У грудні у видавництві «Меридіан Черновіц» вийде друком новий роман українського письменника Юрія Андруховича «Радіо Ніч». За словами літературного редактора книжки Олександра Бойченка, це «найгостросюжетніший, а водночас найліричніший твір автора. Простір, у якому авантюрний роман зустрічається з фентезі, а Девід Бові – з мандрівними музикантами Середньовіччя».
Ідея написати таку книжку з’явилась давно. «У 2005 році у мене було інтерв’ю у Варшаві на студентській FM-радіостанції, – розповідає Юрій Андрухович. – Серед іншого, в них було таке питання: «Уяви собі, що ти перестанеш писати, чим тоді будеш займатися?». Я відповів, що в такому разі хотів би заснувати власну радіостанцію, винятково нічну. Я не буду спати вночі, крутитиму в ефірі свою улюблену музику і щось розповідатиму. Й оскільки надаю перевагу мінорній музиці, то звідси й назва радіостанції – «Радіо Смуток». На цьому історія завершилась, аж поки я не пригадав цього епізоду наприкінці 2017-го року, коли очікував виходу роману «Коханці Юстиції». Тоді й вирішив, що наступний твір буде називатися «Радіо Смуток» і там буде герой, який має свою нічну радіостанцію. Це був той рідкісний момент, коли я ще не дочекався виходу попереднього роману, а вже захотілося починати новий. Згодом, щоправда, його назву довелося змінити».
В оформленні обкладинки використано картину Влода Костирка «Перепочинок під час утечі в Єгипет» (2020). На звороті книжки ви знайдете QR-код, за яким отримаєте доступ до музичної програми «Rotsky’s List – Список Ротського». Рекомендовано для нічого слухання.
До 13 грудня триває передпродаж книжки за акційною ціною, опісля книжку можна придбати на тому ж сайті.
Онлайн презентація книжки відбудеться 12 грудня о 22:00. Модерує Володимир Єрмоленко. Онлайн-стрім презентації можна буде переглянути на сторінках Meridian Czernowitz та UA: Культура на Facebook, а також на YouTube.
Цього самого дня опівночі відбудеться “Радіо Ніч: перфоманс Юрія Андруховича в ефірі нічного шоу на Українському радіо та Радіо Культура”. Перформанс можна дивитися наживо з 00:00 на сторінках Meridian Czernowitz та Радіо Культура на Facebook, на YouTube Українського радіо, а також в прямому ефірі Радіо Культура та Українського радіо.
Як і в «реальній дійсності», ще одна революція зазнала поразки. Можливо, тому, що втратила свого загадкового лідера. Йосип Ротський (не плутати ні з Йосіфом Бродським, ні з Йозефом Ротом), музичний герой барикад, змушений хоч кудись утікати, приміряючи на себе долю багатьох інших Йосипів. Його переслідують, і режимні спецслужби – це лише пів біди. Є ще недоречна любов, з якою не звладати, і банківська таємниця, з якою не впоратися. В’язничний досвід і мимовільно успішний теракт. А також розум і забуття, сміх і темрява, холод і пекло, іронія і щем. Останній сховок, звідки дозволено вести нічний етер. Чи справді останній?..
Уривок із роману:
І придумав Ротський таке.
На його замовлення Сервус мав розпорядитися про невеличку, сказати б, декорацію. В одному зі закутів, на підвищенні (аби звідусіль видно), змонтували скляну прозору кабіну й облаштували всередині щось на зразок радіостудії. Ні, це не мало бути справжнє радіо, аж ніяк. Програми Ротського не призначалися для етеру – лише для гостей закладу, постійних відвідувачів або й випадкових зайд. Це було внутрішнє радіо, а краще сказати, імпровізований театр монологів з елементами радіошоу. Так принаймні окреслив ідею сам Ротський, і Сервус передбачувано захопився нею.
