Ця колонка народилася на початку грудня, задовго до того, як сформувався короткий список ЛітАкценту. Але про «Доцю» Тамари Горіха Зерні вже тоді говорили на кожному літературному майданчику. До Читацького клубу, присвяченого «1793» Натта-о-Даґа, лишався місяць, однак уже тоді було зрозуміло, що цей викличе неоднозначну реакцію і збере чималу аудиторію. Так і сталося. Ну, а «Галерея котів» приречена лишатися бестселером з очевидних причин.
Горіха Зерня Тамара. Доця
Донецьк. Місто троянд, помаранчевих прапорців, нового дельфінарію, ТЦ «Континент». Місто дивної реклами і найневимушеніших звертань, які я чула в житті. Місто простору й парків, кутих фігур і кафе з «Бітлз», місто, яке і я любила. Я знаю Донецьк: мій чоловік і вся його родина – звідти. І я не знаю Донецька, бо ми не були там вже багато років. Значно довше, ніж героїня роману «Доця» Тамари Горіха Зерні.
«Доцю» й фікшном повнокровним не назвеш, бо все – реальне, написане за живими свідченнями. Головна героїня мешкає в Донецьку з бабцею. Продає в супермаркеті те, що може запропонувати консюмеристська епоха (скоро нічого не буде), заводить кілька нетривалих романів (скоро своїх чоловіків у місті майже не буде), організовує виробництво вишуканих виробів зі скла (скоро й скла не лишиться).
Невдовзі настають темні часи і в місто приходять чужі. Тут було б доречним порівняння із армією мертвих з «Гри престолів», але коли йдеться про рідну країну, такі паралелі даються важко.
Герої ще довгий час сподіватимуться, що Донецьк урятують – на тому тижні, точно до Дня Незалежності, не може ж Ахметов залишити новісіньку Донбас-Арену. Спочатку Доця і її друзі сприймають світ майже кінематографічно: зараз, за сюжетом, мусить з’явитися герой і вивести всіх з переповненого чадом приміщення. Але життя не схоже на кіно, тож тричастинна драматична структура не спрацьовує, попри очікування героїв.
«Доця» – це історія змаління і згортання міста, що болісно реагує на введену ззовні кислоту. І паралельно – дорослішання тендітної героїні, що називає себе Ельфом. Перші несміливі виїзди до української армії – «нашої», бо з патріотів ніхто не скаже «української». Перші накручені для воїнів голубці. Із традиційної ролі жінки-берегині, що може насмажити за ніч сотню котлет, Доця перетворюється на воїтельку. Вона вже не готує розмаїтих страв – цим займається подруга Таня, – а везе на позиції броніки. Оповідачка тут – Юдит: мріє загнати у карк ворога ніж, встромити пальці у ще гаряче горло і відчувати, як тіло виштовхує кров. Її помста – гірка, але вона дає сили, і роль Еринії Ельфу на диво личить.
Війна завжди спричиняє зміни, вимагає руху: протистояти, кидатися вперед, відступати. З війною можна взаємодіяти по-різному, але її складно не помітити, бо вона обов’язково увірветься в життя так чи так. До війни можна поступово пристосуватися, навіть навчитися смирення, але вона все одно дошкулятиме, як дошкуляє комар у темній кімнаті. Комар, до речі, – прізвисько одного з приятелів головної героїні «Доці», який потім опинився (перейшов?) на боці сепаратистів. Бо війна – це не лише перевірка на міцність болем, це ще й випробування хаосом. Не всі його проходять.
Ніклас Натт-о-Даґ. 1793
Грати за правилами жанрової літератури непросто: попри те, що межі окреслено, читач завжди вимагає від автора більшого. Сьогодні перенасиченість звичними прийомами настає швидко, й особливо це помітно на прикладі детективних романів: ми хочемо все вибагливіших загадок, усе цікавіших і проблемніших героїв, все атмосфернішого часопростору. Вибити собі місце в детективному каноні може тільки дуже вправний письменник: рівня Ю Несбьо або Стіґа Ларссона. І так, саме скандинавський детектив із його похмурими погано освітленими вулицями й сищиками-алкоголіками щороку святкує чергову перемогу. Тож лишіть любителям хюґе та лагому ароматичні свічки і м’які пледи, а нам загорніть убивство, і якнайкривавіше.
Натта-о-Даґа, шведського автора «найкращого дебютного детективного роману 2017 року», хвалять і критики, і читачі. Відрубані руки, ноги, язик та вуха жертв перетворюються на зірочки порталу Goodreads. Захоплені «terrific» та «amazing» ніби продукують десяток стівенів кінґів водночас. Тож рівень очікувань від тексту Натта-о-Даґа в мене був надвисокий.
Новий улюбленець шведської критики справді якнайкраще знає, чим спокусити читача. Хоча «1793» – його художній дебют, три роки Ніклас був головним редактором шведського чоловічого журналу «Slitz», тож маніпулювати аудиторією нібито вміє. І якщо вважати детектив складною стравою з багатьох компонентів, можна сказати, що початкові інгредієнти обрано виважено. По-перше, дії розгортаються у XVIII столітті, а історичні детективи – знову на вершині Олімпу. По-друге, у фокусі – місто, яке просто-таки створене, аби там вбивати, принаймні до середини ХХ століття. Ні, йдеться не про Козятин Вінницької області, а про Стокгольм – з його темними зимовими ранками, товстими стінами будівель, суворою північною готикою та нескінченною кількістю пабів (так, навіть у XVIII столітті!). Вітряний, похмурий простір, яким вічно вештається трохи п’яний Мікаель Блумквіст. Нарешті, Натт-о-Даґ напрочуд вдало обрав героїв для такого часопростору: не аристократичні сноби, а однорукий ветеран-пальт (тобто вартовий) і хворий на сухоти інтелектуал, який от-от помре просто на очах читача. Цих двох зводить в одному місці і в один час виловлене в затоці тіло. Точніше те, що від тіла лишилося: чоловіка не просто вбили, йому поступово відрізали кінцівки, щоразу чекаючи, поки рана загоїться.
