Як не треба писати рецензії: конспект лекції

Пропонуючи відповіді на питання, як «треба» / «не треба» писати певний текст, ми, звісно, маємо бути свідомі, що всі поради такого кшталту не є універсальними рецептами, а скоріше лайфхаками, базованими на особистому досвіді. Разом із тим, майже кожен, зіткнувшись із відмовою на публікацію рецензії (колонки, огляду) чи вимогою посутніх виправлень, дивується й обурюється: що ж там не так?! Не дивно, отже, що пошуки відповідей і спроби створення більш-менш сталого набору правил створення критичних текстів, лишаються актуальними для всіх гравців літературного процесу.

Перш ніж говорити «як не треба писати рецензії», слід з’ясувати дві не менш важливі обставини: «для чого ви хочете писати рецензії» і «для кого ви хочете їх писати». На щастя, сьогодні в Україні є достатня кількість сайтів, зацікавлених у публікації матеріалів про книжки чи письменників (як спеціалізованих – «ЛітАкцент», «Читомо», блоги Yakaboo, так і загальноінформаційних, що мають рубрику «культура»), тож варіант відповіді «писати рецензії, щоб заробляти гроші» уже не видається надто фантастичним. Проте й цілком надійним також: досвід показує, що успішними є ті літературознавці, які поєднують оплачувану критику з оплачуваним же викладанням, організацією заходів, модерацією тощо. Або просто пишуть десять разів про той самий текст для різних порталів (це має дуже кумедний вигляд, тому не рекомендую). У будь-якому разі, якщо ви щойно вливаєтесь у цей захопливий процес, не думайте, що купюри посипляться на вас відразу після публікації першої рецензії.

Сумнівним є варіант «писати рецензії задля слави»: стати загальновідомим критиком, до думки якого з трепетом прислухаються всі громадяни України, не вдасться нікому ближчим часом, а якщо пощастить, то нікОли. По-перше, так і не має бути, адже існування «єдино правильної» думки – ознака тоталітарного мислення; по-друге, українське суспільство настільки розшароване ідеологічно і соціально, що годі намагатися стати речником для всіх.

Ці міркування безпосередньо пов’язані з наступним питанням – для кого ви збираєтеся писати?

Якщо монолітного споживача культурних цінностей (чи то «масового читача») не існує, слід добре усвідомлювати, який сегмент (сегменти) складатиме вашу аудиторію. Звісно, якщо ви розраховуєте розмістити рецензію на книжку Василя Шкляра на сайті умовної «Просвіти», не варто тролити патріотичний пафос і невдалі сексуальні сцени; пишучи для умовної «домогосподарки зі Жмеринки» не слід бути «занадто розумним»; натомість розраховуючи на високочолих інтелектуалів краще двічі перевірити значення того чи іншого терміну.

Багато хто, працюючи в критиці, здається, має за мету писати так, аби ні з ким не посваритися і бути котиком… Що ж, котиків люблять усі, але на практиці здійснити цей задум дуже важко. Будьте готові до того, що рано чи пізно на вас неодмінно образяться автори або їхні фанати, і ви будете дуже здивовані причиною! Критика взагалі невдячна справа…

Якщо ви ще не втратили бажання цим займатися, підемо далі та означимо, що ж таке взагалі рецензія.

Читайте також: Богдана Романцова. Як бажано писати про перекладну літературу: конспект лекції

Це поняття не лише літературознавче: рецензії пишуть на кінострічки, театральні вистави, музейні і галерейні експозиції тощо. Так само в культурному обігу функціонує чимало подібних жанрів: есей, колонка, відгук (не на автореферат чи дисертацію), огляд, портрет (біографія митця+аналіз його творів). Вони відрізняються обсягом, мірою суб’єктивності та прискіпливістю до матеріалу, який студіюється. Так, відгук – це короткий допис із головним меседжем «сподобалося/не сподобалося»; есей чи колонка можуть завести автора вбік від книжки (виставки, фільму), адже тут важливіші емоції чи власні міркування дослідника; в огляді йдеться про більшу кількість творів, але знаків на кожен припадає менше; у портреті домінує біографія, спогади про митця тощо.

Отож, рецензія є більш ґрунтовним жанром, де на перший план виходить аналітика. Далі ми говоритимемо про рецензію саме як жанр літературної критики, розуміючи під цим поняттям публікацію, що містить літературознавчий розгляд і оцінку певного художнього тексту, розраховану на широку аудиторію читачів (слово «читач» тут ключове – не обмежуємо аудиторію фаховою спільнотою, але й не розраховуємо на громадян, які востаннє тримали в руках книжку в 6 класі).