Отримавши від життя безліч вільного часу, Йосип Ротський значну його частину заповнював про- і переслуховуванням музики – давньої, нової, знаної й ні. Її пошуки останніми роками відчутно спростилися: здавалося, всю її, всю, яка тільки була і продовжує з’являтися на світі, оцифровано, загнано в мережі й віддано, ні – пожбурено жужмом у загальне користування. З допомогою однієї-двох маніпуляцій ти здобуваєш усе – від манірної естрадної пісеньки, що деренчала на патефоні в легковажного прадідуся тої миті, коли прабабця з муками народжувала йому сьомого нащадка, й до безнадійно зле зіграної не далі, як учора ввечері на сцені Метрополітен-опери, ризикованої прем’єри. Доступним стало все і негайно, за першим викликом – навіть записи, які вважалися назавжди загиблими, знищеними, стертими, зниклими безвісти на тисячах смітників того давно канулого в Лету підліткового існування, коли музика формувала все інше (основи світогляду, смакові пріоритети, риси характеру, статеві залози і моральні засади). Пошукові системи навчилися протягом однієї миті видобувати все, що тільки згадається. Навчися згадувати, як вони, – і вся музика твоя.
Користаючи зі свого перманентного дозвілля, Йосип Ротський уклав десятки музичних антологій. Формування кожної з них ставало для нього напруженою грою зі згадуванням і вгадуванням. Він комбінував і колажував, розганяв теми і зіштовхував тембри. Головна інтриґа полягала в переходах і зв’язках. Їхня семантика не могла не бути вкрай особистою, проте мала всі шанси замінити значення знаками й, еволюціонувавши до семіотики, претендувати на певну універсальність. Вершинною радістю ставало перше цілісне прослуховування чергової збірки – всього, що діялося там, усередині музичних номерів, але і в паузах між ними.
Це заняття тривало вже кілька років, і навіть швейцарська відсидка не надто вповільнила шлях до, можливо, Єдиної Антології. Бо якщо користування пам’яттю комп’ютерних мереж у в’язнів було реґламентовано погодинно й за днями тижня, то їхня власна пам’ять могла працювати безперервно, в режимі 24/7, а в порівнянні з тими, що байдикували на волі, ще й набагато глибше та інтенсивніше.
Тепер наставав час ділитися фрагментами. Ротський приносив їх на флешці і презентував зі своєї заскленої кабіни. Розсіяній тут і там по всьому клубі публіці залишалося слухати або ні. Проте другий варіант не давався легко: звуковий дизайн «радіошоу» дослівно накривав і затягував, тож тим, хто не мав наміру піддаватися, простіше було вийти геть. Першого четверга таких виявилося найбільше, вони звалювали поодинці й цілими групами, найтяжчою видалася друга чверть, коли звал почав скидатися на масовий, потім картина потроху стабілізувалася, ексодус уповільнився, порідшав, і по завершенні годинної програми у клубі ще залишалося якихось вісім дивачок. Проте добряга Сервус був у міру задоволений і таким початком.
Ротський полюбив радіо в ті ж таки підліткові роки, коли взагалі полюбив. Молодняк, який народився й виріс за цілком інших технологічних обставин і ніколи в житті не відчув, як може вбивати своїм холодним шипінням та бульканням найдорожчий друзяка-приймач, коли спеціальні органи глушать у ньому підривну закордонну радіостанцію, о ні, звісно, він не міг бути легкою здобиччю, такий молодняк. Він за звичкою очікував живої музики чи нормального дискаря, і більшості з його екземплярів було не зовсім зрозуміло, чого хоче цей занудний старигань і нащо він тут кривляється. Але нудьгувати їм не дуже і вдавалося: від четверга до четверга Ротський вживався в місію, брав бика за роги, пер буром, долав своїм звуковим бульдозером їх і їхній спротив, перетворював його на його протилежність, обмацував і обіймав, бив навідліг, рвав на шматки, шмагав і пестив, стискав мізки й виносив їх, гладив понижче животів, чавив яйця, лизав клітори і все це – забувши про них, про їхню тут присутність і взагалі про всіх і все, з головою занурившись у своє, в музику та історії своєї пам’яті. Протягом однієї-двох годин (його програми не мали наперед визначеної тривалості) він перевертав гори, жонґлював стилями, ритмами й іменами, мережачи свої прекрасні сюїти з оркестрів, солістів, гітар, джазових імпровізацій, симфо, проґресива, проґ- і построку, стандартів, африканських або креольських голосів, японських пісень Західного узбережжя Канади, корсиканських та грузинських багатоголось, камерних концертів, електромузики 50-х, електроніки 60-х, електропопу 70-х, електропанку 80-х, електроінді 90-х, електрорейву нульових і кібердрайву десятих-двадцятих, патетичних сонат, гавайських укулеле, ямайських тромбоністів, ефйопських трубачів, прованських трубадурів, викинутих на берег сомалійських піратів, розстріляних у підбитих джипах закарпатських контрабандистів і, звичайно, органістів, клавесиністів, чембалістів і цимбалістів, а також піаністів та взагалі клавішників усіх можливих формацій.
