Як дивовижно в часи кризи проявляються люди. Одні нехтують усіма правилами гігієни й санітарії й водночас свято вірять у чудодійну силу засмальцьованої іконки в ліфті, інші покладають надії на медицину і людський розум та суворо дотримуються карантинних вимог. Одні вважають, що настав черговий кінець світу, інші працюють над винаходом вакцини. Людина точно смертна, але чи приречена вона?
Життя — це змагання, боротьба. Я сказала б, що кожен бореться зі своїми демонами, але з богами змагаються теж. Думала про це останнім часом, коли читала три книжки — зовсім різні, у яких нічого спільного, але тільки на перший погляд. Насправді вони, та й усі книжки, про пошуки божественної суті, про цю одвічну боротьбу — титанів, богів і людей — між собою і проти всіх.
Медлін Міллер. Цирцея
Нашим першим випробуванням в університеті стала лекція з античної літератури Вадима Ілліча Пащенка. Професор усього-на-всього надиктовував список літератури. Говорив він неголосно, і химерні давньогрецькі й латинські власні імена долітали до нас геть спотвореними. Коли пізніше ми за підручником відновили авторів і правильні назви творів, можна було влаштовувати конкурс на найсмішніший запис «Повісти про кохання Херея й Каллірої». Я постраждала найменше, бо дуже любила античну міфологію, начитавшись ні, не Куна (якого якраз зневажав Пащенко), а Яна Парандовського (думку Пащенка про нього не знаю). У домашній бібліотеці була його «Міфологія» в перекладі українською, і я любила ці казкові історії про титанів, богів і простих смертних. Можливо, через це я так і не прийняла перекручену «Енеїду», яка здавалася мені блазнюванням на тлі класичних зразків. А проте я досі люблю й охоче читаю сучасні інтерпретації античних сюжетів.
Насправді в новітніх інтерпретацій є один ґандж — ми точно знаємо, що буде й чим усе закінчиться. Отже, по-перше, усе загалом передбачувано. По-друге, красиво. В білосніжних, як прядка, кімнатах стоїть тишина, пахне оцтом і фарбою, свіжим вином десь із льоху, або зелень лавра, огорожа з чорних піній — у таких декораціях і пейзажах змагаються міфічні титани, боги й герої. Їхню долю визначено наперед, зате всі ці події можна представити в новому світлі, додати персонажам психології. А ще можна біле показати чорним і навпаки.
От, наприклад, чаклунка Цирцея, героїня роману Медлін Міллер. Головний міфологічний сюжет про неї — зустріч з Одіссеєм, супутників якого Цирцея перетворила на свиней, але потім у любові й злагоді прожила з ним цілий рік і відпустила на його прохання додому до вірної Пенелопи, надававши в дорогу купу цінних порад і запаси харчів. Що ви робили б із цим сюжетом? Напевне, Цирцея не однозначно чаклунка, а добра й самотня дівчина, яку ніхто не розуміє. Так і є. Брат запитує її: «У чому твоя божественна суть?» Цирцея не знає. Не знає й про те, що має магічні здібності. Вона змалку дуже дивна, і коли боги зацікавлено спостерігають за катуванням титана Прометея, який викрав з Олімпу і передав людям вогонь, Цирцея нищечком підносить йому випити води. Та навіщо вона це робить, вона й сама не знає. Вона не дуже гарна на тлі богинь, а ще у неї прикра вада — голос смертної людини. Поруч із могутнім гуркотінням богів вона говорить як пискля.
Звісно, рік із хитромудрим Одіссеєм важко розтягнути на цілий роман, тож авторка щедро виписує всі сюжети, пов’язані з Цирцеєю в різних античних авторів, та додає сюди інші популярні міфи. Отож Цирцея, виявляється, не лише очистила Ясона й Медею після вбивства Апсирта, брата Медеї (сюжет про аргонавтів і золоте руно), а і обернула рибалку Главка, у якого закохалася, на морського божка, а потім німфу Сціллу, яку вибрав Главк, ставши божественним, на страшне чудовисько; приймала пологи у своєї сестри Пасифаї, коли та народила бика (сюжет про Мінотавра); співчувала Аріадні, мала теплі стосунки з Дедалом і бачила маленького Ікара. Одним словом, усю грецьку міфологію старанно вплетено в канву історії про Цирцею.
Намагаючись оживити класичний сюжет, Медлін Міллер раз у раз заплутується в тенетах деталей. Її світ богів не завжди переконливий: то її батько, титан і бог сонця Геліос кудись зникає на два дні (а що в цей час на землі — затемнення? полярна ніч?), то вічномолода богиня раптом старіє, а її обличчя вкривають зморшки, чарівниця Цирцея то може, то не може — авторка ніяк не визначиться з «обсягом повноважень» чаклунки, ще й божественного походження.
