Фінляндія мусила би стати для Олени не лише ідеальним місцем для академічного стажування, але й простором, у якому можна загубитись, утекти від обтяжливої буденності, побути бодай трохи не-собою, почавши в житті новий розділ.
Однак під подувом холодних північних вітрів роз’ятрюється привезена з собою пам’ять, набуваючи майже фізичних вимірів: постаючи спочатку гусячою шкірою на тілі, згодом теплим пальтом, а зрештою — і повноцінною бронею, щоправда, просвіченою дірками від куль. А надто — коли ти вже не перша зі свого роду опиняєшся на цій землі і ступаєш уже залишеними слідами по новій, але парадоксально знайомій території. Хоча ступати доводиться слідами армійських чобіт.
І в цьому зіткненні, в цьому поєднанні народжується перепроживання своїх і чужих історій, межа між якими з кожним кроком стає дедалі менш чіткою.
Ні, ні, ні. Усе було неправильним. Музика, що лунала зі сцени клубу, розривала барабанні перетинки, підвищувала тиск, забивала мені носа. Я не могла дихати: я захлиналася важкими басами, захлиналася струнами, що лопалися в моєму горлі, протирала очі, які запливали чорною фарбою і, здавалося, вже кровили. Не ховай очей блакитний промінь. Хтось ненавмисно зачіпав мене рукою, плечем, а мені здавалося, що якісь ворожі незнайомці намагаються проштрикнути мене штиком. Хтось гукав когось, а мені здавалося, що то зверталися до мене, щоби спеціально й показово проігнорувати. Я дивилася на вогні, на рухи тіл довкола, їхню взаємодію і не розуміла сенсу цього всього. Я не могла вловити ритму, мої рухи були незграбними й недоречними. І біда не в тім, що це бачили сторонні. Біда у тім,що це я так гостро реагувала.
— Заспівай мені в останній раз, — звернулася до бармена.
— Що, перепрошую?
— Бехерівки, будь ласка.
Трав’яний міцний аптечний еліксир вдарив у горлянку, розпік допитливість, розбудив вогонь у очах, перемістив під сцену, змусив тріпати волоссям, махати головою, стрибати так сильно, ніби це останній концерт у моєму житті. Я не думала про крепатуру, що мала би скосити мене на наступний день, не думала про дисонанси, а заплющивши очі, просто намагалася витрясти з себе всі думки, які мені заважали. Піти б у далекі гори після такого, але для початку треба було вийти з того клубу, який обхопив мене міцним і липким щупальцем. Алогічно, не дочекавшись кінця композиції, рішучим кроком — уперед, всіх, хто стояв на моєму шляху, — рукою вбік, куртку — похапцем, шарф — на ходу.
На березі пахло берегом. Повітря наситилося металом контейнерних кранів і дзвінким морозом, б’ючи в носа непроханою свіжістю. Після клубу, насиченого теплом десятків тіл, вітер ударив у спітнілу шию так різко, ніби тильною стороною долоні. Кі-і-ія-я-я! На мене чекала не тільки крепатура, а й застуджені м’язи разом із нежитем. Тож подумалося, що треба наперед закупитися ліками, чаями й солодощами. Навіщо тікати від долі?
Тієї хвилі страшно захотілося ще й закурити якусь міцну папіросу, яка б розірвала мені легені. Хай їм буде непереливки з усіх боків, якщо вже так судилося. Я буквально відчувала присмак поганої махорки, «Прими» без фільтру, «Біломорканалу», яку б я прикурила з рук якогось пошарпаного волоцюги в темно-сірій тілогрійці з фільму Акі Каурісмякі. Я озирнулася в пошуках когось, у кого можна було би стрельнути цигарку. Позаду йшло двоє чоловіків, що швидко наближалися. Я зупинилася, розвернулася до них, чекаючи поки вони підійдуть впритул. Пісня буде поміж нас.
— Хлопці, є прикурити? — запитала я англійською.
— Так это же та финская корова, которая меня толкнула, — аби я знала, що він росіянин, штовхнула би сильніше.
— Вибачте, я не говорю російською, — сказала я англійською з удаваним фінським акцентом, який однаково був східнослов’янським.
