піджак. Я поставив келих перед брюнеткою.
— Хлопче, як тебе звати? — сказала вона.
— Щербаков, — сказав я, — Артем Щербаков.
— Ага, — сказала брюнетка, — значить, Тьомчик. Слухай, Тьомчику, а принеси-но мені ще роли з крабом.
І я пішов по роли з крабом.
Отоді я й сказав собі: друже мій, будь обережним зі своїми бажаннями.
Але бути обережним не вийшло.
Спливло три роки. Тепер мені двадцять три. Сиджу в Києві. Чуже місто, чужа квартира. Квартиру винаймає мій інститутський друг Ваня, він переїхав до Києва ще до початку війни. Хлопець він хороший, але дивний: машину купувати не хоче, їздить в офіс на велосипеді, м’ясо не їсть, бо йому так дівчина сказала. Ваня пустив мене пожити, доки я не знайду роботу.
Зайнятися мені особливо нічим, тож я травлю Вані всілякі баєчки: як я народився в пустелі, як у дев’ять років наново вчився ходити, як торгував наркотиками і як працював офіціантом. Як видавав себе за репортера CNN і як олень, що вискочив із лісів штату Вісконсин, одного разу зжер мої труси. Як я продавав крадене армійське паливо в Секторі М, як побачив війну й став секретним агентом. Ненадовго. І не зовсім секретним. Але все ж таки…
Потім мене зазвичай тягне на сигарету. Я беру пачку й виходжу на балкон, але не підкурюю, а ходжу туди-сюди, лупцюю повітря і горлаю. Мовчки горлаю, щоб ніхто не чув. А Ваня тільки рже.
— Здуріти! — каже Ваня. — Ти мені нічого не розповідав, тут же цілий серіал можна зняти!
— Та ну тебе, — кажу йому. — Я взагалі інше хотів сказати. Мені вже двадцять три, і я не розумію, хто я такий. Хто я, блядь, такий?
— Записуй, — каже Ваня. — Неодмінно все записуй. Може, книжку потім видаси. Прославишся.
— Легко сказати «записуй», — кажу. — Я не вмію.
— Розповідати ж ти вмієш? — каже Ваня. — Ну й усе. От як розповідаєш — так і записуй. Зрозумів?
Ваня дав мені запасний ноутбук. Іще Ваня дав мені кілька порад.
Сказав, що треба спробувати писати щодня, бо так легше втягнутися. І не випендрюватися зі словами, писати просто. Нічого не боятися й не брехати. Казати правду важко. Тому треба згадувати людину, якій не захочеш брехати, і уявляти, ніби розповідаєш свою історію їй.
Я подумав — і обрав.
Розповідатиму все тобі, па. Мамі мої історії знати не варто. Дід їх уже ніколи не почує. Лишаєшся ти, па.
Зі зрозумілих причин я тебе ніколи не бачив. Мама казала, що ти пішов із сім’ї, коли вона була на третьому місяці, і забрав із собою всі фотографії. У соцмережах тебе немає, але я уявляю
твою зовнішність. Я ж бо твій син. І я бачив свою фізіономію в дзеркалі.
Борода в мене прорізалася ще в десятому класі. Пика кругла, як лаваш. Вуха пельменями, стирчать перпендикулярно до скронь. Ще в мене величезний вірменський ніс. Це все твої подарунки. В українській родині Щербакових більше нема нікого, хто був би схожий на хача, — я один такий.
І коли гість у шкіряному піджаку, який-небудь кочарян чи саркісянц, лишав на моїй зміні хороші чайові, я казав йому «брате».
Але я забігаю наперед. Краще розповідатиму все послідовно, від самісінького початку. Відтоді, як я народився в прикордонному містечку на південь від Ашгабада. У пустелі. Годиться.
Більше про книжку – тут.
Улюблений сайт літературної критики