Як на мене, найкраще авторці вдалися сюжети, у яких Цирцея постає як звичайна людина, смертна жінка, і коли навіть чари видаються логічною життєвою поведінкою. Ті чоловіки, що їх Цирцея обертала на свиней, — адже вони приходили до неї як свині. Їли, пили досхочу, а потім, ситі та грубі, силоміць прагнули ще і її тіла, гадаючи, що перед ними звичайна беззахисна жінка (її голос уводив в оману), самотня господиня в чудовому домі. Цирцея не чаклувала, просто повертала їм їхню справжню подобу. Або ж маленька дівчинка й могутній титан, який знав, що боги покарають його за непослух, а проте робив як знав. Історія Прометея для Цирцеї — це історія про вибір і приреченість. Бунт титанів — це теж божий промисел, а чи їхній вибір?
Стилізуючи роман під античні тексти, авторка трохи надмірна й багатослівна, аж мені не кожен список кораблів вдалося дочитати до середини. Бентежить і переклад, бо подекуди я так і не добрала змісту фрази: або ж її неправильно перекладено, або ж погубилися якісь слова. Ну, і «матір» у називному відмінку прикро вражає. Якщо вже для Цирцеї вибрали латинське написання, бо так, ясна річ, звичніше для читачів, ніж давньогрецька Кірка, то чому Скілла, а не Сцілла, адже її теж знають переважно в латинському варіанті. І, до речі, рос. «задавать вопрос» українською може бути «питати» чи «питатися», а не тільки «ставити питання», дивно звучить «я ставила собі питання…». Зауважень до тексту набралося чимало.
Я читала «Цирцею» в Галікарнасі на березі Егейського моря. Я бачила руїни і нові споруди, бачила, що сталося, відколи боги перемогли титанів, а потім люди скинули богів. Цирцея вважала, що незмінність — це мертвота, а тому бути смертними краще, ніж богами. Роман закінчується красиво.
«Над головою кружляли і опускалися за обрій сузір’я. Моя божественність світиться в мені, як останні промені сонця, перш ніж вони втопляться в морі. Я думала колись, що боги — це протилежність смерті, але тепер бачу, що вони мертвіші від усього, бо незмінні й нічого не можуть втримати в руках.
Усе своє життя я йшла вперед, і тепер я тут. Я маю голос смертної, тож добуду собі й усе решту. Я піднесу по вінця налиту чашу і вип’ю».
Наталія Ксьондзик. Класицизм і соцреалізм
Останні слова Цирцеї — наче про Наталю Ксьондзик. Мені доводилося зустрічатися з нею на різних подіях: книжкових ярмарках, презентаціях, на дні народження «Смолоскипа», — та головне — разом брати участь у наукових конференціях. Наталя дуже рано випила цю налиту по вінця чашу, і згадки про неї, про наші літературні й життєві розмови дуже щемкі й болючі від усвідомлення втрати. А проте постараюся говорити лише про її тексти.
«Класицизм і соцреалізм». Як справедливо завважує в передмові Ростислав Семків, «класицизм не належить до напрямів, котрі розбурхують кров і ввергають читачів у азарт і екстаз». Можна було одразу сказати про це саме і соцреалізм. Правда ж, немає більшої нудятини, ніж «правильні» герої, хай там які вони — класицистичні чи соцреалістичні? А може, ми просто не доросли до них? Адже класицизм — це «виваженість, спокій, розміреність, прозора ясність тем і образів. Сучасна нам швидка до вражень та подій свідомість фіксує щось подібне, лише коли споглядає руїни давніх античних театрів чи храмів» (Семків, передмова).
Якщо мені (та й багатьом) подобається споглядати античні руїни, то чому нас не цікавить класицизм? Може, ми просто ледачі? А крім того (хоча це знають лише філологи), Дмитро Чижевський сказав, що в українській літературі класицизму не було! Ну, як не було, Чижевський стверджував, що він був слабкий, виразний і ледь оприявнений, а без нього (і ще кількох напрямів) українська література неповновартісна, якщо не сказати неповноцінна.
Знайшлися люди, які наважилася повстати проти літературного бога. Наталка Ксьондзик долучилася до їхнього хору. Вона пропонує цікавий, хоч і стислий огляд, концепцій та праць Грабовича, Наливайка, Шалагінова, щоб спростувати твердження Чижевського про підпорядкованість українського літературного процесу у ХVІІІ столітті російським імперським процесам і зразкам. Так само цікаво авторка аналізує «українську підчастину літератури Російської імперії», як вона це називає, — класицистичні поетики Феофана Прокоповича і Митрофана Довгалевського.
