Кожен текст у збірці – скриня із подвійним, а іноді потрійним дном.
Я давно чекала на таку книжку. Не лише конкретно на цю, товстеньку і в гарній обкладинці, конкурсну збірку «Самовидця» про життя у містах, хоча, звісно, і на неї теж, бо ж сама долучилася до її писання. Та найперше я чекала книжки, сплетеної з різних голосів українських репортажистів у щільну і цілісну канву оповіді, де кожна історія суголосна іншій і де потужні голоси оповідачів не намагаються перекричати один одного, змагаючись за першість, кращість, а найперше – гучність.
Чекаючи виходу збірки минулорічного конкурсу «Самовидця», яка дещо затрималась, випадало сумлінно перечитати усі попередні випуски – це було хороше, цікаве читання, та все ж ані на мить не полишало відчуття, що це конкурсне письмо, такий собі зшиток, аплікація, колаж із окремішних оповідей, різних за тональністю, різних, а іноді й полярних за якістю. Ти відкривав збірку з десяти репортажів і знав, що мірою читання ти рухатимешся по висхідній, від текстів, які іноді хотілося прогортати, побіжно кинувши на них оком, до смакоти, що починалась десь за межею шостого-п’ятого місця і далі вже до переможців.
«Veni, Vidi, Scripsi: Життя у місті», сьомий конкурсний випуск, розрісся до п’ятнадцяти репортажів (до основного списку долалися ще п’ять спеціальних відзнак) – суцільна коробка шоколаду! Усі п’ятнадцять текстів дружно тримаються купи, хоч вони геть різні – за географією, за емоціями, за кутами зору, за концентрацією подій та мірою тривожності, що вони їх викликають в читача. Проте їх об’єднує глибина занурення – під самісіньку шкіру та глибше. Кожен текст – то ювелірна, навіть хірургічна робота із препарації довколишнього буття, сьогоднішньої реальності й самих себе. Так, місцями буде боляче, аж до крику боляче, та до роз’ятрених ран завжди напоготові рятувальний компрес надії.
«Што мнє дала ета ваша «нєзалєжность»?! – гнівливо питає один з героїв «Чернігівської справи Лук’яненка», репортажу-переможця Віри Курико. Йдеться не про особисте обурення конкретної людини. Це запитання в Чернігові фонить і відлунює вже щонайменше тридцять років, рівно з моменту проголошення Акту Незалежності, і в незмінному первісному вигляді примандрувало аж у сьогодні. Воно заразом і є відповіддю, чому спроби перейменувати одну з найдовших чернігівських вулиць, яка і досі носить ім’я радянського маршала, наражаються на непробивну стіну глухоти, німоти, а подекуди й агресивної байдужості. Розповідь про чернігівські роки життя Левка Лук’яненка, відновлена по крихтах фактажу, визбираного з архівів та розмов, на які люди зголошувались вкрай неохоче, насправді не лише про Лук’яненка, і не лише про чернігівців, і не лише про стукачів і людей із гутаперчевою мораллю, вона про травми, які геть ніхто не лікує і навіть відмовляється собі їх діагностувати. У кращому випадку прикладають пластир забуття, та раз у раз гній проривається назовні і скрапує оцим сумнозвісним «што мнє дала ета «нєзалєжность»?
Кожен текст у збірці – скриня із подвійним, а іноді потрійним дном. У «Людині в краватці» Тетяна Гладиш від першої особи занурює в буденне життя людей з інвалідністю. Жодних надміру прикрих подробиць, хіба що опис санаторних кімнат з тарганами і тинькуванням, що сиплеться на голови постояльців, трохи підважує. А ви звертали увагу, питається авторка, що більшість спеціалізованих закладів для людей з інвалідністю розташовані дуже і дуже поодалік від центральних міських кварталів з кафе, крамничками, парками й музеями? Хіба людям на візках і милицях не потрібні розваги й відпочинок? Хіба вони і досі оті «інші», яких треба прибрати чимдалі від очей, бо ж комусь на них дивитися незручно, страшно чи соромно? Інклюзивність – це ж не про пандуси. Та репортаж Тетяни не зупиняється на роздумах про залученість до повнокровного життя у місті всіх без виключення, хто в ньому живе. Це також історія великою мірою про бульбашки затишних і зручних життів, у яких ми зачаїлися у сподіванні, що, може, взагалі не доведеться залишати їх?
