Книжка «Зупинитися і озирнутись» видана in memoriam Володимира Євгеновича Панченка. Під однією обкладинкою зібрано його подорожні нариси, мандрівні нотатки, інтерпретації художніх текстів і рефлексії щодо суспільно-політичних подій в Україні протягом минулих двохсот років. Це своєрідний нотатник інтелектуала, що пильним оком фіксує спостереження за дійсністю та мистецтвом — класичним і сучасним, уміє помічати красу світу, залюблений у минуле своєї Батьківщини і переймається її сьогоденням.
Володимир Панченко:
Отже — «Зупинитися і озирнутись».
«Сільські історії» і «Ця дивна країна».
За первинним задумом автора, «Сільські історії» мали стати книгою подорожей українською глибинкою. Її безпретензійна назва містила б певний виклик: про міста й містечка в нас написано вже чимало, а хто зверне увагу на натуру, що зникає?
На маленькі села, біографії яких теж по-своєму цікаві, а то й унікальні? У кожному з них я побував: узяв собі за правило писати лише про те, що особисто бачив…
І ще: я не пишу для туристів: вони люблять роздивлятися обабіч, а мені завжди хотілося розраховувати на читачів, які уявляють, розмірковують, аналізують…
Кожну історію хотілося подати в супроводі двох ілюстрацій і фрагментів мап для орієнтування у географічному просторі. Проте до задуманої сотні сюжетів, на жаль, не дійшло, — натомість залишаю 18. Про них я розповідав переважно читачам «Українського тижня» у своїх авторських колонках.
А Криворівня, Сокиринці, Седнів, Мошни, Гавронці, рідна Демидівка, Турівка, Лолин і ще десятки сіл, — нехай простять мені! Що поробиш…
Ну, а щодо «дивної країни», то ця (друга) частина книжки — то вже радше моя хроніка, свого роду щоденник, рефлексії з приводу подій у країні, в т. ч. й політичних. Гортаючи тепер свої давніші й свіжіші колонки, перечитуючи їх, зайвий раз пересвідчуюся, як це важливо для нас — зупинитися і озирнутись. Ми ж весь час біжимо. Вітер свистить у вухах. Живемо одним днем. А варто-таки встигати й осмислювати щойно прожите й пережите. Думати про уроки не якоїсь далекої, а вже новітньої історії…
Не раз ловлю себе на думці, що ми й справді дивна нація. Безтурботна, легковажна, неприкаяна, анархічна. А водночас — парадокс! — волелюбна, із неабияк загостреним почуттям справедливості.
Нам важко розібратися із самими собою, дати ради власній ідентичності. Хоча свій історичний шлях таки поступово долаємо. У цьому неважко пересвідчитися, якщо зупинитися — і озирнутись…
Тож зупиняймося час од часу.
Озираймося…
А що попереду? Раю не буде, попереджав ще в 1905 році Іван Франко, проте йти треба.
Такий уже вічний виклик історії…
____________________________________________________________________________
Людмила Панченко:
Слово про чоловіка
Сховатися від долі – не судилось.
Ударив грім – і зразу шкереберть пішло життя…
(Василь Стус)
У день Святої Покрови 2019 року згасла зірка Володимира Панченка, і мені, його дружині, судилося вловити останній подих і закрити очі своєму коханому чоловікові. Очі, які до останнього палали вогнем пізнання, вогнем любові, а іноді і гніву – коли йшлося про загальноукраїнські справи, вогнем жалю – бо не все зробив, не все написав з того, що планував. «От іще зо п’ять років…» – казав він. І немає сумніву (гадаю, ні в кого), що і зробив би, і написав би, адже впродовж вересня, останнього у своєму житті, будучи лежачим хворим, підготував до видання дві книжки.
Це була людина фантастичної працездатності. І творчий доробок Володимира Панченка, педагога, науковця, літературного критика, літературознавця, письменника, публіциста, політика, – тому свідчення. До невтомної праці його спонукав неспокій думки і душі, а також обов’язок бути Особистістю, бути чесним із самим собою. Щодня, щороку, все життя він не зраджував собі. І твердо вірив, що слово має силу і впливає на свідомість за принципом – крапля камінь точить. Тому вагомою часткою його доробку є публіцистика – «спосіб достукатися до мислячих людей».
Уже скоро мине рік із тієї миті, як життя нашої родини сповнилося болем втрати, невгамовним сумом, розпачем. Рятуємося тим, що згадуємо. А по світлій людині – і пам’ять світла.
Пригадую слова Володимира ще зі студентських років: «Місце, де немає книжки, – це пекло». І як вони відлунювали в засторозі трирічної онучки Ганнусі, висловленій своєму двоюрідному братику, який малював у дитячій книжці: «Не малюй! Книжка – це святе!» Пієтет до книжки – то в нас сімейне.
Свій рай – домашню бібліотеку – Володимир формував з особливою ретельністю впродовж усього нашого з ним подружнього життя (а це 44 щасливих роки). Він був затятим книгоманом.