Звичайно, в дослідженні є окремі параграфи, присвячені французькому і російському класицизмам, які вповні розвинулися, в усіх жанрах. Завдяки стислому і водночас інформативному, без зайвих слів викладу це дослідження Наталії Ксьондзик — прекрасна допомога студентам, своєрідний посібник про класицизм як літературний напрям — коротко, чітко, ясно.
Іще цікавіша студія — про класицистичний дискурс в українській літературно-критичній думці ХХ століття. Ідеться насамперед про неокласиків, «Літературно-критичний вісник» і Дмитра Донцова, «празьку школу» і МУР. На цьому полі чимало літературознавців ламало списи. Неокласицизм чи неокласика? Якщо перше, то чому неокласики, а не неокласицисти? Неокласики — модерністи чи ні? Дослідниця пропонує подивитися на ці явища під різними кутами зору.
Узагалі, в наукових інтересах Наталі Ксьондзик простежується певна цілісність. Від класицизму до соцреалізму і мемуаристики українських шістдесятників, які жили, творили і працювали в обставинах панівного соцреалістичного дискурсу. Власне, й соцреалізм авторка бере під мікроскоп у момент його розпаду, дезінтеграції, як вона це називає. Її цікавлять 1950–1960-ті роки, індивідуальна й національна ідентичність у літературі цього періоду. Адже не можна кваліфікувати поезію Драча, Коротича, Калинця як соцреалістичну, тоді як поруч творили Любомир Дмитерко чи Микола Нагнибіда.
Шкода, що доробок Наталі про соцреалізм складають лише чотири статті, хай і ґрунтовні. Це якраз та тема, яка звела нас як літературознавиць і яку ми обговорювали під час наукових конференції та в їхніх кулуарах. У Наталі було багато міркувань, ідей, які безперечно стали б повноцінними статтями. Впевнена, що її опубліковані праці про соцреалізм стануть добрим ґрунтом для студій інших дослідників і дослідниць, принаймні авторка залишила в цьому ґрунті зерна своїх нереалізованих ідей.
Прикінцевий розділ, у якому зібрано рецензії, передмови і статті Наталі Ксьондзик, представляє її дуже живо. Одна річ — писати про діла давноминулих днів, а інша річ — писати про сьогодні, зокрема й про себе сьогодні, як-от стаття про Селінджера, про людей, яких знаєш чи знала, з якими працюєш. Це як змагатися за них із богами: рятувати від Лети і віддавати в обійми Мнемозіни.
Іван Задоя. «…Сонечку мого життя». Штрихи до біографії Сергія Тасіна (Гончарова)
А іноді доводиться змагатися за людину з усіма — богами і людьми. Вивчаючи улюблені 1920-ті, я переконалася, яка крихка людська пам’ять, яка безсила Мнемозіна перед людьми і часом. Скільки їх було — молодих талановитих поетів, прозаїків, драматургів, художників, режисерів, акторів, завзятих і натхненних! Скільки вони встигли зробити за свої тридцять, сорок, а іноді навіть за двадцять років! Здавалося б, вони вже ніколи не загубляться у хвилях історії. Аж ні. Ви знаєте, що поки що не знайдено жодної фотокартки Гео Шкурупія, Олекси Влизька? Що фотокартка Дмитра Бузька є лише одна і та в Москві? Що дата народження Василя Вражливого невідома? І це лише відоміші письменники, що вже казати про менш популярних свого часу і не надто модних серед сучасних дослідників. Досить було репресій, війни, а головне — одвічного страху, що за це покарають, і люди палили, нищили, не зберігали, боялися навіть пам’яті.
Оцініть масштаби забуття, у яке нас кинуло ХХ століття, щоб усвідомити цінність тих свідчень, які спливають час від часу з цього виру. Такою перемогою над часом і непам’яттю стала книжка Івана Задої «“…Сонечку мого життя”. Штрихи до біографії Сергія Тасіна (Гончарова)».
Що вам сказати про Тасіна? Відбув армію і з 1923 року, маючи сам 21 рік, пішов у журналістику. Перші вірші і новели надрукував у «Новій генерації». Протягом 1920-х друкувався в усіх центральних газетах — «Вісти ВУЦВК», «Комуніст», «Робітнича газета “Пролетар”» та ін. Працював на Одеській кіностудії ВУФКУ, писав кіносценарії, був асистентом Івана Кавалерідзе на зйомках фільму «Злива». А потім усе — 1935 року повернувся в Олександрію і до кінця життя викладав у місцевому педагогічному училищі. Хоча чому «все». Саме завдяки вдячним учням, серед яких Іван Задоя, живе пам’ять про письменника, журналіста і вчителя.
