У романі «Собачий майданчик» сучасне Гельсинкі переплітається з минулим пострадянської України, корупція Сходу зустрічає і живить жадібність Заходу, і на цьому перехресті стоять дві жінки.
Оленка, завершивши кар’єру моделі в Європі, повертається додому в Україну, де поринає у нову галузь комерційного донорства. Працюючи координаторкою, вона підшуковує і вербує молодих дівчат, серед яких опиняється і Дарія, її знайома з дитинства. Це рішення зумовить низку подій, які зрештою зруйнують не одне життя, і призведе до того, що відбудеться за десять років у парку біля майданчика, де щаслива фінська родина вигулює собаку.
Софі Оксанен маневрує між психологічним трилером та гостросоціальною прозою, розкриваючи правду про бізнес, побудований на донорстві яйцеклітин, міжнародні «фабрики з виготовлення дітей» та жіноче тіло, яке стає в цьому бізнесі вигідним товаром.
«Сьогодні я натрапила на чудернацьке оголошення. На цьому вицвілому папірці теж ішлося про пошук гарних дівчат для роботи, але, на відміну від решти, тут було прямо сказано: робота не в ескорті, не в барі й не в шлюбному агентстві. Улесливо запрошували і молодих матерів, і заміжніх жінок. Оголошення привернуло мою увагу, хоч підспудно я і розуміла, що це ні про що не говорить. Мабуть, це просто новий спосіб залучити до цієї сфери новий контингент. Хай там як, я починала втрачати надію, і заголовки на кшталт «Чому гарна дівчина має бути бідною?» мені вкрай обридли. Співбесіди не давали результатів. Тітка вже говорила з Іваном про втрачений компот і можливу позику. Я так не хотіла, щоб вони опинилися в такому становищі. Вони втрапили в скруту, бо моя кар’єра не склалась. Я мусила все виправити.
В оголошенні натякали на чималу разову винагороду, а на його нижньому краю зостався лише один клаптик із номером телефону.
Жінка, яка взяла слухавку, зацікавилася, коли я розповіла, що не один рік пропрацювала моделлю. У слухавці почулося клацання клавіш: певно, вона робила пошук за моїм прізвищем та ім’ям. Я сподівалася, що браузер виведе її на сайт агентства, де я колись працювала. Там і досі були мої фото. Я кілька разів ходила подивитися на них до інтернет-кафе. Не знала навіщо. Чи то хотіла зайвий раз помучити себе, чи, навпаки, набратися впевненості для співбесід.
— Коли ви могли б приїхати до нас?
— Я звірюся зі своїм графіком, хвилиночку.
Я стояла перед шлюбною агенцією на проспекті Леніна. Вона називалася «Королівські стосунки». На Московській чекали «Стріли Амура», біля готелю «Металург» — «Слов’янка», а в моїй сумочці й досі валявся номер телефону дівчини, яка пропонувала роботу на демонстраціях. Нічогенький «графік». Я повернулася на зупинку й викинула номер тієї дівчини просто на вулицю.
Офіс був аж у Дніпропетровську — неблизький світ. Та я була готова скочити в потяг хоч зараз.
— Було б чудово, якби ви принесли свої фотографії. А ще фото членів своєї родини: батьків, дідуся, бабусі, тіток, дядьків, братів і сестер, — сказала жінка. — Що більше, то краще. Ми хочемо добре знати своїх працівників, розуміти, хто ви насправді і які маєте переваги.
— А які мають бути фотографії?
— Будь-які. Фотографії розкажуть більше, ніж тисяча слів, — жінка злегка засміялась. — Директорка прилетить сюди з Києва наступного понеділка вечірнім рейсом, і їй доведеться повернутися вже в середу. Ви зможете прийти у вівторок уранці?
Я вдарилася пальцями ноги об випнуту бруківку. Ця фірма й справді така заможна, що директорка отак запросто літає між Києвом і Дніпропетровськом літаком? У моїй уяві це могли собі дозволити лише народні депутати й топбізнесмени, люди, які загрібають гроші лопатою. І я справді зустрінуся з такою людиною віч-на-віч? Чи, може, жінка просто хоче справити на мене враження, напустити туману? Я інстинктивно підняла руки до волосся. Корені вже відросли. Вдома в тітки лише літній душ. Фарбу під ним не змиєш, доведеться піти до перукарні.
— У директорки дуже насичений графік у Києві наступного тижня. Тут дещо вільніше. То як, зустрінемося в нас? Якщо ви надішлете нам номер свого рахунку, ми перерахуємо вам гроші на залізничний квиток. СВ вам підійде?
Я заледве вичавила з себе «так», сподіваючись, що на тому боці слухавки не чути мого уривчастого дихання. Мене нудило від запаху вугілля в потягах, а тому квиток у двомісне купе виявився приємною несподіванкою. Втім, я все ж сумнівалась. Оголошення висіло просто на стовпі — не в газеті, інеті і навіть не в маршрутці, тобтоне там, де розміщують оголошення успішні фірми. Бо це безкоштовно. Невже директорка такої фірми справді може дозволити собі літати між Дніпропетровськом і Києвом, а фірма може оплатити претендентці на вакансію дорогий квиток для співбесіди? Дивним був і поспіх, і прохання про фотографії родичів, тож я уявлення не мала, що то може бути за робота. Щира зацікавленість жінки викликала в мене підозру, що це щось пов’язане з донорством органів, проте все ще не було зрозуміло, для чого їм тоді мої фото. Та ризикнути було варто.
Жінка ще трохи порозводилася про дар життя і повернулася до організації поїздки. Я вирішила: подумаєш, віддам одну нирку. Одна лишиться. І половину печінки віддам на додачу — більше зароблю.
Своїми страхами й підозрами я ні з ким не поділилась. Здається, вигадала, що їздила до Дніпропетровська співбесідуватися на посаду усної перекладачки, і коли мама це почула, її погляд повеселів. Вона почала походжати на кухні довгими кроками, бадьоро випроставшись, немов хотіла з усіма поділитися добрими новинами — хоча, крім тітки, не було з ким, — і щоки її майоріли від завзяття, неначе боки новесенького автобуса. Я не хотіла псувати це враження й змушувати їх хвилюватися, тож не розповідала про свої обов’язки на новій посаді, доки не просунулася до координаторки».
Більше про книжку – тут.
Улюблений сайт літературної критики