Ялівець замість каштанів на Хрещатику? Роман Софії Яблонської та Володимира Винниченка? Холодноярська гордість супроти галицької самовпевненості? Це не моя війна, каже один мій друг на еміграції. Однак кожна історія цікава, якщо вміти її розказати, подумки відповідаю я. Я пишу йому листи і щедро ділюся тим, що мене хвилює. Часто він захоплюється в процесі. Іноді перепитує про базові речі. І пробачає мені інтерпретації розказаного, які не збігаються з його світоглядом.
З літературою те ж саме. Будь-який матеріал може стати підставою для захопливої оповіді. Головне, щоб хтось завдав собі клопоту зібрати з клаптів чужу історію.
Анатолій Кузнєцов. Бабин Яр
Документальний роман про окупований Київ часів Другої світової я прочитала аж тепер, поряд із монографією нідерландського історика Карела Беркгофа «Жнива розпачу». Раніше все відкладала: до загострення свіжої дискусії про меморіал у Бабиному Яру це була не моя війна. Однак виявилося, що це не лише базована на спогадах очевидців й самого автора хроніка бідності, голоду, зневіри в ідеологіях і шаленої, дуже спрощеної волі до життя. Це роман про моє місто, і я знаю ці вулиці й трамвайні маршрути – Куренівка не аж так змінилася з того часу. Тож легко уявити, де тут вбивали, тікали, рятувалися від смерті.
А ще це історія підлітка. Звичайний хлопчик, який до війни бешкетував, любив читати і жваво цікавився всім довкола, поступово втрачає усі емоції, крім необхідних. Він вчиться торгувати на базарі, красти буряки, вбивати коней і робити з них ковбасу. Іноді до хати, де він живе разом з мамою і її батьками, стукаються втікачі з таборів чи Бабиного Яру. Часто він бачить охлялих людей, яких женуть на розстріл. Від певного моменту він намагається записати усе побачене; і ще не знає, що ці спогади не полишать його ніколи. Толя Кузнєцов покладе життя на те, щоб розказати історії мертвих і ще на той час живих якнайповніше – а потім, вже у статусі відомого письменника, вивезе на собі плівки з фотографіями нецензурованого рукопису на Захід з тим, щоб це прочитав увесь світ.
Анета Примака-Онішк. Бєженство 1915. Забуті вигнанці
Тактика випаленої землі. З цим на практиці стикався юний Анатолій Кузнєцов, герой автобіографічного роману «Бабин Яр»: спершу радянська влада, відступаючи, замінувала центр Києва без огляду на будь-яку цінність будівель, і вибухи стали несподіванкою для гітлерівців; а потім вже німці намагалися знищити місто, лишаючи його.
У Першу світову так переконували рятуватися від наступу ворожої армії, а часто виганяли вглиб Російської імперії православних мешканців сучасної Польщі. Біженцями ставали й ті, хто співпрацював з тимчасовою російською владою в час окупації австро-угорських земель. Вони боялися помсти й репресій – як-от, наприклад, отець Іван Яблонський, батько відомої письменниці й мисткині Софії Яблонської, котрий разом з сім’єю втікав до Росії, а потім з каяттям повертався додому. Про цих біженців, які вмирали в дорозі, по прибуттю на місце, на зворотному шляху, написано небагато: їхні голоси виявилися малоцікавими для дослідників і письменників. А самі про себе гучно заявити не спромоглися.
Книжка «Бєженство 1915» створена в жанрі репортажу. Це уможливлює розлоге цитування голосів свідків і причетних, а ще тих, хто продовжує думати про події столітньої давності, які досі належним чином не вписані в польську історію й історію Східної Європи. Та й сам виклад викликає більшу емпатію у читача, ніж сухе наукове дослідження. «Або ми зробимо з цього історію: запишемо, задокументуємо, розкажемо – або це зникне, і ми вже нічого не пам’ятатимемо», – говорить художниця Александра Чернявська. Авторка муралу «Бєженство» – одна з тих, для кого викликом стала рефлексія над рештками чужих надій і страждань. Не всі сюжети помирають разом з тими, хто не зумів їх розказати. Хоч і не варто покладатися на майбутнє, де хтось колись вирішить, що непроговорена історія – це тепер його війна.
Трейсі Шевальє. Дівчина з перловою сережкою
Ще один величезний пласт німих історій – це розповіді про муз і натурниць, увіковічених у світових шедеврах. Часто не залишилося навіть їхніх імен. Ми знаємо їхню красу, вирази облич, характери, все те, що побачили геніальні чоловіки. Ми не знаємо про їхні таланти: шансу самим стати авторками вони не отримали. Виключно тому, що народилися не там і не тоді.
Історія «Дівчини з перловою сережкою», «північної Мони Лізи», намальованої нідерландським живописцем Вермером, реконструйована і домислена британською письменницею Трейсі Шевальє, отримала світову славу спершу як роман, а потім – як голлівудська екранізація. На картині – служниця, для якої найкращою долею може стати хіба вдалий шлюб. Вона дивиться на художника небайдужим поглядом, однак обоє знають, що не зможуть переступити межу. Це занапастить їхні життя, передусім – її. Вони не можуть помінятися місцями: у той час нікому навіть на гадку не спадає, що модель здатна сама взяти пензель до рук. Що відчуває жінка, яку митець робить частиною свого світу? Чи розуміє вона, що історія їхнього тяжіння закінчиться разом з завершенням малярської роботи? Як втриматися у світі, де сильні позиції належать лише чоловікам? Ця дівчина не розказала власної історії. Але ми можемо уявити, якою вона могла би бути. Трейсі Шевальє дає натурниці ім’я – можливо, її й справді звали Ґріт – і повертає із забуття. Так захоплений Вермером світ, заворожений поглядом його героїні, закохався ще й у її переживання. Просто тому, що про них нарешті розповіли.