«Я зараз такий рогатий» Владислава Лукащука, «Його гора» Марини Федоренко, «Без досвіду роботи» Тетяни Хоронжук, «Сихівське імпасто» Володимира Молодія, «Найдорожче» Володимира Терлецького – якісні урбаністичні репортажі про те і про тих, хто вислизає й випадає з оптики замиленого ока. Чим живе і про що мріє чоловік, який, мов толкієнівський герой, залазить у самісіньке пекло вистигаючих котлів чернігівської ТЕЦ? Хто насправді стоїть за принадними дівчатами й жінками з фотографій інтернет-клубу «знайомств» і скільки «падає» їм заробітку від кожного чат-повідомлення або листа потенційних «наречених»? Що коїться за лаштунками бізнесу «парфюмерних розповсюджувачів», як в ньому виживати, щоб не з’їхати з глузду? Як Божа Матір спромоглася зупинити забудовників дворового майданчика, врятувавши Сихівський квартал від недолугого торговельного центру? Історії виписані так натхненно, що після кожної не полишає думка: «Мало, дуже мало! Хочу цілу книжку про Сихів, про втаємничене життя служак міських тепломереж, про дивні професії, які доводиться опановувати людям, щоб мати щось на прожиття».
Розповідь «Вогні Огріні» Ольги Петренко-Цеунової зібрала неймовірно пишне репортажне намисто із дукачів польових нотаток, зроблених під час археологічної експедиції і помежованих вилазками в місто – за хлібчиком, до міських музеїв та в тихі води під вітрилами. Коли ти «не в темі», на позір видається, що життя археологів на розкопках – то щось далеке, незрозуміле і для дуже вузького кола «своїх». Події і безподієвіть, тиша і гамір, факти і роздуми, розмови і уривки фраз нашаровуються, спресовуються і утворюють цікавезний для вивчення пласт сьогодення!
Через майже річну затримку із виходом збірки геть інакше прочитується «Тарас Григорович Шевченко» Олександри Горчинської. Репортаж зітканий із випадково почутих чи навіть підслуханих розмов у столичному парку Шевченка, що в самому серці міста. Я на мить уявила, якби цей текст трапився мені на очі ще минулого березня – передчуття, яким віяло від розповіді, напевно, здалося б мені непосутнім самонавіюванням. Читаєш сьогодні і розумієш, що письменницьке ремесло – таки інтуїтивний шлях, який виводить на простори справджених передчуттів, пересторог і настроїв, які ще рік тому невиразно вимальовувалися на обрії.
Окремішньо і потужно вриваються на урбаністичні частоти голоси Донбасу й Криму. Концентровані, насичені, важкі, пекучі й пекельні розповіді, після кожної з яких відкладаєш книгу в бік, перетравлюєш і намагаєшся осягнути думкою той факт, що це не художня література, не потік авторської уяви – це те, що відбулося і відбувається насправді, тут, зараз, з нами, з людьми поруч – на відстані долоні та за кілька десятків чи сотень кілометрів.
«Дозвілля в Горлівці» Марії Прокопенко попервах заколисує і розслабляє. Читаєш, надихаєшся, мимохіть ставиш знак рівняння між Горлівкою та будь-яким іншим маленьким українським містечком, аж раптом пасторальна оповідь про Горлівку уривається автоматною чергою і скаламученою весною 14-того року.
«Місто, де сняться сни» Оксани Расулової, «Авдіївський синдром» Євгенії Подобної, «Факультатив із плетіння» Вікторії Бабій, «Почути Крим» Світлани Моренець знов і знов ставлять читання на паузу. Це не ті історії, що їх прочитав, десь відкинув на задвірки пам’яті й перегорнув сторінку. Хотілося б написати трошки пафосно, що це репортажі-щеплення від дурості й запобіжник від вкотре невивчених уроків історії, далекої й не дуже, але… хтозна.