У книжці зібрано весь художній творчий доробок Сергія Тасіна (до речі, псевдонім його походить від імені сестри Тасі, яка зовсім юною померла від тифу), а також його листування з письменниками — листи самого Тасіна до друзів і письменників та листи до нього. Серед адресатів і кореспондентів — Юрій Смолич, Полікарп Шабатин, Левко Білоцерківський, Олександр Мар’ямов, Юрій Трифонов, Гавриїл Троєпольський, Леонід Первомайський, Василь Мисик, Михаїл Дудін, Павло Антокольський, актриса Наталія Ващенко, сам Іван Задоя та ін.
Листи — це сокровенне чтиво, недаремно в суворих істориків і архівістів вони називаються приватними документами. І листи, певно, найкраще розкривають трагедію людини, творчої людини у нашому ХХ столітті. Від яскравого енергійного старту у 1920-х до сумного, бо вимушеного провінційного фіналу в кінці 1980-х. З листування постає людина цікава, допитлива, спрагла, яка любить літературу, зокрема поезію, і яку заїдає радянський побут, одвічні проблеми — дістати, добути, розжитися. Ні, йдеться навіть не про матеріальні вигоди! Сергій Гончаров (він уже давно не Тасін) раз за разом благає Смолича чи Первомайського допомогти з книжками. Бо він узяв у бібліотеці «Розповідь про неспокій» і «Уроки поезії», але їх однаково треба колись повернути, а він не може з ними розлучитися. Так, можна переписати (уявляєте?!) — люди й на таке були готові, тільки ж це назавжди зіпсує очі, та й читати власні каракулі замість книжки — зовсім інше сприйняття тексту.
Кревні зв’язки єднали Сергія Гончарова з письменником Леонідом Черновим (Малошийченком), яскравою зіркою наших 20-х. Гончаров одружився з його сестрою, Катериною Малошийченко, і жили вони в старому будинку Малошийченків, де колись народився і Льонька. На дореволюційний будиночок насуваються сірі коробочки радянських багатоповерхівок, і Гончаров марно просить допомогти врятувати його як історичну будівлю. Справді-бо, кому там у 1970-х здався Леонід Чернов, авангардист і авантюрист, «кобзар на мотоциклі».
Не знаю, як сучасникам пояснити цю трагедію. В Іллі Еренбурга був такий вірш 1919 року: «Наши внуки будут удивляться, / Перелистывая страницы учебника: “Четырнадцатый… семнадцатый… девятнадцатый… Как они жили!.. Бедные!.. Бедные!..”» Перечитуючи книжку Тасіна (Гончарова) і про нього, я думаю десь так само: як вони жили, бідні, бідні… Тільки в моїй уяві ці «бідні» роки — з 1932-го і до 1991-го.
А проте листування Гончарова — це не скарги на життя, це бажання жити. Він не запобігає перед письменниками, які зробили кар’єру в літературі, — якщо треба, критикує, аналізує, радить. Первомайський, скажімо, докладно відповідає на його критику, наводить приклади, полемізує. У цих листах багато цікавих думок, спостережень, спогадів, зокрема й про 20-ті, такі цінні сьогодні, просто на вагу золота.
Книжка дуже людяна — є така непоясненна характеристика. Напевне, це залежить передусім від автора, а ще від упорядника. Іван Задоя зробив її як пам’ятник своєму Учителю — він так і називає його, з великої літератури. Він не просто зібрав і видав, він супроводив це біографічними статтями про Сергія Гончарова, докладними примітками (скажу тільки, що їх у книжці 916), списками рекомендованої літератури і чудовою добіркою фотографій. навіть про іменний покажчик у книжці не забули, що вельми цінно для таких видань і чим часто нехтують видавці.
Боги перемогли титанів, люди скинули богів. Чи подужаємо ми вистояти проти всіх? Ця книжка — результат змагання з усіма: часом, обставинами, непам’яттю, людьми. Як і життя самого Сергія Григоровича Гончарова. «Лише мовчанням оточено це мінливе життя, — писав він. — Я боюся говорити, коли радію і не в силі скаржитись». А все-таки він не мовчав, і це щастя, що його слова залишилися. Книжка — маленька перемога, бо її наклад — 300 примірників. Та якщо ви хочете здолати час, ви пам’ятатимете.
