Циганська поетка Папуша: дивачка з табору

Кілька років тому я зустрілася з Папушею. У старій букіністичній книгарні свого міста натрапила на книгу «Cyganie w Polsce: Dzieje i obyczaje» («Цигани в Польщі: Історія та звичаї») польського автора Єжи Фіцовського. Спочатку відкрила першу сторінку, далі захоплено гортала їх одну за одною. Розглядала кольорові й монохромні світлини, на яких красувались смагляві жінки в намисті, череваті чоловіки в золотих, як сонце, сорочках, замурзані та усміхнені діти, обарвлені кибитки, квітчасті хустки, спідниці та сукні-кльош. Коні, собаки, ведмеді. Безкінечні поля, за якими бовваніли такі самі поля й луки.

Тоді мою увагу привернув портрет ромської жінки, сфотографованої у профіль. Ледь усміхнене худе обличчя, зграбний, але гострий ніс, темне волосся, зібране в пучок. Вона скромно опустила погляд на свої руки, котрі, наче гілля осінніх дерев, переплелися одна з одною під грудьми. На тонкій шиї – біле намисто, у вухах – змійки сережок-півмісяців. Під фотознімком – польською мовою: «Papusza, poetka cyganska, 1949» («Папуша, циганська поетеса, 1949»). Тоді я не купила тієї книжки. Подумала собі, що прийду завтра й обов’язково її придбаю. Наступного дня книги вже не було, а в голові лунало «Па-пу-ша». Після того минуло багато часу, а тоді я знову повернулась до цієї ромської поетки.

«Книга, що принесла смуток»

Книга «Цигани в Польщі: Історія та звичаї» польського есеїста, перекладача та прозаїка Єжи Фіцовського – оповідь про історію ромського народу, властиво, одного ромського табору, який у період між двома світовими війнами кочував нинішніми українськими та польськими землями. Героями книги «Цигани в Польщі…» стали цигани, з якими автор мандрував два роки, записуючи та вивчаючи ромський фольклор. Фіцовський фіксував традиції, звичаї, повсякденне життя табору.

На перший погляд, усе це здається дуже романтичним і сприятливим – по-суті, це ніби історія успіху: молодий польський автор глибоко поринає в життя ромів, згодом видає книгу, яка стала дуже популярною в Польщі, а сам Єжи Фіцовський — відомим, визнаним, блискучим автором, «зіркою» польського літературного процесу.

Проте ця історія просякнута драматизмом та глибоким і гострим життєвим болем. Кочуючи з циганами, Єжи Фіцовський знайомиться у таборі з ромкою Папушею, справжнє ім’я якої – Броніслава Вайс. Польського літератора захоплює те, що Папуша пише вірші. Вона зізнається йому, що складає у своїй голові фрази, котрі згодом перетворюються на віршовані форми. Ще дитиною Папуша навчилася грамоти від єврейської торговки та від численних сільських дітей. Подорослішавши, вона ще більше полюбила читати і писати, на що у таборі дивилися скоса. На той час заняття Папуші всі довкола сприймали як щось легковажне, тому зазвичай поблажливо, явних ворогів у неї у таборі тоді ще не було. Нарешті Єжи Фіцовський, розуміючи винятковість цієї ромської жінки й унікальність її поетичного дару, починає записувати за нею всі її вірші-пісні. Він захоплено спілкується з поеткою. Найвища інтенсивність написання віршів припадає на 1950 рік, хоча тоді окремі тексти збереглися ще з 1928 року (потім Папуша їх спалила, коли знищувала весь свій архів). У 1951 році Папуша, за порадою Фіцовського, надсилає йому свій рукопис, і він, її майбутній біограф і публікатор, перекладає польською і оприлюднює частину цих віршів у польському часописі «Problemy».

Публікація віршів ромської поетки виявилася чималою сенсацією, подією в тодішньому польському літпроцесі. Папуша отримує свій перший солідний гонорар, його Єжи Фіцовський особисто віддає їй до рук, для цього він спеціально приїжджає до циганського табору. Далі – ще кілька солідних публікацій і гонорарів. Про Броніславу Вайс дізнаються у цілій Польщі та за її межами. Натомість у ромській громаді до Папуші ставляться з дедалі більшою нехіттю. Вірші, опубліковані у провідних польських часописах, не дали авторці ні жодних привілеїв серед ромів, ані поваги. Навпаки, вона наштовхнулася на осуд і зневагу. Врешті-решт, після виходу книги «Cyganie w Polsce: Dziejе i obyczaje», Папушу вигнали з табору та прокляли на 20 років, бо в цій книжці Фіцовський розкрив таємниці циганського народу, про які роми ніколи не розповідають неромам. Табір у всьому звинувачує Папушу, і тільки її. Покинута напризволяще, одинока та слабка, жінка потрапляє до психіатричної лікарні. Біль, який відчуває Папуша, руйнує її роками, вона несе його, як найтяжчу ношу, до кінця життя. Намагається стерти з пам’яті спогади та голоси, які до неї промовляють, але непоправного вже ніхто не може змінити.

