Анотація:
Захоплива історія американського письменника Роланда Сміта про 14-ти річного хлопчика на ім’я Пік – руфера з фешенебельного нью-йоркського лофта. Поліція спіймала його на даху хмарочоса та звинуватила у причетності до смерті інших руферів. Щоб уникнути в’язниці, він приймає пропозицію свого батька поїхати в Тибет. І несподівано опиняється в наметі біля підніжжя Евересту, щоб стати наймолодшим у світі підкорювачем найвищої гори на планеті.Золота медаль National Outdoor Book Award та краща книга за версією Американської бібліотечної асоціації у категорії “young adult”.
Уривок:
Готель «Вершина»
КАТМАНДУ. Для мене в цій назві загадковість поєднувалася з пригодами й нескінченними можливостями, але насправді все було трохи не так. Місто виявилося галасливим, підкопченим і брудним. Щойно ми вийшли з аеропорту, у мене запекли очі і з’явилася задишка.
– До цього треба звикнути, – мовив Джош, поки наше таксі чмихало і вписувалося в суцільний потік дорожнього руху. – Зупинишся в готелі «Вершина».
– Я?
– На кілька днів. Мені треба до базового табору, поки там не почався заколот. Я не маю змоги гаяти час на твою акліматизацію, а це треба робити поволі. Ти знаєш порядок.
Так, я знав порядок. Прочитав із десяток книжок про підкорення гір-восьмитисячників, включно з тими трьома, що їх написав мій батько. Таких піків у світі чотирнадцять.
Щоб дійти до вершини Евересту, висота якого становить 8848 метрів, потрібно принаймні два місяці. Сходження таке довге не через відстань – вона близько восьми кілометрів. Усе тому, що шлях іде вгору.
Більшість часу впродовж сходження сидиш у шести таборах на маршруті, щоб тіло звикло до розрідженого повітря. Якщо підніматися надто швидко, можна захворіти на гірську хворобу або високогірний набряк легень (ВНЛ), коли легені наповнюються рідиною й ти не можеш дихати, впадаєш у кому, а тоді помираєш. Єдиний спосіб подолати ВНЛ – спуститися нижче, де більше кисню. Байдуже, в якій ти формі. Якщо сходитимеш швидше, ніж тіло встигає пристосуватися, на тебе чекає ВНЛ, і сходженню кінець – можливо, що й навіки. Єдина порада при підкоренні Евересту (як і будь-якого восьмитисячника) – «сходь високо, спи низько», аж поки тіло не буде готове до ривка на вершину. Іншими словами, слід переконатися, що легені встигають за ногами, бо лишати їх позаду – дуже погана ідея.
Інша проблема на Евересті полягає в тому, що погода, придатна для сходження, тримається невеликий проміжок часу. Два тижні або й менше. (Бувають роки, коли це вікно триває лише два дні). Треба бути в правильному місці в правильний час і в правильній фізичній формі – або ніколи не доберешся до вершини.
Джош більшу частину життя провів, тренуючись і підіймаючись на великі висоти, тому до базового табору (5486,4 метра) міг добігти мало не підтюпцем. Ну, не зовсім, але в нього на це точно пішло б менше часу, ніж у мене на підйом із ньюйоркського рівня моря. Без мене до базового табору він може дістатися за чотири-п’ять днів. А якщо чекатиме, поки мої легені призвичаяться, це займе днів десять, а то й два тижні.
Та тільки він не пояснив мені, як я мав сам дістатися Тибету. Та й не мав змоги пояснити, бо коли таксі заїхало у двір готелю «Вершина», нас миттю оточив рій веселих і галасливих непальців.
– Працівники готелю, – пояснив Джош.
Вони явно знали, що він має приїхати, і дуже раділи з того. Ми вибралися з автівки і Джош мене представив.
Я не розумів непальської, тому не знав, ким він мене назвав – сином чи молодшим братом. У будь-якому разі, судячи з їхніх обличь, вони були раді зі мною познайомитися. Непальці розвантажили наше спорядження, і ми пройшли за ними до холу, де знову поринули в гамір – тепер шуміли гості. Жінки й чоловіки, альпіністи-любителі й скелелази з досвідом, старі й молоді, – всі оточили Джоша, наче фанати рок-зірку. Він роздавав автографи й відповідав на запитання, аж поки консьєрж ввічливо, але суворо розігнав цей натовп.
– Прошу, прошу… містер Вуд має відпочити після довгої подорожі.
Сам містер Вуд відпочивати не збирався. Коли ми зайшли до номера, він почав перебирати спорядження і складати потрібне у свій наплічник.
– Ти вже їдеш? – запитав я, намагаючись не скиглити.
– Мушу.
Останньою до наплічника пішла коробка енергетичних батончиків.
Я не питав: «А як же я?», бо не хотів здатися жалюгідним, тому просто дивився на нього.