Звідусюди: із книгарень, букіністичних магазинів, «блошиних» ринків, презентацій приносив ті видання, про які мріяв. Були також книжки (не його авторства), які він цілував, беручи до рук. Володя любив дарувати хорошу книгу, навіть раритетні видання, справжнім поціновувачам. За життя він подарував великі збірки НаУКМА, бібліотеці ім. Чижевського в Кропивницькому, бійцям АТО через волонтерів, а по його смерті, виконавши заповіт, ми з дітьми передали всю колекцію в Києво-Могилянську академію.
Для дітей – Ярослава й Олесі – батько був і залишається беззаперечним авторитетом. Те, що вони стали свідомими українцями, – заслуга батька. Своїм прикладом працелюбності, наполегливості у досягненні мети, непохитності у принципових питаннях, непідкупності, небайдужості до всього, що оточує, інтелігентності, самоповаги і поваги до людей, любові до України, а почасти мудрим ненав’язливим словом Володимир виховував наших дітей.
І був щасливим із того, що в їхніх головах немає «розрухи». А чи могло бути інакше? Син Ярослав обрав спеціальність історика, а коли почалася війна, добровольцем пішов на фронт і у складі 12-го батальйону з 15 травня 2014-го більше року боронив Батьківщину. Наша родина ним дуже пишається.
З відходом чоловіка у Вічність сумно стало у нашому будиночку в Стеблеві, де ми постійно проживали з моменту виходу Володимира на пенсію.
Він сам обрав це мальовниче містечко над Россю, малу батьківщину І. Нечуя-Левицького.
Любив навідуватися до літературно-меморіального музею письменника, щоб поспілкуватися з його директором Сергієм Хаврусем. Розшукував нащадків Нечуєвих героїв. У Стеблеві й понині проживають Корчаки і Джерики, Кайдаші, Довбиші і Балаші.
Усе нагадує на нашому обійсті про Володимира: посаджений ним сад, спроектований і побудований «чайний будиночок» (назву придумали онучки), зведений над основним будинком другий поверх із лоджією – улюбленим нашим місцем зустрічі сонця. Навіть дерев’яна хатка для підкинутого хворого кошеняти, якого ми вилікували і через рік прилаштували в надійні руки, – витвір чоловіка.
Як людина сільська Володя був майстром на всі руки. Любив куховарити і час від часу балувати нас і гостей власноруч приготованими стравами. Його борщ із квасолею був особливим, а чанахи й лобіо – досконалі, як у найкращих грузинських кухарів. Знаючи, що діти й онучки полюбляють його тутешню капусту з родзинками й реберцями, готував її до кожного приїзду. Я ж зізнаюся: жодного разу не змогла посмажити картоплю так, як Володя.
Пілігримські дороги завжди вабили чоловіка, бо живили його небайдуже серце. Для нього Україна була «розгорнутою книгою, і якщо вміти її читати, то кращого підручника з історії й придумати важко». У багатьох мандрівках чоловіка я була поруч, любила слухати довгою дорогою його цікаві оповіді про минувшину, передмови до тих історій, які він досліджував. Усі наші спільні подорожі закарбувалися в пам’яті, але одну хочу виокремити. Це була наша поїздка на Соловецькі острови на початку серпня 2004 року. Нам пощастило бути добровольцями у складі групи з України, яку очолював Василь Овсієнко, політв’язень часів В. Щербицького. В Мєдвєж’єгорську (Карелія) і на Соловках проходили Дні пам’яті жертв політичних репресій. 5 серпня ми побували в урочищі Сандармох, де за чотири дні листопада 1937 року розстріляли 1111 соловецьких в’язнів, серед яких були Микола Зеров, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Лесь Курбас та багато-багато інших представників української інтелігенції. 7 серпня на островах у рамках Днів пам’яті відбувся мітинг біля пам’ятного знака. Соловки – місце страшної операції НКВС, наслідком якої стали 681692 смертних вироки ні в чому не винним людям.
Там енергетика жаху і болю, вона вражає сильно й надовго, а швидше – назавжди. Там отримуєш щеплення від безпам’ятства. Це та червоно-чорна торбинка з попелом, про яку в одній із публікацій в «Українському тижні» писав Володимир. «Попіл Клааса» має бити в груди нащадкам – такий висновок Шарля де Костера. Не втрачати історичної пам’яті! – такий заклик до кожного українця Володимира Панченка, письменника, публіциста, громадського діяча, політика, патріота.
Я вдячна долі за можливість майже півстоліття (познайомилися ми у серпні 1970 року, вступивши до Одеського університету ім. І.І. Мечникова) бути поруч із такою непересічною й видатною людиною, кохати, створювати сімейний затишок, бути тилом, другом і коханою, першим читачем його творів, дарувати натхнення. А Володимиру – за красиве, змістовне, цікаве сімейне життя в любові і злагоді.
Більше про книжку – тут.
Улюблений сайт літературної критики