Хороша рецензія має бути:

актуальною – літературна критика працює з текстами, які ввійшли в літературний обіг нещодавно; звісно, ви можете написати рецензію на книжку, яка побачила світ декілька років тому, але щоб її взяли до публікації, необхідна публічна заява Оксани Забужко щодо непроминальної вартості цієї книжки;
суб’єктивною – людей цікавлять особисті враження та яскраво сформульована оцінка, а не стримане озвучування загальників;
об’єктивною, адже критик – не ротвейлер, який вчеплюється в когось раз і назавжди; якщо наступний твір цього автора кращий за попередній, відзначте це;
поміркованого обсягу – 5-6 тисяч знаків цілком достатньо; можна розігнатися й до 10, якщо ви точно знаєте, яку думку хочете донести і маєте чим її ілюструвати.

Критерії якості рецензії зумовлюються

здатністю викликати зацікавлення – тут першочергову роль відіграють заголовок та підзаголовок чи лід; на жаль, мистецтво заголовка дається людині від народження або з’являється в жахливих муках прокачування (я була в шоці від одноманітності заголовків своїх рецензій, коли побачила зміст книжки #колололітературне); утім, якщо ви не можете вигадати нічого цікавішого, ніж «Новий роман Гаськи Шиян», допишіть принаймні «Любов на лінії фронту» чи «Невже вона його дочекається?!»;
наявністю власної ідеї – власне, якщо після прочитання книжки у вас її не виникло, не пишіть рецензії; напишіть огляд, відгук або запиляйте відеобложек, зазначаючи «ммм, цей роман Кідрука цілком ок» або «нууу, «Твердиня» була краща!»; хороша ідея формулюється одним складносурядним реченням, а вже потім втілюється в більший текст;
умінням донести її до читача – тут важливо не забувати, хто ваша аудиторія та говорити зрозумілою людям мовою; у цій справі незамінним є редактор видання – він (вона) знає, яку цитату варто винести на початок, а яку викреслити; головним же критерієм успішності на сьогодні є кількість переглядів публікації – якщо їх буде мало, вам можуть більше і не запропонувати співпраці; але це не страшно – багато хто працює для майбутньої слави, сучасники ніколи не розуміли геніїв…
аргументованістю – не можна просто заявити «цей текст – найкраще, що було написано в українській літературі протягом останнього десятиріччя!» чи «провальнішого роману я ще ніколи не читала»; такі твердження слід підкріпити вагомими для вас, а в ідеалі для читачів доказами;
здатністю надихати, що може бути двох видів: позитивною, коли, прочитавши вашу рецензію, людина говорить «о, Трофименко тролить, треба брати» або негативною: «о, Трофименко тролить, не витрачатиму часу і грошей»; найбільша похвала для критика = «ваша рецензія цікавіша за книжку!»;
оригінальністю – якщо ви скажете про книжку те, що вже сказали декілька разів до вас, читач буде не задоволений; тому не повторюйте очевидних і вже озвучених речей; устигайте написати одним із перших або гугліть рецензії колег, аби не повторюватись; у вас же є ідея? от і розвивайте її!
грамотністю – пам’ятайте, що більшість видань не мають у штаті коректора, тому всі ваші граматичні помилки, пропущені тавтології чи, не дай Боже, пунктуаційні й орфографічні помилки читачі відразу помітять, а особливо агресивні грамар-наці занотують їх в особливий допис і підкочуватимуть очі, мовляв, «як може щось говорити про літературу людина, яка відокремлює комою слово принаймні…»; разом із тим трапляється й інше: на деяких порталах ваш текст несподівано відредагують, причому так, що коми після принаймні будуть не ваші! тут важливо стежити;
відповідністю фактам – якщо ви дуже ерудована особа, то можете, звісно, не перевіряти, як звалося місто, у якому народився іноземний автор на початку ХХ століття, але принципи «ну це й так ясно» чи «я й так пам’ятаю» зазвичай не спрацьовують; крім того, вас читатиме фанклуб письменника, де кожен знає, якого року було опубліковано його першу збірку і яким накладом…

Але й це не головне.

Найстрашнішим у справі створення рецензій є те, що як би ми не вправлялися в оригінальності й дотепності, змістовий каркас будь-якого літературознавчого аналізу складає базовий набір пунктів, який філологи вивчили на першому курсі, а нефілологи осягнули інтуїтивно. Нічого нового ви не вигадаєте!

