Ви хоч раз питали себе, до чого тут Вірджинія Вулф? Автор п’єси, Едвард Олбі, казав в інтерв’ю, ніби побачив на дзеркалі в якомусь барі цю фразу — «Who’s Afraid of Virginia Woolf?» — і вирішив узяти її за назву п’єси. Насправді це рядок із пісеньки трьох поросят у знаменитому диснеївському мультику. Вони, звісно, про Вірджинію Вулф ні сном ні духом не чули, а запитують: «Хто боїться великого злого вовка?» Це риторичне питання, а радше ствердження, що легковажні поросята вовка не бояться. Пісенька трьох поросят стала суперпопулярною, а фраза перетворилася на мем, її навіть Франклін Рузвельт цитував. Звісно, коли Олбі перекрутив фразу і присобачив туди з якогось дива Вірджинію Вулф, глядачі легко впізнавали алюзію. Англомовні глядачі, які в дитинстві дивилися мультик 1933 року випуску. У нас, схоже, всі ці алюзії ніколи й не працювали. Діти давно дивляться «Щенячий патруль» і «Крижане серце», дорослі не бачили ні вистав, ні кінофільмів за п’єсою Олбі. Одним словом, усім начхати на Вірджинію Вулф.
До чого це все: три книжки, які я читала останнім часом, про людей, котрим теж було начхати на Вірджинію Вулф. І не тому, що вони про неї не знали або чули, але вона для них нічого не значила. Це люди, які не просто не бояться Вірджинії Вулф великого злого вовка, а їм до нього байдуже, навіть якщо він їх таки з’їсть. Ви зрозумієте чому.
Курбас: Нові світи
На іспиті в аспірантуру Інституту літератури я витягнула чудесний білет, у якому було питання про драматургію Миколи Куліша — чи саму, чи й про співпрацю Куліша з «Березолем». Я почала натхненно розповідати, які ж класні вистави за п’єсами Куліша робив Лесь Курбас. Позаяк це був улюблений уже тоді період наших 20-х і матеріал, який я добре як для випускниці університету знала, то, мабуть, я була дуже красномовна й захоплена. Аж раптом мене перебило іронічне питання: «А ви ці вистави бачили?» Упс… Я-то викрутилася, але відтоді зрозуміла, яке примарне, плинне, миттєве — не знаю, як це назвати, — театральне мистецтво. Це сьогодні у нас є відеозйомка, телеспектаклі, а від вистав 20-х років залишилися в кращому разі фото, рецензії і спогади учасників та глядачів. Навіть власне тексти не завжди є, як-от знамените березілівське ревю «Алло на хвилі 477» — результат майже спонтанної творчости.
Тому пересічному громадянинові з небагатою уявою так важко сьогодні довести, що Курбас — геній. А це так. І коли мені запропонували написати текст для каталогу виставки «Курбас: нові світи» я дуже зраділа, а про себе охнула, бо як про нього написати щось свіже й розумне, коли вже ніби так багато сказано. Мені дали зовсім трохи часу і ще менше знаків, мабуть, це мене і врятувало від мальовничої багатомовности, як на вступному іспиті.
І от нарешті я тримаю цю книжку в руках — каталог виставки «Курбас: нові світи». Це була виставка-фурор, і книжка теж неймовірно красива — строга, червоно-чорна. Як і належиться каталогу, вона насамперед про картинки, але без текстів вони мало що говорять. Більшість із них написала Вірляна Ткач — ініціаторка, кураторка виставки, її душа й рушійна сила. Сама режисерка, Вірляна бачить ці давні вистави дещо інакше, ніж ми, і показує їх нам з того боку, з якого ми й не здогадалися б підійти. У книжки є своя драматургія, це навіть не каталог-альбом, а захопливий документальний роман. Про любов і ненависть, про опір і завоювання, про старе й нове, про театр і глядачів, про долі людей і вистав.
Тетяна Руденко, співкураторка виставки, запитує у своїй статті: «Чи можливо зберегти виставу? Пам’ять про театр? Березільці вважали, що так». В основу виставки й каталогу лягли документи з першого театрального музею, що його 1923 року заснувало Мистецьке об’єднання «Березіль». Тут є все, що березільці передали тоді для історії: костюми, сценографія, фото, афіші, анкети глядачів, документи. Ви дізнаєтеся, що в «Березолі» працювали два термінатори, що актори разом спізнилися на репетиції на 7 годин 42 хвилини. І це тільки з курйозного, а воно теж є, адже Курбас і актори — це не тільки трагізм знищеного покоління, а й жива матерія 20-х.
