Анотація:
«Просте речення про любов» – це кінопроза: література про кіно і його людей, кіношна (в сенсі – надзвичайно візуальна), написана сценаристом. У новелах Душека поєднуються виняткові сцеристські інсайти і чутливість до картинки як профдеформація автора, та й просто правдива людська чутливість до краси. «Дотримуватися аксіоми: гарне – не те, що гарне, а те, що подобається», – пише у новелі «Райдужки» Душек як пораду старого викладача студентам сценаристики і самому собі.
Це також міська проза: у ній небагато описів Братислави, але на диво багато її атмосфери і настрою. Дунай робить прозу Душека ніби вологою зсередини – часом навіть хочеться сказати – «сируватою». Але: «Сценарій спеціально пишуть біднішою мовою; сценарій, отже (як знову стверджує Жан-Клод Карр’єр), пишуть образами» (новела «Диявол»).
Усі ці історії також про любов – назва книги не обманює. Але це точно не любовні історії. Вона тут – між рядками; у погляді оповідача; ніби на периферії зору; але рухає сюжетом, персонажами, життям.
Уривок:
Тімо рідко користувався своїм повним іменем – Тімотей.
На питання «Як тебе звати?» змалку відповідав «Тімо».
«А повністю?»
«Тімотей».
«Тімо той? Який той?»
Засоромився: «Тімотей Трнка».
«Ага, Трнка».
«Тімо Трнка».
«Ясно».
На сніданок доїв учорашню шарлотку. На обід – вчорашні відбивні. На вечерю – сьогоднішній день. Його власні ім’я і прізвище іноді звучали як цвірінькання синиці, весь алфавіт їхньої пташиної мови, що подібний до звуків гри у пінґ-понґ, який згодом почали так невдало називати настільним тенісом.
«Ти не збираєшся вилізти з ліжка?» – запитала Аліца.
«Уже вилазив».
«Так? І куди?»
«До тебе».
Він відчув запах її підсміювання, що війнув йому під руку.
«Я вигадав нову назву для календаря».
«Яку?»
«Слідопит часу».
«Я уже десь це чула».
«Тоді у мене є кращий варіант».
«Який?»
«Бухгалтер».
*
На занавісці миготять тіні синиць. Повітрям літає лапатий сніг; він схожий на папір і паде на землю почасти весело, почасти поважно. Тімові здалося, що він дивиться німе кіно і водночас чує його живу тишу. Перші кроки зими мали мокрі підошви, білий колір мішався з сірим, який поступово розчинявся до повного зникнення.
Тімо обрізав нігті на руках і склав вузькі місячики в поштовий конверт, заклеїв його і написав на ньому дату: таким чином зробив з нього реліквію, залишки після живого – гарна банальність.
Дощ і вітер оголили дерева. Їхні крони перетворилися на переплетені клубки гілок, що пропонували очам лабіринти, а ще вузькі зазори, щілини у дірявих загорожах садів та понад дахами будинків, вузькі ходи біля коминів, облизування холодом. Мало що може похвалитися такою ж швидкістю, як поганий погляд, і йдеться про будь-яку відстань і час.
Вранці він завжди зважував себе. Власну вагу він завжди ставив вище за інше. За порогом спальні на нього чекала вага з віконечком, на якому рухоме колесо з числами показувало масу тіла. Тімо охоче зважував себе відразу після пробудження, ще з ранковою ерекцією, бо вірив і сам себе переконував, що з напруженим членом він хоча б на кілька грамів більше важив, ніж удень, навіть якщо знав, що йдеться тільки про циркуляцію крові, а не додаткові м’язи.
Знову така банальність, просто жах.
Прильоти, відльоти, пташині зібрання – в кружлянні снігу сміялося повітря.
Його зворушував погляд на сплячу Аліцу.
Голова на подушці, може тільки відбиток, втома і відпочинок в лагідному суголоссі сну та видимого дихання.
Він приклав їй руку до чола.
Вона спітніла.
Прокинулася.
У неї завжди були такі теплі руки, що коли брала булку, та зразу ставала свіжою, як щойно з печі.
*
Метод написання сценаріїв: фотографії у реченнях.
Реалізація: дотики.
І реакція: налякані очі.
З самого початку він завжди писав вранці – від п’ятої до дев’ятої, на дерев’яній дошці між книгами на підлозі. Помешкання було ще порожнім, при цьому він їв кекси «Маріна», на паркет падали крихти, він казав собі, що позамітає, але поки він за це брався, їх споживали мурахи.
*
Учора вона погано одяглася. Вийшла, коли змінювалася погода, як у чужу країну. Мабуть, щось підхопила, хапнула вірус, можливо, навіть бачила його, в тролейбусі вистачило одного чхання, і ці жахливі потвори розліталися на всі боки. Вона сиділа біля запітнілого вікна. Біля неї вовтузився огрядний чоловік, що поглядав скоса на неї, аби вона посунулася і звільнила для нього більше місця.
Аліца сказала йому: «Притуліться».
Це його цілком вивело з себе.
Він вийшов.
Від грипу її не вберіг ані гарячий чай з ромом, ані те, що привіталася з Тімом так: «Прийшла зима і я».
Коли йшов сніг, вона розповідала йому ще одну тролейбусну історію: підслухала мале дівча, що безупинно розпитувало свою маму – чому так і чому отак, а мама терпеливо їй відповідала, – тому то і тому. Дівча на мить затихало, щоб знову на цілий тролейбус запитати: «Мамусю, а чого татко, коли ви вчора погасили світло, запитав, чому ти ще не зняла трусики?»
На це питання матуся не відповіла: бідна матуся. Але хай там як, вічна слава дівчаткові.
Аліці також, бо вона про це згадала, не забула і переповіла Тімові. І не тільки це. Додала також дещо зовсім інтимне. Цього разу про свої трусики – просякнуті його сім’ям. Дрібна, гаряча деталь, підбадьорливе свідчення, що може надихнути.
Воно і справді надихнуло його.
Він пішов у аптеку.
Більше про книжку можна прочитати на сайті видавництва.
Улюблений сайт літературної критики