У 1962 році Броніславу Вайс запрошують стати членкинею Спілки польських письменників, але навіть це не пом’якшує гніву одноплемінників і не впливає рішення ромської громади, яка остаточно відштовхує Папушу від себе. В останні роки життя нещасну жінку прихистила в себе її сестра, Яніна Зелінська, але коли у 1987 році геніальна ромська поетка помирає, то всі навколо думають, що «швидка» забрала її не до звичайної, а до психіатричної лікарні. Папуша до кінця життя так і не повернулася до своєї спільноти. Її смерть стала такою ж тяжкою і трагічною, як і життя.

Геніальність Папуші

Що ближчим до витоків своєї культури є поет, то сильніше він пов’язаний із пісенною творчістю. Натомість професійна присутність поета в літературі нерозривно переплітається з нашими уявленнями про урбаністичні структури. Тобто письменник, який фахово присутній у літературі, пов’язаний із певним містом. У літературному житті Папуші були два головні міста: столична Варшава і провінційний Гожув Вєлькопольскі, де вона жила між 1953 і 1981 роками й де кілька років тому встановлено пам’ятник поетесі.

Українська поетка, перекладачка і літературознавиця Маріанна Кіяновська, міркуючи про Папушу, каже, що ромська поетка однозначно була геніальною: «Оскільки Папуша належала до народу ромів, який не надто вписаний в місто як таке, то вона і не могла бути прив’язаною до міста, до урбаністичних структур повсякденного життя. Її життя, де би вона не жила, ніколи не було «міським», – каже Маріанна. – Щодо віршів, то Папуша писала незалежно від того, чи видавали б її, чи ні. Зрештою, Фіцовський вперше побачив її, коли Папуші минуло 40 років, а свої вірші вона записувала ще змалку. Про читачів Папуша взагалі не думала, навпаки, читала вірші неохоче, і навіть Фіцовському. Казала, що пише вірші, бо навчилася грамоті. А грамоті навчилася, щоб записувати вірші. Вона не мислила ні категоріями книжок, ні гонорарами. Єжи Фіцовському просто пощастило перетнутися з нею, з її генієм у час її творчої та людської зрілості».

Ось один із віршів Папуші, переклав польською Єжи Фіцовський (1970):

LAS
Pokochał mnie las,
dał mi cygańskie słowo.
Wiatr nauczył mnie śpiewać,
rzeka płakać pomogła.
Wszystkie kwiaty leśne
szyją mi spódnicę.
Wszystko, co w lesie żyje,
to siostry moje i bracia.
Najmilsze moje lasy
dymy wznoszą pod niebo,
ogniska Boga proszą,
by las nie zajął się ogniem.
Dziś, jutro życie mi się skończy
i w lesie moim zostaną
moje niemądre pieśni.
I zaśpiewa je las
czarny, zielony, czerwony.

Маріанна Кіяновська, яка досліджувала життя ромської поетки, зазначає, що весь драматизм і навіть трагізм циганської долі Папуші полягав у тому, що сам Єжи Фіцовський не до кінця усвідомлював напруження та гостроту життєвої ситуації Броніслави Вайс як людини, бездітної жінки, дружини чоловіка, який був на 24 роки від неї старший. Правда в тому, каже Кіяновська, що своєю літературною діяльністю, спрямованою на дослідження ромської культури, перекладаючи та публікуючи вірші геніальної Папуші, Фіцовський фактично зламав життя нещасної Броніслави Вайс. Його наміри були шляхетними, але він, попри своє тривале життя з ромами, імовірно, не розумів, які наслідки для Папуші може мати рішення про публікацію її творів. А коли самотність та вигнання Папуші з табору, зневага до неї ромів, а відтак і прокляття стали доконаним фактом, Фіцовський, по суті, залишився осторонь, хоча ще кілька років продовжував листуватися з поеткою.