В одному недрукованому спогаді про Курбаса є такий момент: «Під час диспуту в будинку Блакитного він говорить: — Мені байдуже, як сприйматиме мої спектаклі глядач! Мені важливе тільки те, що я поставлю. Воно важливе для мене, творця, а що там натовп — то мені байдуже!» Книжка-каталог «Курбас: нові світи» розкриває цю загадку митця — чому творчість йому була важливіша за думку інших — публіки, партії, сучасників і навіть нащадків. Чому для нього нічого не значили великий злий вовк чи Вірджинія Вулф — підставте, хто вам більше подобається.
Здавалося б, що там читати в каталозі-альбомі — одні ж картинки. Листопад у мене видався божевільний, здається, я зовсім мало читала, за винятком однієї книжки, про яку ще напишу. У вільні хвилини я брала до рук «Курбаса» і роздивлялася його нові світи. І знаєте, вони теж примушують думати не менше, ніж читання розумних чи не дуже текстів.
Насамкінець не втримаюся і дорікну видавцям. Чудовий, просто розкішний дизайн псує розмір шрифту в текстах і написах. Адже це не примітки, а повноцінні тексти, то як ви пропонуєте їх читати — з лупою? Тим паче в цьому виданні вони так само важливі, як ілюстрації. І привіт вам, дорогі редакторка й коректор, але куди в слові «експерименти» вже в п’ятому рядку статті поділася літера «н» і чому окремі речення після вас стали безглуздими?
Казав мій шкільний учитель історії: хто не встиг, той запізнився. На щастя, всі, хто не встигли на виставку «Курбас: нові світи», ще мають шанс її побачити і прочитати.
Ирина Ковалева. Жизнь, проведенная в могиле
Бажання стати археологом у мене виникло й пропало в п’ятому класі, тоді довшого ентузіазму у мене жодна професія не викликала. Зате мій брат став археологом і щоліта пропадає на розкопках, переважно києворуського періоду. Цікаво, що на його курсі було чимало дівчат, але в археологічних експедиціях їх майже немає. Історію обирають своїм фахом однаково жінки й чоловіки, але археологію традиційно вважають «чоловічою» сферою. Ну, аякже, це ж вам лопатою працювати, а не папірці в архіві гортати. Тому коли в поле мого зору почали одна за одною потрапляти жінки-археологині, це зацікавило. І сталося це завдяки Михайлю Семенку! Його перша дружина, Лідія Горенко-Семенко дружила з археологинею Марією Вязьмітіною, знала її «чарующей футуристов молоденькой хорошенькой симпатичной девушкой. Ах! Как им хотелось завербовать Вас в свой клан! Но, Вы предпочли науку». Мені, звісно, шкода, що Вязьмітіну не спокусив футуризм, а то була б у нас і жінка-футуристка. Проте не було б відомої археологині — одвічні дилеми.
Сказати, що назва книжки Ірини Ковальової «Жизнь, проведенная в могиле» інтригує — це нічого не сказати. За такою назвою може бути що завгодно — від горору до сократівської філософії чи декадентщини. А це виявилися захопливі мемуари. Дізнавшись про цю книжку, я цілеспрямовано її шукала, аж нарешті запопала.
Ковальовій не могили копати б, а книжки писати. Вона природжений оповідач, і її спогади справді читаються як неймовірний роман. Авторка народилася 1930 року, і її життя — це все ХХ століття: батько — колишній білогвардієць, представник ІТР (інженерно-технічних робітників), інженер на будівництвах заводів, які рясно з’являлися у зв’язку з проголошеним курсом на індустріалізацію. Його заводські пайки врятували сім’ю під час Голодомору. Тихі розмови вночі батьків уночі, слова «репресії», «терор», «дети останутся без отца». Маленька Ірочка була свідком арешту дядька, потім забрали тітку Тоню. 22 червня Іра з татом мала вперше в житті летіти літаком у Київ. Вони з мамою не встигли виїхати і залишилися в окупації. Померли бабуся, дідусь, мама. Ірі виповнилося 13 років. Перед тим як покинути Дніпропетровськ німці зібрали жителів у колону і погнали за місто. Іра з другим дідусем по дорозі втекли. Повернувся батько, який пережив оточення і багато поневірянь. Сім’я об’єдналася, але через кілька років батько загинув від кулі школяра-грабіжника. У 17 років Іра залишилася одна.
