Анотація:
Понівечений до невпізнаваности в одній із гарячих точок на Сході України, герой роману «Амадока» тільки дивом залишився живим. Це сумнівна втіха, оскільки важкі травми призвели до повної втрати пам’яти: чоловік не пам’ятає ні свого імени, ні звідки походить, не пригадує жодної близької людини, жодного фрагмента свого попереднього життя. Таким його і віднаходить жінка, любов і терпіння якої здатні творити дива: сягати найглибших пластів забуття і спогадів, поєднувати розрізнені клапті понівеченої свідомости, зшивати докупи спільну історію.
Амадока — найбільше в Европі озеро, розташоване на території сучасної України, вперше згадане Геродотом і впродовж кількох століть відтворюване на мапах середньовічними картографами, аж до свого раптового і цілковитого зникнення. Яким чином безслідно випаровуються великі озера, як зникають цілі світи, цілі культури — і що залишається натомість? Чи може існувати зв’язок між єврейською Катастрофою Східної Европи і знищенням української інтеліґенції в часи сталінських репресій? Чи може забуття однієї людини сягати на кілька поколінь під землю? Чи пов’язують нас знаки і шрами понівеченої пам’яти? Чи здатні любов і терпіння дати змогу торкнутися свідомости іншої людини?
Уривок:
Ось він — її чоловік. Ось темні відбитки його пальців на її передпліччі. Ось синці на сідницях і стегнах. Ось коліна зі свіжоздертими смужками найтоншої шкіри. Ось її біль у хребті — від того, що він тиснув у центр спини, розпластавши її животом на протертому килимі, намагаючись знерухомити її тіло. Легкий вивих плечового суглоба заважає тепер вільно рухатись і забарвлює насолоду додатковим посмаком.
Його пальці чіпко тримають її кінцівки, складають її тіло у спосіб зручний і відкритий, різкий натиск його плоти негайно пригладжується обережними дотиками, місце удару вкривається поцілунками.
Ось він, цей її чоловік, так поводиться з її власним тілом, що з горлянки у неї замість видиху лунає незнайомий зойк. І відчуття, і голос, і навіть барви кімнати, і погойдування гілок ялини за вікном — усе змінене ним крізь її тіло. Вона обводить здивованим поглядом світ навколо і жадібно чіпляється пальцями в його спину, потрапляючи пучками в заглибини шрамів. Не заплющуй очей, суворо говорить він, не відводь погляду, дивись мені в очі.
Розтягнутий комір вибляклої футболки відкриває міцний загривок. Вона йде слідом за ним, ступаючи в його кроки, вгрузаючи в білий пісок. Піщинки слизькими струменями затікають у проміжки між ступнями і підошва- ми взуття. Ступні гарячі, м’язи — скам’янілі, втома і важкість у всьому тілі.
Він мимохідь обертається до неї на три чверті, вказує простягнутою рукою на протилежний бік озера, намагається щось сказати. Вона не здатна встежити, куди він показує: вихоплює тільки розмиті клапті хмар, дрібні складки вітру, викладені на плесі, шамротання очерету навколо іржавої водоочисної конструкції, густий запах намулу й жаб’ячої ікри, і кружляння птаха. Але більше зацікавлення в неї викликає його шкіра, зморшкувата й шкарубка навколо ліктя, виразні натягнуті м’язи, волосинки, що стримлять із пор, спрямовані у напрямку великого пальця руки. Вона пригадує це місце притиснутим до її обличчя, втиснутим у рот і ніздрі, в зуби і язик.
Вони долають болото, переступаючи по уламках цегли і шматках дерева, але вона необережно зіслизає у глевку чорноту води і забрьохує йому литку жирними краплями. Його увага цілковито поглинута краєвидом: його ваблять грабовий ліс на протилежному боці озера та стежки для катання на велосипедах, його цікавить шлях на Нову Греблю. А вона розповідає, що раніше вони постійно туди їздили, вздовж соняшникових полів, уздовж картоплі і буряків, під палючим сонцем. Він не пам’ятає.
Вона розповідає, що за Пороскотнем є добрі стежки на території лісництва, де вони часто каталися. Натомість із цього боку, ближче до їхнього дому, минулого літа вирубали ту стару частину лісу з найвищими соснами і ліщиновими заростями, де вони раніше валялися на ковдрі, покусані комарами, серед мурашників і пухнастих куль моху, схожих на відрубані голови. Він нічого не здатен пригадати.
Ось вони підходять до самої води. Тут очерет розходиться, утворюючи місце для купання. Порослий травою ґрунт переходить у пісок, пісок занурюється під воду. На мілководді повно напівпрозорих мальків, яких легко сплутати з відблисками сонячного світла, заламаними променями.
Вона сідає на березі, охайно складає рушника на колінах. Її чоловік одним рухом стягує з себе футболку, звільняється від штанів — і завмирає на мить, увійшовши по кісточки в воду.
Згодом вона відраховує його ритмічні гребки, що вкладаються в музичний розмір ранкового вібрування шафи над їхніми тілами, скрипіння дощок підлоги під візерунками протертого килима, загрозливого розгойдування книжкових стелажів навколо, під завалами яких вони могли загинути. Але не загинули.
І зараз вона слухає плюскотіння води об стіну очерету — варіяції плюскотіння шкіри об шкіру, тертя напружених стегон об сідниці. А коли він зникає за смугою очерету ліворуч, вона вкладається горілиць на пісок, відчуваючи крізь одяг і волосся важку спресовану вологу. Вона чує, як чоловік пливе до берега. Відчуває вібрацію його кроків по мілині. Уявляє, як мокрі волосинки тісно прилягли до поверхні шкіри.
Він знімає з її колін рушник, розсіває їй на чоло і щоки, на шию краплини, витираючись і голосно форкаючи, а тоді завалюється поруч. Деякий час обоє лежать мовчки, з заплющеними очима. Потім вона повертає голову і роздивляється його, обліпленого травинками і піском, з кількома рудими сосновими голками, прилиплими нижче від скаліченого вуха. Його велике тіло й обличчя понівечені, посмуговані глибокими шрамами — рожевими, червоними, бурими, фіолетовими. Він виглядає, як тварина, яку м’ясарі на бойні розібрали на кавалки, але ці шматки чомусь знову зрослись. І обличчя його мало схоже на обличчя людини: риси розладнані й розрізнені, ніздрі вивернуті, обриси щелеп і черепних кісток неприродно проступають з-під шкіри, темні западини вкривають щоки та чоло.
Роздивляючись його, вона тремтить. Це її чоловік. Це її власне чудовисько.
Більше про книжку можна дізнатися на сайті видавництва.
Улюблений сайт літературної критики
