Ілларіон Павлюк уміє дивувати. Він увірвався, як смерч, у літературне середовище зі своїм дебютом «Білий попіл» – детективним нуаром про київського сищика Тараса Білого. Роман одразу став літературною подією, бо книжка вийшла справді вдалою, як для початківця. Утім, успішний початок – це далеко не все, адже новонароджені літературні зірки нерідко згасають разом із своїми яскравими дебютами.
Проте другий роман Павлюка, «Танець недоумка», засвідчив, що успіх першої книжки молодого письменника – не випадковість, а сам він не просто перспективний автор, а справжня знахідка для української жанрової літератури. Павлюк міг спокійнісінько їхати далі по накатаній детективній доріжці, але ні, і тут здивував, видавши на гора майже 700-сторінкову науково-психологічну фантастику. Письменник здійснив дивовижно карколомний стрибок від початку XX століття до кінця XXI, від локального «старосвітського» детективу аж до масштабів іншої галактики, де існує загадкова планета Іш-Чель – центр дії роману.
Узагалі, оця супершвидкість, із якою письменник долає простір і час, несучись, немов знаменитий проєкт «гіперлуп» Ілона Маска, – виразна ознака письма Ілларіона Павлюка. Його тексти до біса динамічні, вони завжди перенасичені дією, рухом, змінами, несподіванками й кульбітами. І ось ти вже хочеш обуритися, ну скільки ж можна їздити на цих сюжетних американських гірках, уже голова обертом, час зупинитися і порефлексувати…, а «Танець…» уже гоп – і дочитано. Я ковтнула 700 сторінок за три дні (швидше свого часу «пішов» хіба що Ремарк і Кінг, ну і книжки перед іспитами з літератури). Так, Павлюк застосовує випробувані прийоми жанрової літератури, які можна вичитати з безлічі книжок-порад щодо того, як стати успішним автором, але це лише свідчить про його фаховий підхід до письма. Схоже, він добре знає, як потрібно писати, щоб тримати увагу сучасного читача, котрий споживає настільки багато інформації, що його лякають не лише лонгріди, а й будь-який текст, довший за пост у твіттері.
Читайте також: Наталія Петринська. Хто вбив Соломію Засуху? (Рецензія на книжку Ілларіона Павлюка «Білий попіл»)
Цей раціональний підхід до письменства, як до ремесла, що має цілком визначені правила й інструменти для вироблення цікавої історії, завжди спрацьовує у випадку жанрової літератури. І «Танець недоумка» – не виняток: тут усе побудовано за схемою створення вдалого, читабельного тексту: головний герой, космічний біолог із Києва Гіль Гіршевич, опиняється у скрутному становищі: у нього немає роботи і планів на майбутнє, натомість є проблеми з дружиною і з особистим здоров’ям. Протагоніст постійно перебуває у страху, що у нього проявиться генетична хвороба. Ця успадкована ймовірність після 35 років стати недоумком спрацювала у випадку його батька й той геть здитинів, не міг контролювати своє тіло і зрештою помер, вимучивши всіх рідних. Гіль не тягне на хвацького героя-підкорювача міжпланетних просторів – він нерішучий і боязкий (і подекуди поводиться справді, як недоумок, надто коли йдеться про стосунки з жінками).
Узагалі страх – ключова емоція «Танцю недоумка». Людські страхи – це природна зброя планети Іш-Чель, на яку потрапляє Гіль разом із своєю родиною у складі міжнародної експедиції дослідників. Звісно, планета спершу здається йому ледь не затишним місцем, спокій якого порушують хіба що екзотичні представники тамтешньої фауни. Утім, варто Гілю здійснити кілька рейдів за межі їхнього табору, як ілюзія спокою розсіюється, як наркотична дія чорного пилку з місцевої рослини, на якому «висить» ледь не вся експедиція. Але виявляється, що залежність від рослинної субстанції – лише вершечок нитки з величезного клубка проблем, які приховує ця таємнича планета із залишками розвиненої цивілізації.
Гілю доведеться дізнатися, що знищило мешканців Іш-Чель, розкрити таємницю планети й водночас дослідити себе, свої страхи й дитячі травми та докопатися до глибин власного «я». Цей психологізм додає роману певної філософської ваги і вдало розбавляє концентровану подієвість книжки, не даючи їй скотитися в шалений ритм коміксів із вигуками «БУХ! БАХ! БАБАХ!». Є в романі й елементу горору, які посилюють текст за рахунок страхітливого натуралізму та гостросюжетності. Автор уміє тримати майже кіношну атмосферу саспенсу, нагнітаючи жахіття із завзяттям людини, яка вирішила погратися з читачами у Фредді Крюгера. Дедалі ближче до фіналу він перетворює планету на суцільний розплідник монстрів – не лише зовнішніх, а й внутрішніх, – тих, що причаїлися в кожному з нас і завжди можуть вилізти за слушної нагоди.
Загалом «Танець недоумка» – це такий собі творчий жест у бік вигадливого візіонерського світу наукової фантастики. Це авторський прояв любові до цього жанру. Під час презентації книжки Ілліаріон Павлюк назвав свій роман «даниною дитячим мріям». «Я присвятив цю книгу своєму батькові, який привчив мене до читання, і ми з ним разом захоплювався фантастикою» – пояснив письменник. Ці емоції вдячності, поваги до книг, сім’ї й безмежного світу дитинства просякають книжку, як тонкий, ледь помітний шар. Уважний читач неодмінно відчує цю ніжність і вразливість, сховану за яскравими декораціями фантастичного світу.