Археологія була її давньою мрією, а от хобі, яке захопило на все життя, з’явилося завдяки одному з шанувальників. У вітрильному спорті дівчат було так само мало, як в археології, але Ірину це не лякало. Вона пройшла шлях від бакового матроса до стернового І класу, брала участь у змаганнях. І їй начхати було на те, що ні археологію, ні вітрильники не вважалиють жіночою справою.
Далі була робота за розподілом у сільській школі, одруження і народження сина, історичний музей (а маленька Ірочка була знайома з Яворницьким), інститут, кафедра, наука, дисертація, і розкопки, розкопки, розкопки. Думаю, ви не уявляєте цей процес — від бульдозерів до віничків і нумерування черепів та черепків. Ви ніколи не думали, що степові могильники кишать гадюками? А якось під час робіт випадково перерізали кабель урядового зв’язку, надворі стояв 1973 рік…
Ковальова розповідає і про розкопані кургани, і про різні знахідки, і про історію — не тільки стародавню, яку вона розкопувала, а про свою сучасність, яка тепер теж стала історією. Її спогади надзвичайно цінні деталями з життя звичайних людей і науковців 1960–1980-х років. Життєві долі її колег, учнів, рідних — це, як я вже сказала, все ХХ століття. От, наприклад, Віктор Петров — знаєте такого? Каже раптом Ковальовій: «Вас занимает готская проблема? Я с большим удовольствием познакомлю Вас не только со своим видением проблемы, но и готским языком». А знаєте, в чому прикол? Тему готів на території України не порушували — не можна. Або ще Борис Мозолевський…
Однак досить. Мені не шкода так багато переказувати і безсовісно спойлити, але обсяги примушують зупинитися. Мені шкода, що хіба одиниці з вас прочитають ці мегацікаві мемуари. Тираж книжки 500 примірників, надруковано її в дніпровській типографії «Арт-пресс», яка, строго кажучи, видавництвом не є. І книжці вже одинадцять років. Чи спокуситься хтось перевидати ці мемуари?
А Ірині Федорівні Ковальовій наступного року виповниться дев’яносто. Далекого 1972-го один начальник сказав, що її б’ють із виховною метою: «Не высовывайтесь!» Та цій жінці було начхати на великого злого вовка.
Микола Лєсков. Вибрані твори
Сьогодні книжка, яку ти читаєш, — це ще й політичний вибір. Відмова купувати російські книжки, читати російських авторів — це громадянська позиція. У мене вона теж є, але іноді я купую видані за поребриком книжки і читаю дещо з російської літератури. Наприклад, Миколу Лєскова.
У школі у мене ще був курс російської літератури, мало того, російську нам викладала класна керівниця, тож ми мусили читати багато такого, чого інші школярі щасливо уникли. Із Лєскова це був, звичайно, «Левша»: ну, такоє, не найнудніше читання, але й сліду в голові не залишило. Зате оповідання «Тупейный художник» запам’яталося краще. З власної ініціативи я прочитала «Леди Макбет Мценского уезда». Потім Лєсков зринув, коли я недовго працювала в Національному музеї Тараса Шевченка.
На Вікіпедіях охоче цитують одного критика: «Лескова русские люди признают самым русским из русских писателей и который всех глубже и шире знал русский народ таким, каков он есть». А вступна стаття Филиповича у вибраному 1929 року називається «Український елемент у творах Лєскова». І твори він як упорядників підібрав тільки «українські»: «Заячий ремиз», «Старосвітські психопати», «Печерські антики», «Остання зустріч і остання розлука з Шевченком», «Чи забута “Тарасова могила”». Тобто можна було назвати книжку «Український Лєсков».
Мене заінтригувало вже перше речення передмови: «Не багато можна знайти письменників, що їх твори спіткала б така мінлива й незвичайна доля, як це трапилося з відомим російським письменником Миколою Семеновичем Лєсковим (1831–1895), хоч в самій історії його “літературної репутації” зустрінемо явища, характерні для різних часів». Страх як люблю письменників із «літературною репутацією», про яку в українському літературознавстві чомусь не пишуть. Ну, й мені було цікаво, як же перекладачі викрутилися з тим, що в часи Лєскова називалося «малоросійскім нарєчієм», адже якщо літературну російську вони передавали літературною українською, то що було робити з діалектизмами, українізмами, як розрізнити й маркувати мову персонажів-росіян та персонажів-українців?
