Ламентації про «неповнокровність» української літератури не втишуються, здається, ніколи. На літературний процес вони, щоправда, не надто впливають.
Хороших рецензій та есе небагато, однак зростає кількість книжкових оглядів та читацьких відгуків; критики та літературознавці поступилися «експертам» у журі літературних премій; країна не читає, однак пише: спраглих стати письменниками чи просто висловитися в інтернеті не меншає.
Тож услід за класиком хочеться вигукнути у відповідь скептикам: «То якої літератури потребуєш?..». Тексти ж бо не виростають ні з чого. І без адресата — не пишуться.
Сезон підсумків книжково-літературного 2019 року завершиться врученням Шевченківської премії Президентом України (і це теж інтрига, довкола якої вирують справжні пристрасті!). Однак найпомітніші видання року вже відомі. На них справді варто звернути увагу. Це книжки, на які ми заслужили.
Артем Чех. Район «Д»
Премія Джозефа Конрада-Коженьовського вручається польсько-українським журі раз на два роки письменникові, що у своїй прозовій творчості «порушує актуальні теми, змушує до рефлексії, розширює знання про інші культури». У доробку Артема Чеха є принаймні дві такі книжки: армійські нотатки «Точка нуль» (2017) та збірка оповідань «Район «Д»» (2019). У другій оспівано робітничий район Черкас пізньорадянського та пострадянського періоду, і її успіх доводить: у кожному місті є своя «Месопотамія», для кожної Месопотамії знайдеться свій Жадан.
Звичайні люди, яких доля звела в межах одного мікрорайону випадково: дійшла черга отримувати квартиру — нічим не вирізняються, живуть типове життя, іноді одружуються й народжують дітей, переважно завжди спиваються і помирають у бідності, майже ніколи не змінюють місце проживання і чомусь завжди повертаються сюди, на район. Такі персонажі Артема Чеха, про яких ніхто би й не згадав, якби в одному з дворів району не зростав майбутній письменник, котрому пощастило вчасно вирватися з рідного міста. Авторові немає місця серед отих звичайних людей, однак їм є місце у його свідомості, і схоже, що він міцно асоціює себе з цією спільнотою, котра логічним чином витиснула його до іншого середовища.
Робітники збанкрутілого підприємства, колишні зеки, новонавернені сектанти, бандити епохи первинного накопичення капіталу не є адресатами цієї книжки. Вони — натурники для ескізів «загибелі богів» на фоні черкаських панельних будинків. А полюбить чехівську прозу читач інтелігентний, який романтизує добу своїх дитинства і юності, власний fin-de-siècle, і має потребу суттєво доповнити уривчасті персональні спогади.
Тамара Горіха Зерня. Доця
Цей роман без перебільшення можна назвати дебютом-2019. Такого давно не було: письменниця не з тусівки, не з літературного середовища отримала Книжку року ВВС та спеціальну відзнаку журі ЛітАкценту.
Перекладачка та волонтерка Тамара Дуда під псевдонімом Тамара Горіха Зерня уперше з’явилася в ролі письменниці на Книжковому Арсеналі завдяки проекту Ветеранський намет, де представили книги ветеранів та волонтерів українсько-російської війни, у яких йшлося саме про цю війну. Незабаром після того Оксана Забужко оголосила всім, хто читає українською, що нарешті ми отримали хорошу художню книжку про сучасну українсько-російську війну. «Доцю» почали масово обговорювати. А промозусилля, знаємо, можуть вплинути на моду чи продажі, однак не на те, щоб книжку дочитували.
З-поміж ветеранської чи, ширше, комбатантської прози «Доця» вирізняється насамперед художністю. Це композиційно завершений літературний текст про окупований Донецьк і його людей — який від початку задумувався як фікшн на документальній основі. Не нотатки, не мемуари, не потік свідомості чи автоматичне письмо. Якби з «Доцею» до публікації попрацював фаховий редактор, який би поправив стиль, сюжетні провисання, вказав на місця, де видно шви чи штампи — це була би знакова книжка. (Зараз до неї більше пасує визначення «резонансна»). Але вона й так вирізняється на фоні шеренгових укрсучлітівських текстів.
Ще одна особливість цієї книжки: вона дуже жива. Можна висловити багато зауважень, але цей текст пульсує, у ньому є нерв і справжність, він не штучний. Авторка добре володіє українською мовою — наразі йдеться не про літературність, а про ту українську, яка звучить в повсякденні, і тому тут хороші діалоги — і має безперечний талант до письма. Епізоди, з яких складається «Доця»: історії про ментів і напівкримінальних елементів, про тендітних жінок і витривалих бабів, що стають патріотами і незрозуміло чому відстоюють рідну землю, щойно на неї хтось зазіхне, — могли трапитися в реальному житті. У цю книжку хочеться вірити настільки, що немає потреби відшукувати частку письменницького домислу.
Гаська Шиян. За спиною
Премія Європейського Союзу, Премія «Еспресо. Вибір читачів» та Проза року за версією журі ЛітАкценту. Друга книжка Гаськи Шиян стала справжнім проривом — 2019. Перш за все, для самої письменниці.
Чим особлива ця книжка? В сучасній українській літературі писали не лише про амбівалентність перебування «за спиною»: чи то в тіні, чи то під захистом — але й навіть про життя «без мужика». Були польові дослідження сексу й гостра національна самокритика; та й перенасичення тексту жіночою сексуальністю й натуралізмом теж траплялися. Ще двадцять років тому ми мали хвилю феміністичної прози на чолі з Оксаною Забужко, а років з десять-п’ятнадцять тому — хвилю чік-літу, породжену Світланою Пиркало. Мудаки, галичани, комфортна любов з іноземцем, любов з травмованим патріотом, мама на заробітках, подруги виживають як можуть і оптимістично несуть свій хрест —Гаська Шиян методично описує щоденний досвід української жінки, деталізуючи його так, що примітки з коментарями для закордонного читача майже не знадобляться, а читач місцевий подекуди знудиться від нанизування знайомих деталей.
Зазвичай таким вивертанням себе займалися особи юні, котрим окрім гіперболізованого переказу власної біографії не було чим оперувати у прозі. Згодом це пригасало: виходили заміж, йшли з літератури, вичерпувалися, знаходили нові форми. Гаська Шиян щирість і уважність до особистого зберегла. Це не означає, що все описане відбувалося насправді; однак емоційні, тілесні, побутові враження досконало портретують сучасну жінку, міську жительку із середнього класу, яка склеїла розбите серце, досягла відносної рівноваги і впевнено прямує до сорокаріччя. Вона вже не така, як попередниці, і такою ніколи не буде.
Роман «За спиною» приваблює не лише тим, що подекуди показує дійсність зарізко-правдиво. Для певної спільноти читачів та експертів він стає дзеркалом, котре показує їм їх самих такими, якими хотіли би себе побачити.