На цьому хороші новини завершилися. Далі – понад триста сторінок більш або менш млявого розслідування, кілька сюжетних ліній, які часом перехрещуються, а головне – постійне апелювання до базових емоцій та інстинктів читача: відрази, страху,знову відрази й так по колу. Що два розділи герої або валяються п’яними в пабі, або блюють під парканом, або відхаркують криваве мокротиння у нічний горщик. Час від часу хтось помирає, але на це швидко перестаєш зважати. Ні, я не боюся книжок та фільмів із надміром крові або насилля: ті ж Батай і Жене – блискучі автори, а Ларс фон Трієр – прекрасний режисер. Проблема, як на мене, в тому, що Натт-о-Даґ замало уваги приділив одному з основних аспектів якісного детективного роману: інтелектуальному напруженню, руху думку, розплутуванню складної мороки, після якої обов’язково переживаєш катарсис.
Водночас автор намагається натиснути на всі детективні кнопки, які виявляються під рукою: знайдені листи, старовинні артефакти, кладовища, напівзогнилі тіла, коні, люди – все поєднується у підозрілу суміш і заливається дешевим шведським елем. Ні, роман «1793» не геть поганий, він просто не такий блискучий, як про нього пишуть. Оповіді бракує гумору або хоча б добре прописаного комічного персонажа, головному героєві – харизми та й сторінок для розкриття характеру, тілу жертви – кінцівок. Але, найголовніше, новому скандинавському бестселеру бракує оригінальності, яку тут підміняє надмір насильства. Ймовірно, цей текст знайде чимало відданих читачів, одна я на полицю поруч із Ларссоном його не поставлю.
Сьюзан Герберт. Галерея котів. Кототека окультурених котів
Колись напишуть величезне дослідження, чому деякі люди сліпо обожнюють котів. Я знаю кілька версій, і всі вони пов’язані з ідеєю, що коти нагадують нам немовлят: так само нестерпно кричать, коли голодні, мають величезні очі й високе чоло – ніби діти. Втім, я люблю котів (а не собак, папужок чи рибок) з іншої причини: вони інтелектуальні, незалежні особистості, що завжди поводяться з господарем як із рівною або й нижчою істотою. Можна сказати, що коти – тварини демократичних людей, які розуміють, що не вони панують над котом, а дві рівноцінні істоти вибудовують комфортне існування поруч. А ще коти здатні до комунікації, мають складний характер, добре запам’ятовують і аналізують ситуацію. На цьому ода котам закінчилася (мене змусив її написати британець Хемуль) і можна переходити до книжки.
Книжка, а радше артбук «Галерея котів», є насамперед приводом поговорити про божественних тваринок, бо ж ідеться про котів у живописі. Це не мистецтвознавче дослідження і навіть не наукпоп про роль котів у малярстві. Можна сказати, що це кітч найвищого рівня, а оскільки він із котами – то прийнятний і навіть прекрасний. Пам’ятаєте інтернет-підбірки про те, наскільки найвідоміші картини стали б кращими, якби на них були коти? Мона Ліза тримає товстого пухнастого котика, пані з горностаєм – насправді з кошеням, та й сама вона – кішка. У книзі «Галерея котів» такого – аж 320 сторінок: він давнього і до сучасного живопису. З ікон на нас дивляться величні обличчя апостолів-котів. На прогулянках імпресіоністів дами-коти у пудрових сукнях тримають парасольки. Лицарі-коти Рембрандта і Ван Ейка готові боронити свою честь і рибу. Всі деталі лишаються оригінальними, змінюються тільки головні герої картини. Після двадцятої видається абсолютно логічним, що коти у Фолі-Бержер оточені котами, коти вчаться танцювати на картинах Дега і ходять квітучими луками Моне. Це величезний світ вгодованих котів, щасливих і самодостатніх. І що довше підглядаєш за їхнім життям, то краще розумієш просту істину: не стільки ми потрібні котам – вони й так проживуть, – скільки коти – нам.
Так, можна багато чого закинути авторам: замість того, аби зробити якісний класичний артбук, напхали альбом котами і зробили з ними колажі, хай і дуже якісні. Але, по-перше, класичних артбуків – повні музейні крамниці, тому дефіциту в цій ніші точно немає. По-друге, «Галерея котів» – насправді дуже вимоглива книжка: аби піднятися на другий, постмодерністський рівень і насолоджуватися світовими шедеврами з котами, оригінали треба знати, вміти їх інтерпретувати і пов’язувати із різними мистецькими рухами, інакше альбом перетворюється просто на кольорові картинки з котиками. По-третє, скористаюся шансом кинути величезну кітчеву брилу із написом «Кассіус Кулідж» у город фанатів собак і просто снобів. Якщо собаки-буржуа – визнаний витвір мистецтва, то що вже казати про Джоконду-кішку. По-четверте… come on, це ж котики!