Читайте також: Лекція Ганни Улюри «Як розпізнати масову літературу і як її оцінювати» (Відео)

Основні пункти аналізу художнього тексту в рецензії:

сюжет – хронікальний чи концентричний; динамічний чи млявий; наявний чи відсутній; особисто я поділяю всі літературні твори на такі, у яких сюжет є, у яких його немає (сорян, але хронологічне змалювання на 600 сторінках етапів життя трьох поколінь родини – це не сюжет), і ті, у яких сюжету немає взагалі – навіть занудно-хронікального;

система персонажів, характеристики яких можуть бути переконливими чи непереконливими, психологічно вмотивованими чи ні, відповідними чи не відповідними жанру (скажімо, коли в реалістичному творі раптово з’являється літаючий гном, щось явно пішло не так; або коли перукарка з райончика говорить як професорка Могилянки);

стиль – прийнято вважати, що в літературі нового часу він має бути оригінальним; проведіть дослід: уявіть, буцім ця книжка має обкладинку з іменем іншого автора – чи ви змогли би ви відрізнити? а читач? зіставляйте з жанром та ідейним змістом – мелодрами не пишуться суржиком із матюками!

контекст – загальнокультурний і творчості конкретного автора; важливий пункт, однак не захоплюйтесь: контексту може бути забагато; можна загадати про античність і середньовіччя, але стисло і якщо це дійсно необхідно; не аналізуйте всіх попередніх творів Юрія Андруховича – у вас лише 6 тисяч знаків, а творів ого-го скільки!

інформація про автора – трохи слизький момент; для чого вона потрібна, якщо ми вже розглянули контекст творчості? Справа в тому, що широка аудиторія може не знати цього письменника (письменницю)! Людям важливо, що Андрій Любка був найзавиднішим женихом Закарпаття, а когось, можливо, врятує від місяців безнадійної закоханості інфа про те, що він уже одружився! Насправді ні: використовуйте цей ресурс тільки тоді, коли він безпосередньо пов’язаний із аналізом тексту або важливий для донесення вашої ідеї (нагадую, у вас є ідея!).

Ці пункти можна довільно міняти місцями, структурувати, зосереджуватися на котромусь із них, а про якийсь згадувати побіжно: ваша оригінальність і успішність як літературного критика полягатиме саме в тому, чи зумієте ви, спираючись на незмінні складові аналізу, щоразу створювати цікавий і несподіваний текст.

І ще два революційні зауваження щодо цього блоку:

аналіз сюжету та образів персонажів – це не спойлер!
цитувати можна!

Насправді піар-відділи видавництв проклянуть вас за найменшу спробу натякнути, хто ж убивця, але це їхні проблеми: рецензія має бути аргументованою, тож якщо ви заявляєте, ніби сюжет провальний, а образи персонажів картонні, конче необхідно показати, чому саме ви так вважаєте. Тут не обійдеться без зауваження, що про персонажа А автор забув уже на 20 сторінці, персонаж Б залишається статичним від початку до кінця роману, дії персонажів В і Г абсолютно нічим не мотивовані, а персонажка Д не має ніякого впливу на конфлікт і змальована тільки тому, що висловлює правильні думки про місце жінки в сучасному суспільстві.

Так само твердити про неперевершений чи безпорадний стиль неможливо, не наводячи цитат. Ми ж пам’ятаємо: брешуть усі (с), тому не факт, що ви не намагаєтесь обдурити читача. Хороша метафора – та, про яку не хочеться перепитати «що що?», тому висловлювати зауваження щодо тропів – так само нормально, як і щодо провалів сюжету. Звісно, хтось каже, що «холодний як холодильник» – таке ж прекрасне порівняння, як рима «ботинок-полуботинок», але це ваша рецензія, а та людина може написати свою.

Проведіть дослід: опублікуйте в себе на fb-сторінці цитату, не вказуючи автора – і просто слідкуйте за коментами. Якщо ваша бульбашка не максимально закрита, уже за півгодини ви отримаєте широкий спектр вражень від «що це за фігня?!» до «о, новий роман Сняданко?». Спирайтеся на ці відгуки, коли аналізуватимете стиль: свою аудиторію треба вивчати постійно.

Часто запитуються, чи варто в рецензії наголошувати на граматичних чи стилістичних помилках, адже це такі дрібниці, коли текст сам собою правильний і важливий! Думаю, тут варто встановити критичну межу: якщо помилки трапляються раз на 5-10 сторінок, можна ними пожертвувати задля загального добра. Якщо ж текст буквально написано помилками, мовчати не можна: непозбувна бентега і погані описи сексу в сучукрліті зникли не просто так, а тому, що ми їх тролили! Невідредагований і невідкоректований текст – вияв неповаги до читача, який, між іншим, платить чималі гроші за книжку.