Водночас без Фіцовського не існувало би Папуші. Правда, без Папуші Фіцовський також не став би тим, ким він став, бо Папуша стала важливим ресурсом Фіцовського, його «капіталом», який зробив Фіцовського унікальним серед сотень літераторів, а коли він у 1996 році продав її зошити-рукописи Товариству творців і шанувальників циганської культури, цей «капітал» ще й дуже пристойно монетизувався, каже Маріанна Кіяновська.

Художній біографічний фільм «Papusza» режисерів Йоанни Кос-Краузе та Кшиштофа Краузе, що вийшов на екран у 2013 році, розповідає про життя польської ромської поетеси Броніслави Вайс. У ньому польський режисер та сценарист Кшиштоф Краузе доволі романтизовано описує стосунки Папуші та Єжи Фіцовського. Акцентує на тому, що циганська поетка закохалась у молодого польського літератора, тому за сценарієм стрічки це і стало головною причиною безперервного писання віршів як можливість спілкування один з одним. Але це не зовсім так.

Трейлер до фільму «Папуша», Польща, 2013. Режисери Йоганна Кос, Кшиштоф Краузе:

«Мені здається, Папуша не була зацікавлена в спілкуванні з Єжи Фіцовським у тому ключі, як це зазвичай подається. І я не вірю в романтичну історію. Натомість вірю, що Папуша була спрагла за співрозмовником, з яким можна було говорити на складні теми. Вона писала вірші, бо не могла не писати. Але без Фіцовського вона як поетка не стала б явищем не тільки ромської, а й світової культури», – каже Маріанна Кіяновська.

Треба констатувати, що молодий польський літератор зробив величезну роботу, зафіксувавши, задокументувавши для нащадків певний зріз культури народу, котрий для більшості був «невідомим Єгиптом». Для ромів Папуша так би й залишилася дивачкою з табору. Не до кінця зрозумілою та не в усьому прийнятною. А Єжи Фіцовський виявився одним із найяскравіших польських письменників-дебютантів повоєнних десятиліть, та ще й у висококонкурентному літпроцесі, до того ж ромська легенда Папуші, яку він підтримував, створювала особливі можливості також і для нього. Наприклад, у нього склалося високе коло літературних знайомств, поезія Папуші вплинула також і на його становлення як самобутнього автора і перекладача.

Папуша – особлива постать для трьох народів: ромського, українського та польського

У деяких польських джерелах про ромську поетку пишуть так: польська поетка ромського походження, яка народилася в передмісті Любліна. Але чи можемо ми вважати, що Папуша була польською поеткою лише з огляду на те, що її відкрив для світу польський літератор Єжи Фіцовський? Мабуть, ні. Продовжуємо розмову з Маріанною Кіяновською.

«А якби Папушу відкрив, наприклад, наш Богдан-Ігор Антонич у Львові, а не Єжи Фіцовський у Варшаві? Це була би зовсім інша історія. Тим паче, що Фіцовський у тому кочовому таборі ромів опинився випадково, і зустрілися вони з Папушею випадково. Про Папушу, якій на той момент було 40 років, у Польщі взагалі ніхто не чув, хоч вона на той час уже майже два десятиліття писала вірші. З огляду на всі обставини, напевно, найкоректніше про це можна сказати так. Папуша була ромською поеткою, як поетка вона належить передовсім своєму народу, але її доля нерозривно пов’язана з її табором, який кочував також землями сучасних України і Литви. Є підстави стверджувати, що на її формування як поетки впливала доля і культура трьох народів: ромів, поляків та українців».

Аналізуючи український контекст в історії ромської поетки Папуші, варто підкреслити, що Броніслава Вайс довгий час у різні роки перебувала на українських територіях, де кочував табір. У сукупності щонайменше три роки в міжвоєнне двадцятиліття і потім, під час Другої світової війни, Папуша перебувала на Волині. Є свідчення, що Папуша рятувала від гестапівців ромських дітей. Про цей трагічний час Папуша багато пише у своїх віршах. Один з найвідоміших її творів – міні-поема «Криваві сльози, що за німців ми зазнали на Волині в 1943 і 44 році». У тексті йдеться про те, як родина Вайсів переховувалась у волинських лісах, як нажахані та голодні люди, рятуючи своє життя, були змушені покинути напризволяще все, що мали. Не залишили вони тільки своїх музичних інструментів.

У різні роки Папуша разом з її кочовим табором кілька разів опинялася на Поділлі, вони довго жили в околицях Кам’янця-Подільського. Тоді циганська поетка багато спілкувалася з українцями. Вона добре розуміла українську мову, в деяких її віршах вгадуються мотиви, мелодика українських народних пісень. Якщо говорити суто про географічну територію, то циганський табір Папуші щонайменше 7–8 років кочував землями зі змішаним польсько-українським населенням, які нині входять до України. Отже, вкраплення української культури у творчості Папуші варто досліджувати, це дуже цікаво не тільки з точки зору історії літератури і текстології, а й як феномен міжкультурної взаємодії.