— Конечно же, ты не говоришь. Но я тебя сейчас быстро научу.
Один із чоловіків наблизився до мене так сильно, ніби от-от мав почати зі мною кружляння в танці. Його товариш стояв поруч і криво посміхався, а я заклякла і дивилася на обох, думаючи, що все це сон, і я от-от прокинуся. Але я продовжувала спати далі. Чужа, непрохана присутність вдарила в ніс, а за мить у мене закололо в боку так, наче з жовчного почала відходити жовч. Росіянин відійшов. У його руках був короткий ніж. Лезо ножа було в крові.
— Надеюсь, первый урок ты усвоила хорошо.
У відповідь я лише кашлянула і схопилася за місце, яке мені так різко заболіло. Кров іще не встигла просочитися крізь пуховик, тому я не могла розіграти драматично-трагічну сцену. Ці двоє загиготіли, дивлячись на моє перекошене лице, і я намагалася стримати в собі крик українською. Я намагалася забути рідну мову, щоби події не почали розвиватися в невигідному для мене руслі. Не скажу, що й наявний розвиток подій мене влаштовував, але краще мати одне ножове, ніж сотню. Бо якщо ці двоє п’яних тварин зрозуміли б, ким я є насправді, — невідомо, чи лишилося б від мене бодай щось. Тому я просто стогнала, кидала запитальні погляди, хапала повітря ротом і зболено кривила обличчя. Вони вигукували образливі слова, обіцяли «відтяпати» вже не шмат Фінляндії, а всю країну, ображали Маннергейма та обіцяли щось зробити з його лінією.
З одного боку це все видавалося нереальним, наче кошмар після перепою, але я все ще не видала з себе жодного звуку, бо цей сон міг виявитися дивакуватою реальністю. Так, моє мовчання було боягузтвом. Про нього не говорять, його соромляться, бо негоже боятися, коли йдеться про патріотизм. В ідеалі ти маєш виривати з грудей серце, щоби довести всім довкола, що ти любиш свою країну, людей, історію, революції, Мазепу, ансамбль Вірського, Ісуса, який також був українцем, житомирські шкарпетки, вареники, крученики, голубці, княгиню Ольгу, що сплює Іскоростень. Коростень також любиш, бо нині там проходить фестиваль дерунів. Не проявляєш відваги Байди Вишневецького — програєш, і твій український паспорт самозаймається і згорає за мить під «Цвіте терен».
Я не помітила, як росіяни зникли з поля зору. Я не помітила того, як приповзла додому, зняла з себе верхній одяг і опинилася у ванній. Із дзеркала на мене дивилися розмазані чорні очі, повні втоми. Моє обличчя було в коричнево-червоних плямах, руки мої були всі в засохлій крові, футболка просочилася червоним. Вода текла невпинно. Я перетворювалася на чистий струмок, стрімке гірське джерело, гарячу воду, яка прорвала стару, зогнилу трубу. «Ми очікували, що вона прорве, але не знали, де й коли», — коментує подію Київводоканал. Бо твій голос — щедра повінь. Не зупиняйся. Насправді зупинити кров не було чим. У мене вдома навіть бинта не було, не кажучи вже про медичне страхування. Хіба ж я очікувала, що тут, у безпечній Фінляндії, мене підріже якийсь п’янючий кацап? Хто взагалі на таке очікує, плануючи захопливу подорож, наповнену відкриттями, пригодами й закоханістю в нову культуру? Необачна.
У кімнаті на підлозі покотом мирно спали мої сирійці. Раніше вони чекали, поки я повернуся з чергової гулянки, але тепер звикли до того, що я постійною десь вештаюся цілими ранками, днями, вечорами й ночами, і засинали без моєї присутності. Мабуть, це було ознакою того, що нам нарешті стало комфортно одне з одним, що ми нарешті прижилися. На столі в судочку стояла якась їжа, яку вони завбачливо лишили мені на вечерю. Моє серце наповнилося ніжністю до цих людей, життя яких тепер стало невід’ємною частинного мого, і я обережно прилягла до них на підлогу, на вільне місце, де зазвичай спав Алі, але цієї ночі кудись зник.