– Зопа поведе тебе до базового табору, – сказав Джош. – Крім себе самого, довіряти тут можу тільки йому. Він знає про тебе все.
– Хто такий Зопа? І звідки він про мене знає?
Батько присів на край ліжка.
– Зопа колись був сірдаром. Знаєш, хто це?
– Головний шерп, – відповів я.
Шерпи – гірські народи, що живуть на схилах Гімалаїв. Без них та їхніх навичок скелелазіння ніхто не дійшов би до вершини Евересту.
– Саме так, – підтвердив Джош. – Зопа довів мене до вершини Аннапурни того дня, як ти народився. Він був поряд, коли Тері зателефонувала повідомити новину. Відтоді щоразу, як мене бачить, питає про тебе. Насправді постійно чіпляється… Каже, що не годиться батькові нехтувати сином.
Вочевидь, Джош до нього не дуже дослухається.
– Зопа припинив сходження багато років тому, – вів далі батько. – Тепер він – монах-буддист у храмі Індраяні. Лама дав йому дозвіл на кілька тижнів зректися своїх обітниць, аби відвести тебе до базового табору.
– Зректися обітниць?
– Це не так серйозно, як здається. Деталей не знаю, але вони вирішили, що провести тебе до табору буде схвально, тобто правильно. – Джош усміхнувся. – І я певен, що моя пожертва храму теж не стала на заваді. З грошима в них трохи сутужно.
– То Зопа не проти?
– Аж ніяк. Ти його дуже цікавиш. А ще, хоч він і не зізнається, проте гадаю, що йому трохи набридло бути монахом.
– Який він із себе?
– Проноза, – знову всміхнувся Джош. – Якщо згодився щось зробити, то зробить, але, швидше за все, з інших причин, аніж ти думаєш. А також ніколи не розповість, чому взявся за це.
– Га?
Щось він почав говорити, як Пола й Патріс.
– Важко пояснити. Ніколи не знаєш справжньої мотивації Зопи. Я попросив його провести тебе до базового табору. Він погодився, але ясно, що зробить це не тільки як послугу мені. І не тому, що я дав грошей на храм. Є інша причина, а радше – з півдесятка причин, чому він на це пристав. І ми
з тобою, певно, ніколи про них не дізнаємося.
– Можу тобі сказати, – вів він далі, – що коли Зопа відійшов від справ, то був сумний день. Він піднімався на вершину Евересту більше разів, аніж будь-хто. Принаймні так подейкують. Сам Зопа каже, що не може пригадати кількості сходжень на Еверест, але думаю, точну цифру він знає. Його англійська ідеальна, й хоча говорить він небагато, проте якщо вже заговорив, слухати його треба уважно. Шерпи до нього дуже дослухаються. Багато з них перед сходженням навідуються до храму, щоб почути його віщування. Якщо він каже їм не йти, вони не підуть – байдуже, скільки грошей запропонуєш.
– Як мені з ним зв’язатися?
– Він сам прийде за день чи два. А тобі тим часом треба розібрати спорядження. Більша частина тут для тебе, і все це знадобиться для сходження. Я не був певен щодо розміру, але якщо щось не підійде – скажи Зопі, він поміняє в одній із крамниць міста. – Джош глянув на годинник. – Мені треба йти.
Він рушив до дверей, тоді спинився.
– Усе, що з’їси в ресторані, записуй на рахунок номера. Готівку маєш?
Я похитав головою. Він дістав паку банкнот і відрахував кілька.
– Тут не так багато, як здається. Сім тисяч рупій – тобто десь сто п’ятдесят американських баксів.
Я взяв гроші й поклав їх на тумбу.
– Побачимося через кілька тижнів, – сказав Джош. – А може, й раніше, якщо Зопа вирішить, що ти готовий. О… перш ніж поїхати з міста, я зателефоную твоїй мамі й скажу, що все гаразд.
Я зрозумів, що він зателефонує їй і збреше про те, де ми й чим займаємося.
І нехай краще це зробить він.
– Приємної подорожі, – сказав я, і на цих словах Джош зник.
Я постояв кілька секунд, дивлячись на двері. Голова трохи йшла обертом, але не через висоту. Гадаю, мені паморочилося від Джошевої енергії.
У двері легенько постукали – так тихо, що я ледь розчув. Відчинив. На порозі стояв консьєрж. Він злегка мені вклонився.
– Я розправлю ваше ліжко.
Він пройшов через кімнату поміж речами так, наче їх там не було, відкинув покривало і збив подушки. Коли закінчив, то глянув на вікно. Фіранки були запнуті.
– Так не годиться! – сказав він. – Ви пропускаєте захід сонця. Театральним жестом він їх розчахнув.
За вікном виднілися Гімалаї, омиті помаранчевим і червоним світлом.
Вони були значно більші, ніж я думав.
Більше про книжку можна прочитати на сайті видавництва.
Улюблений сайт літературної критики