Ідентичність Папуші однозначна: вона була ромкою. Але якщо ми говоримо про територію та про світ, у якому вона жила, принаймні до 1944 року, то Україна має на Папушу майже таке саме право, що й Польща. Треба усвідомлювати, що Папуша потрібна Україні, як і Бруно Шульц, який жив у Дрогобичі.

Українець не може знати, що потрібно ромові. Але й ром не може знати сьогодні, чого він потребуватиме в майбутньому. Чи потрібна ромам Папуша? Питання в тому, як саме буде розвиватись суспільство, спільноти ромів у різних країнах. Як вони емансипуватимуться.

Поетка в патріархальному суспільстві

Бути поетесою в герметично закритому патріархальному суспільстві – передовсім великий виклик. Папуша стала, імовірно, першою публічно «видимою» з-поміж жінок-ромок, і водночас її доля на багато років чи навіть поколінь виявилася специфічним негативним прикладом і перекреслила для тисяч ромських жінок саму можливість виявляти мужність, відвагу та виходити за певні рамки. Ідеться передовсім про глобальний процес жіночої емансипації, у який ромський народ ще й досі включений порівняно слабко. Знаючи про трагічну долю Броніслави Вайс, сучасні ромські жінки ще й нині вважають, що краще не писати віршів про те, чого, ймовірно, не сприймуть твої родичі та старійшини твого народу. А вільна, свіжа поезія, як у Папуші, може суперечити уявленням про «скромність» жінки, про «пристойність» прилюдно висловлених емоцій та переживань.

Маріанна Кіяновська каже, що доля Папуші зумовила специфічну контремансипацію, особливо у сфері культури, освіти. Якби її доля не була настільки трагічною, ромський народ мав би вже кілька десятків письменниць, художниць тощо. Проте через прокляття, про яке знають всі ромські жінки, ніхто не наважується повторити долю Папуші.

Януш Панченко, етнолог, поет, викладач ромської мови, м. Каховка: «Є багато розмов на тему, що Папушу вигнали з табору за написання віршів. Це певний стереотип як на мене, бо є більш очевидні речі, чому у таборі почали до неї негативно та підозріло відноситись. Папушу близько спілкувалась з чужим чоловіком Єжі Фіцовським. Вела з ним якісь листування. Це не дуже гарно для жінки, або дівчини з ромської сім’ї. Тим паче вона була заміжньою. Ця ситуація є більш очевидною чому роми почали насторожено до неї відноситись. Ми розглядаємо сьогодні біографію Папуші як відомої поетки, а її оточення ромське розглядало її як ромську жінку, і те ще робила Папуша не було прийнятним для її оточення. У нинішній час, у консервативній ромській спільноті було б теж саме. Однозначно ця жінка була би виключена з ромської спільноти і для цього не обов’язково писати вірші взагалі.

А по-друге, у середні ХХ сторіччя у багатьох країнах Європи з’являлись різні форми «Закону про осілість». У СРСР такий закон наказ вийшов у 1956 році, а у Польщі 1950-го. Епічність ситуації була в тому, що незадовго до цього як раз були оприлюднені записи Фіцовського. Тому роми бачили у цьому однозначно зв’язок, вони були впевнені, що їх змушують змінити образ свого життя через публікацію записів Фіцовського та віршів Папуші. Тому, я не думаю, що тут можна казати, що Папушу вигнали через те, що вона писала вірші. Є певні події, які на це вплинули більш конкретно, а вірші мали лише другорядний вплив.

Коли я розповідаю про Папушу своїм учням сьогодні, то спочатку вони захоплюються нею, але коли розповідаю про переписки з Єжі, багато дітей кажуть щось на зразок «вона мені більше не подобається».

Дивачка з табору

Дивність, «нетутешність» Броніслави Вайс проявлялася ще з дитинства. І йдеться не лише про її особливу цікавість, інтерес до навчання, прагнення опанувати грамоту й писати вірші. Про іншість Папуші продовжує розмірковувати Маріанна Кіяновська. Вона звертає увагу на унікальність сенсорного сприйняття Папуші. Ймовірно, Папуша інакше, ніж більшість людей, відчувала запахи, звуки. У неї було особливе відчуття плину часу, дуже глибока концентрація уваги на тому, що вона обдумувала чи робила. Світ її поезії – зовсім не «жіночий». Є свідчення, що Броніслава Вайс не дуже любила проводити час з іншими людьми, воліла залишатися на самоті.