Одного разу котрась із дівчат просто під час програми занесла йому до кабіни келих з вином. На той час Ротський уже один спорожнив, і вина в нього більше не було. Відтоді це стало ритуалом: що більше келихів випивав Ротський протягом вечора, то кайфовіше робилося всім навколо нього. Ротський не п’янів, а п’янив.
У нього завелися нові шанувальники, й дедалі більше народу сходилося в «Хаті морґані» послухати мужика с птіцою. Едґар щоразу супроводив його до кабіни і, зістрибнувши з плеча, всідався на своє місце поміж монітором клубного компа та мікрофоном. Ротський ніколи не втрачав надії, що він от-от заговорить.
Четвертого четверга клуб забився до останнього місця. По завершенні програми всі довго аплодували стоячи. Потім почалося масове фоткання з переплітаннями рук на таліях та – ненароком – сідницях і чомусь автографи.
─ У свої п’ятнадцять я слухав лише заборонену музику, ─ розповідав Ротський на диктофон юній дописувачці місцевого еміґрантського порталу «Наша Громада». ─ Ви, молоді, народились у значно вдаліші часи, і словосполучення «заборонена музика» може здаватися вам абсурдом. Чи може бути заборонена любов? У нашій країні сьогодні – так.
Інтерв’ю побачило світ уже наступного ранку, під умовно-притягальним і середньо- клікабельним заголовком «У свої п’ятнадцять я займався забороненою любов’ю».
Милуючись ним на моніторі, Миромир-Славояр Сервус розтягнувся в широчезній щасливій усмішці.
Наївно вважати, слідом за Йосипом Ротським, що це диво, цей раптовий вибух успіху, зумовили винятково його, Ротського, талант і пристрасть. Так, Ротський був чудовий. Однак не обійшлося без таємного і розрахованого стимулювання. Останнє зорганізував хазяїн клубу, не цілком задоволений грошовим збором від попередніх четвергів. Зрештою, фінансовий бік затії для Сервуса визначальним не був. Але хто сказав, що про другорядне дбати не слід?
Це він, Меф, та його підлеглі запустили по всіх відповідних платформах і групах серію гештеґів на зразок #ГеройСередНас та #ПодвигРотського. Загальний стиль повідомлень тяжів насамперед до натяків і недомовок, що їх особи, більш-менш посвячені у контекст, назвали б цілком прозорими. Йосип Ротський, випливало з повідомлень, безпосередньо причетний до загадкової ліквідації Диктатора, передостаннього в Європі. В цьому нібито ще донедавна можна було переконатися, проглянувши 4-секундне відео з моментом замаху. Втім, щодо останнього слова було неясно, на якому зі складів ставиться наголос. Та й саме відео вже годі було знайти: на будь-який запит, дотичний до слів «Диктатор» і «замах», пошукові системи одностайно видавали 404.
Прикметно, що Йосип Ротський, здавна обходячи десятою дорогою соціальні мережі, навіть не здогадувався: за лічені дні він із химерного й марґінального радіоджея устиг вирости до безстрашного героя опору. Четвертого четверга всі вони – керівники й активісти, надія нації, цвіт еміґрації, наша громада, незалежні бізнесмени, інтелектуальний планктон, анонімні заробітчани, пристосуванці, втікачі та вимушені переселенці, але перш усього студенти інформатики, медицини, економіки та культурології – живою і збудженою масою набилися до «Xata morgana», щоб узріти живцем і торкнутися не кого-небудь, а свого великого месника. Слово «месник», до речі, багато хто з них подумки таки писав з великої, як і слово «Месія»: Месник.
Улюблений сайт літературної критики