Читайте також: Лекція Ярини Цимбал «Як цікаво писати про недавнє минуле» (Відео)

Нарешті, під час написання рецензій варто враховувати «Правило п’яти НЕ», яке частково убезпечить від прикрих непорозумінь і дозволить зацікавити вашими текстами ширшу аудиторію (звісно, якщо вас таки цікавить кількість переглядів).

Перше НЕ. Рецензія – нічого особистого.

Я вже попереджала на початку: що б ви не написали в рецензії, на вас усе одно образяться! Будь-яке критичне зауваження потрактують як заздрість, особисту нереалізованість чи сексуальну незадоволеність. Ок… Але винятково для почуття самоповаги не переходьте на особисте. Мета рецензії – аналіз тексту, а не зовнішності, манери поведінки автора, його матримоніального статусу чи дружніх зв’язків. Тому коли доводиться читати міркування кшталту «Не знаю, чи зловживає стимуляторами “золотий хлопчик” стронґовський…, але фотки на сайті викладає такі, що покликані дивувати… зумисною страхолюдністю» (Інна Долженкова, Вагітна чекає викидня, або дещо про покоління «00» // Сучасність. 2009. №5), робиться трохи ніяково… Насправді ні: не трохи.

З одного боку, український літературознавчий дискурс виразно потребує ґонзо-критики, адже від компліментарних рецензій друзів на друзів може скластися враження, що більшого злету сучукрліт не переживав від часів виникнення. З іншого, це не означає, що всі критики мають стати на шлях трешового й образливого письма. Та й не кожному це до снаги: давно минули часи, коли смалив словом Ігор Бондар-Терещенко… Нині єдиним справжнім українським ґонзо-критиком я можу визнати хіба Олександра Ковальчука, який, не парячись етикетом, пише на сайті «Варіанти» про кіно та літературу, вживаючи, приміром, такі вирази, як «тупориле гівенце» чи «імпотентне кривляння». Утім, навіть у цього автора радикальні характеристики не стосуються особистого, але характеризують якість творів, тому абстрагуйтеся. Навіть якщо вас дуже бісить те, що Ірена Карпа живе в Парижі, розглядайте художні особливості роману, а просто обурюйтесь, мовляв, знову написала про себе.

Друге НЕ. Рецензія – не науковий текст.

Схильністю наповнювати текст рецензії численними термінами, алюзіями та ремінісценціями, аналізувати твори згідно певної методології і повсякчас апелювати до Деріди з Лаканом, відзначаються ті самі критики, які зловживають контекстом чи нещодавно захистили диплом із компаративістики. Звісно, іноді прикро, коли ти знаєш слово «екзистенційний», а редактор каже його викреслити (в #окололітературному я мусила з жалем поприбирати багато різних красивих слів, а до тих, що залишилися, додати словничок – стьобний, та все ж…). Та якщо ви не пишете для журналів «Критика» чи «Слово і час», таке рішення виправдане: аудиторія, яка не складається з високочолих інтелектуалів, відчуватиме свою меншовартість, коли ви задавите її інтелектом. Загаданий вище Олександр Ковальчук, котрому не відмовиш у широті ерудиції, останнім часом, доводячи, що той чи інший текст вторинний або навпаки створений у річищі певної традиції, почав додавати посилання на кінострічки з ютубу, аби кожен, хто не відбиває дупля, про що йдеться, міг їх переглянути. Боюся тільки, що зроблять це лише найзапекліші поціновувачі літератури, решта ж злякають довгого тексту чи просто залипнуть «на кіні»…

Третє НЕ. Рецензія – не рекламний текст.

Узагалі за невиправдані компліменти тексту критиків слід кнурити так само рішучо, як і за безпідставні наїзди, адже вони однаково вводять в оману читача. Усі ці «українські Умберто Еко з нотками Борхеса» чи «Стівени Кінги, на яких ми так довго чекали», усі «книжки, які має прочитати кожен українець» чи «книжки, які нікого не залишать байдужими» ще можна стерпіти в рекламних текстах видавництв, але в рецензії їх не має бути за замовчуванням.

Нагадую: українське суспільство сегментоване, і ця книжка стовідсотково когось залишить байдужим. Більше того: жоден українець не зобов’язаний її читати! Тому не варто запозичувати з анотацій компліменти й узагальнення, навіть якщо книжка припала вам до смаку: досі не було випадку, аби обурені читачі побили критика, який обіцяв Кінга, але читати було зовсім не страшно, однак усе ще попереду… Ваша сила – у основних пунктах аналізу, завдяки яким і стане ясно, чого варте написане.

