Анотація:
Збірка літературних есе, яка оповідає про 113 письменниць із 33 країн світу. Авторка книги – літературознавиця Ганна Улюра, що також написала книгу «365. Книжка на кожен день, щоб справляти враження культурної людини».
У творчому доробку Ганни Улюри 200 наукових розвідок та 3 монографії, проте стиль письма не ускладнений чи академічний, а навпаки – легкий і дотепний. Авторка іронізує, ділиться особистими емоціями й доступно пояснює інформацію. В одному з інтерв’ю Ганна Улюра сказала: «Завжди вважала, що літературна критика — це насправді страшенно інтимна штука». Тож вона співпрацює з низкою онлайн-видань, у яких публікує рецензії на книги та знайомить читачів з новинками. Таку ж легку та особисту атмосферу авторка зберегла і у книжковій новинці.
«Ніч на Венері: 113 письменниць, які сяють у темряві» – це есе про відомих, знаних чи забутих письменниць. Кожна з них зробила в літературі щось першою або зробила щось краще за інших. Ганна Улюра не обмежувалася епохою чи країною, у якій творили авторки. Саме тому ця вибірка зацікавить будь-яких читачів, адже точно вдасться відкрити для себе нові імена. Серед 113 есе є місце для давньогрецьких поетес Сапфо і Ерінну, і про японську письменницю Сей-Сьонаґо, і про відому Агату Крісті… Ганна Улюра аналізує творчість цих письменниць, їхні біографії та взаємозв’язки з іншими авторками. 113 письменниць пишуть одна одну. І читають одна одну.
Ганна Кралль
— На тобі того дня був светр із червоної пухнастої вовни. “То був гарний светр, — додав ти, — з ангори. Належав дуже багатому євреєві…”. Поверх светра були два шкіряні ремені, а посередині на грудях — ліхтарик. “Уявляєш, як я виглядав!” — казав ти, коли я запитала про день 19 квітня…
— Я так казав?
Було прохолодно. У квітні вечорами буває прохолодно, особливо якщо людина мало їсть. Тому я одягнув светр. Це правда, я знайшов його серед речей одного єврея. Якогось дня їх усіх вигнали з підвалу, і я взяв собі ангоровий светр. Добротна була річ» [переклад Остапа Сливинського].
Повтори — річ важлива, нав’язлива, агресивна навіть. Повтори завжди мають сенс. Светр — п’ять разів. Єврей — два рази. Ангора — два рази. Прохолодно — два рази. Плетіння светра — справа, яка потребує часу, спокою, терпіння, планування і передбачення, адже хтось ту річ носитиме. Євреї блукають пустелями і континентами, рятуються втечами, вічні митарі й жертви. Ангора — це не шерсть тут, а місцевість: Анкара, в перекладі «якір», — і того заземлення не досягти навіть через подвійний переклад. Прохолодно — бо пам’ять уже не має обпікати, але чомусь навіть її поміркований холод люто ранить. Так один раз, 19 квітня, навіть іще не знаючи, що йтиметься про розстріл варшавського гетто, який припав на цю дату, ми повністю увійшли в чийсь травматичний спогад.
І продовження цієї розмови: «— Я знаю, що ти любиш такі історії, тому я згадав про це.
— О ні. Ти згадав, бо хотів щось показати. Конкретику, спокій. Ось у чому річ».
Так починається один із найвідоміших польських художніх репортажів (Польща славна цією літературною традицією) — документальний роман Ганни Кралль «Раніше за Господа Бога». Кралль — унікально уважна і унікально чутлива слухачка чужих болісних історій із майстерною здатністю відокремлювати те, що їй хотіли сказати, від того, що ж таки насправді було сказано. Ось у чому річ.
Її проза, яка сформувала окремий напрям у сучасній документалістиці, справляє сильне психологічне враження. Кралль детально показує, як народжується історія у спогадах її респондентів — як болісно й ретельно підбирають вони слова і підлаштовують факти. Будемо старанно підбирати слова і намагатися нічим не зранити — себе насамперед. Так само чесно вона показує, як із чужих історій формує вже свою, теж із величезними зусиллями добираючи правильні слова. Будемо старанно підбирати слова і намагатися нічим не зранити — інших насамперед. Свої романи вона завжди пише відсторонено й навіть холодно. Це суто робота репортера, на якій Кралль знається. Але є ще один, більш значущий фактор.