До речі, в описі книжки то не помилка — Лєскова перекладав не Микола Зеров, а його молодший брат Михайло, відомий як Михайло Орест. Він уже в 1920-х успішно трудився на перекладацькій ниві, і перекладав не лише з російської. На жаль, у книжці не вказано, який твір хто з двох перекладачів витлумачив українською, але цікава деталь: коли 1950 року вийшов ще один томик Лєскова української, перекладачів зазначили тільки в примітках, та й то до окремих творів. Звичайно, емігранта Михайла Зерова там не було, але й перекладів Васильченка не впізнати! Скажімо, «Заячий реміз» у виданні 1950 року нібито в його перекладі, але ви це тільки порівняйте.
Оригінал:
— Эге! Поди-ка ты шельма какой! Так я тебе это и скажу! Мало ли что мы тогда с ним любили в оные молодецкие годы, так ведь в теперешнем его звании не все то и годится.
— Ну, а в пищепитании?
— В пищепитании он, как и вообще духовные, выше всего обожал зажаренную поросячью шкурку, но и сей вкус, без сомнения, он ныне был должен оставить. А ты не будь-ка ленив да слетай в город и разузнай о нынешнем его расположении от костыльника.
1929
— Еге! Дивись який хлюст! Оце так візьму я тобі та й скажу про це! Мало чого хіба ми любили тоді з ним, в ониї молодецькиї роки, та тепер же в такому його сані не все теє й годиться.
— Ну а в харчопитанії?
— В харчопитанії він найбільше улюбив, як і загалом усі духовні. смажену поросячу шкурку, проте і цей смак він, напевне, повинен облишити. А ти краще не полінуйся та злітай в місто і довідайся про теперішні його уживання у прислужника.
1950
— Еге! Дивись ти, шельма який! Так я тобі це і скажу! Мало що ми тоді з ним любили, в ті молодецькі роки, але ж у теперішньому його званні не все те й годиться.
— Ну, а в їжохарчуванні?
— В їжохарчуванні він, як і загалом духовні, над усе любив засмажену поросячу шкірку, але й цей смак, без сумніву, нині він повинен був залишити. А ти не будь-но ледащо та катай до міста й, розвідай про теперішнє його уподобання від костурника.
Або одна тільки фраза: «Но, — пожалуйте, — какие же из этого последовали последствия!» — «Уважайте ж собі, — які з цього зчинилися наслідки!» — «Але, — прошу вас, — які ж з цього вийшли наслідки?» Повчальне порівняння для перекладачів, мовників і літературознавців? А Филипович ще й пише на завершення своєї розлогої вступної статті (36 сторінок дуже цікавого тексту!): «Треба, до речи, зауважити, що вивчати український мовний елемент у творах Лєскова треба на підставі його рукописів, бо в друкові, безперечно, з’являлися помилки — це досить звичайне явище коли українські тексти, хоч би й російською ортографією (а у Лєскова трапляється й українська), друкуються в Росії».
Що я вам пораджу? Лєскова, як і попередньої книжки, в інтернеті немає, але будемо сподіватися, що Чтиво не забуде про це його чудове видання. Насамкінець ще одна маленька цитаточка з нього: «Такі були дикі вчинки цього оригінала, що тепер, за наших часів, часів огуди й осуди, були б неможливі або їх напевно взяли б за психопатичні».
Подумайте. Чи минули «часи огуди й осуди»? Люди, всупереч порадам і наказам, «висовувалися», і це наше щастя, що їм було начхати на Вірджинію Вулф.
* * *
Бідна, бідна Вірджинія Вулф. Отак через легковажну побрехеньку Едварда Олбі (фраза? на дзеркалі? в барі?) її ім’я повторюють на всі лади вже пів століття. Або, навпаки, підмінюють, бо й вона туди заявилася на місце великого злого вовка. Як казав доктор Падлюччо: «Усе ж таки назва має хоть якось соотвєцтвувать содєржанію — і це не тільки в канцтоварах і порноіндустрії так прийнято».