По правді, прилягти було не так і легко, бо біль у пошкодженому боці не давав швидко розміститися. Я опускалася на коліна, кривилася, безшумно стогнала, перевалювалася з колін на стегно і вовтузилася, щоб улягтися на здоровий бік. З кожним новим рухом кров вибухала з рани новими й новими потоками. Де ж її стільки взялося в мені? Жодна людина не здатна вмісти океан, жодна жива істота не може знести таку втрату життєдайної вологи. Але чи людина я, чи жива? Раптом я здивувалася тому, як рухаються мої пальці, як із них виростають нігті, як у них вростають кістки й коріння. Раптом освітлення змінилося, на моє обличчя подув вітер, якого я не знала до тоді — майже гарячий, душний і непридатний до зародження життя. Вдалині чулися вибухи. Ближче — крики. Я поводила очима не в змозі підвести голову. Де взявся цей весь пил навколо мене? Чому мої сирійці лежать брудні й під уламками якихось меблів, бетонних плит, клаптів паперу? Що сталося, й чому я лежу разом із ними? Наша шкіра вкрита сірим порохом, він забиває кожну пору, кожну складку. Його неможливо видерти з очей і носа, немає сенсу вимивати його водою. Порох змішався з кров’ю моєю та їхньою, що сочилася зі свіжих ран. Я не могла зрозуміти, де ми: у Сирії, чи на Cході України. На нас напали хрестоносці чи юдеї? Ми лежимо під завалами веж-близнюків або четвертого енергоблоку? Ми люди чи динозаври? І що це за одне-єдине слово на моїх вустах? Що воно означає? Я простягнула руку кудись убік, щоб намацати когось зі своїх, щоб відчути тепло шкіри й пересвідчитися, що тут є хтось живий.
Мамо.
Мам. Я спливаю гряззю, як Куренівка 61-го року, як змучений жертвами, пошрамований битвами Київ, як ідол Перуну, якого щойно скинули з Боричевого Току в річку. «Видибай, видибай», — гукають до мене кияни, а я не можу їм нічого гукнути у відповідь, бо захлинаюся Дніпром, що затікає мені в носа, в рота, у вуха та очі. Дніпро обіймає мене все міцніше, тягне до свого тіла-дна, великі риби оточують, обплітають мою дерев’яну сутність, лоскочуть своїми слизькими тілами, хапають своїми беззубими ротами й ведуть донизу. І можна було б піддатися, можна було б забутися й зануритися в цей вир, на дні якого — невідворотній кінець. Але моя дерев’яна сутність опирається. Бо я не можу віддатися Дніпру, не можу стати Дніпром, бо там, на суші, дзвенить оте «видибай, видибай» від дітей, у яких різко відібрали отця й матір і вбили їх на їхніх очах.
Мої органи травмовані, вони насичені сечею й жовчю, вони починають боліти в нудотному шалі, що розкручує все навколо. Я відчуваю, як глухну, як на моєму скальпі пробігають мільярди мурашок. І це не кінець. На жаль, це не кінець світу. Все не так просто, все не так легко. Далі буде гірше. Далі — жах без кінця, інфляція без зміцнення, деструкція без реконструкції, операція без анестезії. Я відчуваю, як Змій Горинич прокинувся й починає рухатися у вагітному животі Кирилівського пагорба. У моєму животі.
Ой, мамо, не чіпайте, не рухайте. Я спливаю гряззю, сходжу кров’ю, падаю тілами тисячі євреїв у Бабин Яр, розриваюся разом із кобзарями у Харкові, доїдаю останню ложку лободового супу, вростаю у землю Сандармоху, проштрикуюся штиком, розкришуюся, як бруківка на Хрещатику, як ґрунт під Донецьким аеропортом. Мамо, забудьте, що народжували мене, бо ви породили заздалегідь мертву істоту мертвої нації. Мамо, відцурайтесь від мене, бо дитина ваша — то страховисько, що несе у своїй крові сморід смерті.
Земля й гнилизна плоті, що обліпили мій тулуб починають розкисати,і риби охоче з’їдають ці дари. Я йду за хвилею, щоб опір їй не знищив мене остаточно. «Видибай, видибай», — гукають вони до мене. І я підводжуся. Встаю. І йду по воді.
Більше про книжку — тут.
Улюблений сайт літературної критики