Магістральна тема Кралль — Голокост, доля польських євреїв та їхніх нащадків, які часом і не знають про свою єврейськість. Це її історія, де повсякчас треба знайти нецинічний баланс переконливості та видовищності. Герой «Раніше за Господа Бога» підсумовує: «Ми знали, що вмирати треба публічно, на очах світу». Його репліка співзвучна вже «методу Кралль»: говорити публічно — так само помирати на очах у всього світу й залишати відкритою можливість воскресіння; а от воскресіння — річ уже гранично інтимна. Мовчати ще можна на публіку, а от говорити краще на самоті.
«Раніше за Господа Бога» написаний на основі інтерв’ю з Мареком Едельманом, одним із керівників повстання у Варшавському гетто, відомим повоєнним кардіологом. Книжка вийшла 1977 року. Доти вже сформувались очікування від книжок-свідчень про Голокост (іще сформованішим було замовчування теми). І от Кралль фіксує спогади Едельмана, який «не так, як слід» розказує про Шоа й тим бентежить і злить слухачів. Він говорить тихо і рівно там, де очікують на крик. Кричить там, де всі готуються до меморіальної хвилини мовчання. Едельман говорить про естетику приватної смерті й громадянське послання публічної. У книжці Кралль є поетична смерть поетки, вбитої серед соняшників, і спухле від голоду напіврозкладене тіло немовляти, яке викинула на вулиці гетто мати, бо не було за що поховати. Ці смерті однаково героїчні, але одну з них намагаються зробити красивою і тим стишити жах. Герой Кралль кричить: помирати, відстрілюючись у гетто від нацистів, було легше, ніж рити собі могилу перед розстрілом чи йти в газову камеру. Героїка спротиву, естетика подвигу як виклику, подвиг як терпіння за межею терпіння. Це справді проблема, і вже не літературна. І з нею Кралль живе, дуже буденно — без пафосу і патетики, починаючи вже з цієї давнішньої книжки, яка і зробила її відомою.
«Про що слід помовчати в найвідвертіших свідченнях?» — ось головне запитання репортерки Ганни Кралль. Навіть так: як помовчати — бо мовчання теж буває різним.
У біографічних довідках про неї привертає увагу дата народження: «1935 або 1937». Щодо живого автора таке нечасто побачиш. І відразу зауважуєш місце народження — польське місто Люблін, саме той, де знищили гетто й поблизу якого був Майданек. Ганна Кралль народилася в єврейській родині, на початку Другої світової була зовсім маленькою. Її родина загинула, а її саму врятували під час транспортування до гетто. Дівчинку переховувала польська родина, а після війни вона виховувалась у сиротинці. Уже дорослою жінкою Кралль скаже, що діти війни були дорослими, які щосили намагалися видати себе за дітей. Вона не знає точного року свого народження? Кралль завжди залишає в репортажах певний простір незнання: виразні лакуни, закрити які ані респондент, ані репортер не в силах. Пише про екстремальні досвіди, а єдиний, хто може вповні свідчити про досвіди за межею терпіння, свідчити вже не здатний.
Вона нечасто пише від першої особи (одиничні випадки); з її книжок про її життя ми майже нічого не дізнаємося. Один із близьких читачів іронізував: «Настільки небагатослівна, що порівняно з Кралль Гемінґвей — базікало». В інтерв’ю вона описує свій робочий простір — хаос тек із записами, книжки-довідники, стіл, за яким передруковує написане, і диван-ліжко, де, власне, пише. Поруч немає приватних речей. Її робочий простір відокремлений від біографічної повсякденності. Такі самі її книжки. Це вже реалізується її право помовчати на людях. Репортера спокушає повсякденність, а не метафізичні пошуки істини — хоча напрям, у якому авторка працює, назвуть саме метафізичним репортажем, бо стосується він великих питань буття. Ніяких абстрагувань насправді в її прозі немає: от конкретні люди, які нищать інших конкретних людей, і це буденність.