«Я думаю, що дивність Папуші проявлялася не лише в тому, що вона писала вірші. Вона була дивною в принципі. Відрізнялася від решти поведінкою на побутовому рівні. Часто відривалася від роботи, поринаючи у свої думки. Це щось таке, що зараз неможливо до кінця точно встановити, проте якщо уважно проаналізувати згадки про Папушу від людей, які її знали, виявляється, що вона дуже відрізнялася від інших циганок. Навіть погляд у неї був «якийсь не такий», – продовжує Маріанна Кіяновська.

Кіяновська каже, що, за багатьма непрямими ознаками, в Папуші міг бути високофункціональний аутизм. Уявлення про синдром Аспергера в науці сформувалося фактично тільки в 1990-х роках. До того люди, які мали ознаки синдрому Аспергера, сприймалися, наприклад, як диваки. Олена Пчілка, скажімо, в дитинстві вважала свою доньку, яка для нас – геніальна Леся Українка, недолугою, недоумкуватою дитиною. Можливо, приблизно так само було і з Папушею. Так чим інакше, щоб вижити, їй треба було пристосовуватися до світу, що її оточував. Щодо високофункціонального аутизму Папуші робить припущення передовсім Маріанна Кіяновська.
«Папуша, при всій хаотичності й спонтанності життя в циганському таборі, була людиною жорсткого ритуалу. У неї мав бути її кухоль, її миска, її ложка, її місце, вона мала раз і назавжди сформовані звички. Вона не дивилася в очі співрозмовникам, майже ніколи не сміялася. І те, що її госпіталізовували в психіатричну лікарню, я гадаю, було пов’язане не з шизофренією, як прийнято вважати. Мені це нагадує екстремальні реакції аутиста, коли він не може контролювати високий рівень стресу. Папуша не вміла будувати взаємини з людьми, про це є десятки свідчень. Ромів у таборі особливо вражало, що вона уникала суто жіночих повсякденних занять. Але те, що вона сама себе, по суті, виключала з жіночого кола (а для ромів це має особливий підтекст), може пояснюватися якраз синдромом Аспергера. Бо де жінки, там і сотні запахів: маленькі діти, приготування їжі, кухонні помиї. Чоловіки в таборі могли пахнути різко, але інакше: димом, кіньми, тютюном тощо».

Доля однієї людини – повідомлення для наступних поколінь народу

В історії Папуші переплітається багатоголосся складних процесів, які на перший погляд видаються дуже простими. Це історія, доля циганської жінки, котра віддзеркалює і пов’язує між собою велику кількість глобальних історичних процесів: жахи війни, людяність, драму страшенно самотньої людини, яка водночас залежить від свого герметичного середовища, ймовірно – аутизм, неприйняття та інакшість. Згадуючи сьогодні про геніальну поетку Папушу, можемо ствердити, що найважливішим з-поміж усього є розповідь про неї як така. Поляки розповідають про Папушу інакше, ніж роми. Настав час заговорити про неї ще й українцям. Папуша навіть за життя була більшою від своїх віршів. Ця її місія триває до сьогодні.

Для багатьох поколінь майбутнього важливими стануть не тільки тексти поетки, а й її доля. Вона, очевидно, впливатиме на подальше формування культури цілого народу ромів та на всю структуру емансипації. Людина не може вибирати свою долю. Та на прикладі цієї ромської поетки бачимо, як працює «феномен долі». Чесна, без прикрас розповідь про Папушу є цінною для багатьох поколінь, і вона має особливий сенс як досвід волевиявлення і збереження жінкою своєї самості.

…

Нещодавно моя товаришка, повернувшись із Польщі, сказала, що має для мене подарунок. Надворі стояло тепле «індійське» літо, сонце розливало золото осені по всіх закутках вулиць. Ми зустрілися біля міської бібліотеки. Вона простягнула мені великий пакунок: «Книга, тобі. Знайшла її випадково у старій книжковій крамниці у Варшаві».

З-під газети на старій обгортці прозирали соковиті кольори. Білим на чорному тлі було написано «Cyganie w Polsce. Dziejе i obyczaje». Така сама книга, як та, яку я колись не встигла придбати. Знову гортаю сторінки. Там – жінки в кибитках дерев’яними гребінцями розчісують своє чорне, як земля, волосся. Веселі, утішені, сяйливі. А тут – Папуша. Вродлива. Тиха. Мовчазна.