І ще одне: дуже дивний вигляд мають рецензії, у яких автор висловлює (і часто доволі в’їдливо) посутні зауваження, а у висновковій частині згадує, що він котик і рекомендує неодмінно прочитати цей чудовий твір…

Четверте НЕ. Рецензія – не художній текст.

Узагалі я не люблю людей, які «пишуть серцем», а віддаю перевагу фахівцям. Натхнення, творчий порив, захоплений драйв – добре, але не письмо на межі емоційного зриву, яке без необхідної дози таланту стає хіба документом для психоаналітика, а не літературним твором. Ще гірше, коли надмірна емоційність захоплює критика і рецензія перетворюється на художній текст, аналіз – на прагнення вразити власними метафорами, а оцінка – на пафосні вигуки. Поза сумнівом, рецензії, що змагаються з автором у художності, можуть задовольнити певну аудиторію читачів: я би навіть радила писати серцем про вірші Ліни Костенко чи романи Марії Матіос, але для загальної температури по палаті цей градус зависокий.

П’яте НЕ. Рецензія – не рупор пропаганди.

Напевно, найбільш контроверсійний пункт, на якому не можна наполягати однозначно, однак його обговорення видається неминучим, бо складні взаємини літератури й ідеології виринають дуже часто (і будуть виринати ще частіше з огляду на суспільно-політичну ситуацію в країні).

Скажімо, рецензуючи збірку рецензій Яра Левчука «Гірка амброзія», Олег Соловей висловлюється дуже категорично: «Не зміг критик чітко розставити оціночні акценти і у випадку з поетичною збіркою молодого київського поета Вано Крюґера «Ніжна посмішка Берії». А це, на моє переконання, необхідно було зробити… Некрокомуніст Вано Крюґер… давно заслужив на тверезі та об´єктивно-нещадні оцінки, – надто тривалий час він намагається бавитись із небезпечними та, що головніше, аж надто кривавими символами й тоталітарною емблематикою, щедро викупаною, зокрема, і в нашій українській крові». Риторика тут нагадує звинувачувальні документи радянських партійних чисток, звідки недалеко до заборон і цензури. Але багато хто підтримає Олега Солов’я, не вникаючи в те, з якою метою Крюґер удається до інтерпретації комуністичних образів. У нас декомунізація, тому який Берія!

Велика спокуса – почати радити письменнику, що саме і як він має писати (чому мало про війну, а багато про секс; чому маніяк симпатичний, а позитивний герой лузер тощо). Я сама досить часто побиваюся через відсутність певних тем у сучукрліті, але політичних рекомендацій і оцінок намагаюся уникати. Крім того, не було ще випадку, аби хтось із письменників прислухався до цих міркувань критика й наступний текст написав як на замовлення.

Певну боротьбу ідеологій можемо спостерігати зараз у зв’язку з поширенням гендерних студій, коли в всьому світі й Україні зокрема вдаються до ретельного перегляду класичних чи новіших текстів, знаходячи в них вияви сексизму й наполягаючи на виключенні з канону.

Часом чуєш: як можна писати позитивно про братів Капранових, якщо вони сексисти, чи хвалити фільм «Іловайськ 2014», головний персонаж та ініціатор створення якого має підмочену політичну репутацію?

Ці питання не належать безпосередньо до компетенції літературатурознавства, тож хотілося б закликати авторів майбутніх рецензій спиратися тільки на тексти, розглядати їх як художній об’єкт, не нав’язувати читачеві певних оцінок та ідеологій. Однак видається, що зберігати нейтралітет удаватиметься не завжди. Переконливе свідчення – історія з врученням Нобелівської премії в галузі літератури письменникові Петеру Гандке, чиї політичні переконання світова культурна спільнота вважає неприпустимими, а відтак нагороду – несправедливою.

Вочевидь, вирішувати це питання в кожному конкретному випадку мусимо самостійно, враховуючи всі за і проти.

Наостанок хочеться надихнути насамперед тих критиків, які вирішили бути котиками і не ображати авторів гострими зауваженнями, хоча часом стриматися важко. Не бійтеся, вам усе одно не вдасться збити письменника на злеті, а тим більше під час тривалого польоту! Той, хто налаштований писати, робитиме це неодмінно, і на його боці будуть фанати, видавці та висока самооцінка; на вашому ж – відповідальність перед її величністю критикою та вашими читачами, тому тримайтеся за ідею – і вперед.