Кралль-репортерка спокушена саме повсякденністю іншої людини, навіть якщо досвіди її та її героїв збігаються. Помножити своє життя на чужі історії, так про нього історії й не створивши, — це й значить бути авторкою високих художніх репортажів.
«Нащо мені вигадка, якщо реальне життя цікавіше?» Чи не в кожному своєму інтерв’ю Кралль повторює (з варіаціями) цю фразу. «Цікаво» для неї, схоже, — повний синонім «важливого». Письменник живе у світі, ним же сотворенім, репортер намагається збагнути закони світу, сотвореного не ним. Це принциповий момент для Кралль, яка часто-часто в своїх текстах називає Бога Сценаристом. Часом складається враження, що світ той сотворений не її героями й зрештою не для них. Такий собі наратив небажаного гостя, який неввічливо засидівся, кочує в неї з книжки до книжки. Хтось увесь час реалізує відбраковані епізоди Сценарію; ці люди якраз і цікаві.
«Розкажіть мені історію. Правдиву. Важливу. Чужу або власну». З цього прохання починалися всі її книжки, ним же вони й закінчувалися. Вона неохоче, але чесно відповідає, коли її питають, чи підтримує вона спілкування з героями вже написаних творів. Ні, каже, вона не дружить із тими людьми; це означало би жити тільки їхніми історіями. Люди хочуть розказати свої історії, її робота — зберегти пам’ять. Робота завершена, герої розчиняються в своїх словах, а життя триває. Мала травматичний досвід з однією зі своїх респонденток через це. Йдеться про книжку «Дорога чекає на червоного короля».
Її героїня воліла бачити розповідь про своє життя як захопливу кінострічку на кшталт «Звіяних вітром». Юна сильна жінка виживає за будь-яку ціну і отримує винагороду у вигляді великого кохання. У Ізольди справді непересічна біографія. Вона рятується з пересильного пункту, втікає, прикидаючись полькою, виживає у варшавській в’язниці, потрапляє до Німеччини, втікає, повертається до Варшави, промишляє контрабандою тютюну, її накриває гестапо, попереду Аушвіц, втеча з табору, повторне ув’язнення. Кралль захоплена її біографією, та їй не подобається сама авантюристка. В цій книжці — одній з небагатьох — авторка робить себе персонажем. Там є польська репортерка, що береться за роботу, бо потребує грошей, але співчувати Ізольді не вміє. У Голлівуду свої закони, і вакансії Скарлетт О’Хари давно закриті. Героїня саме цієї книжки довго обурювалася, що її використали і миттю забули. «А я їй казала: пані Ізольдо, що більше пережитого, що більше сліз, що більше болю, то менше слів потрібно» (це з інтерв’ю Кралль).
Але інколи герої залишаються з нею надовго, бо історії їхні незавершені. От її невеличкий текст «Спасіння». Там ідеться про десятьох людей, яких перевозили автом на умшлаґплац, пункт селекції в’язнів концтаборів. Серед них була дівчинка Ліна. Чомусь охоронці вирішили: відпустять Ліну, якщо хтось займе її місце. До авта підійшла незнайома жінка й зайняла місце дівчинки, яку було врятовано. Знайти ту жінку, бодай дізнатися, ким вона була, неможливо. Історію Ліни Кралль розказала, а історія тієї жінки триває. І вони вдвох, діти війни, які вижили в Шоа, шукають рятівницю. Вони назвали її Міріам. Це історія про диво, про чудо буквально. І от саме в ній Кралль наполягає: «Історії логічні, без загадок і прогалин, у яких усе зрозуміло, часто бувають неправдивими».
«Немає випадковостей», — знову і знову каже Кралль. Просто в твоє життя приводять людину, яку треба уважно вислухати, підступивши до бесіди з якихось неочевидних дрібниць… Отже, почнемо? І в що ти був одягнений того дня?
Більше про книжку можна дізнатися тут.
Улюблений сайт літературної критики
