Читання є не просто естетичним задоволенням, а й репетицією різних варіантів життя. Можна пожити кількадесят років у родині консервативних мормонів Вестоверів, вжахнутися і згорнути книжку. Можна опинитися у сюрреалістичному, легкому, однак невимовно трагічному світі Бориса Віана, де квіти вбивають людей. А можна відчути себе денді, не відмовляючись від помідорів і не купуючи квитків на всі оперні прем’єри наступного року. Ці тексти – про життя, на які дивишся здалеку, бо наближатися страшно.
Tara Westover. Educated: A Memoir
У ранні юнацькі роки, тобто між 17-21 роками, в мене було дивне хобі: я зацікавлено вишукувала інформацію про американських мормонів – всюди, де її тільки можна знайти. Шоу про мормонів, вікіпедії всіма мовами, що їх я вчила, статті, журнальні фоторепортажі – у 20 років я була знавчинею правил життя мормонів, досить впевнено могла цитувати «їхнього все» Джозефа Сміта-молодшого і показати на карті, де саме мешкають найконсервативніші громади. Ні, я не планувала піти в секту, я навіть не вважала себе вірянкою – вже тоді мій світогляд повільним маятником рухався від атеїзму до агностицизму і назад. Мормони мене приваблювали, гадаю, тим же, чим романи Умберто Еко: досконалим зануренням у геть іншу культуру зі спочатку незрозумілими правилами гри. Мені хотілося не стати мормонкою, а навчитися грати в мормонство, зрозуміти, чому, на думку цих жінок, вдягти коротку сукню – гріх, а жити в родині поруч з кількома іншими дружинами – прийнятно.
Автобіографія «Освічена» Тари Вестовер – один з найкращих текстів про емансипацію, які мені потрапляли до рук впродовж останніх кількох років. А ще це книжка про дитинство і юність у родині мормонів. Тара виросла в Айові не просто у традиційній, а в дуже консервативній мормонській родині, де батько до того ж страждав на біполярний синдром (про це Тара дізналася вже в університеті, коли почала вчити психологію), а мама мала фізичну та психологічну травми через важку автомобільну аварію. І якщо старшим дітям Вестовери ще дозволяли відвідувати школу, то молодші виросли з нав’язаним переконанням, що освітні заклади – це територія ілюмінатів, а піддатися спокусі обрати державну освіту означає віддати себе просто до рук диявола. Те саме Тарин батько стверджував щодо доказової медицини, танців, активних ігор і банківської системи – ілюмінати були всюди, вічно готові звабити молоду душу.
Тарина мама – менш консервативна за свого чоловіка, часом її свідомість ніби вияснюється і вона переконує Тару спробувати вирватися із середовища і здобути освіту. Основне заняття Фей Вестовер – травництво: вона виробляє і продає іншим мормонам ліки проти всіх хвороб: від мігрені до інсульту. А коли їй вдається врятувати власного чоловіка, що постраждав під час вибуху на звалищі, в очах сусідів Фей перетворюється мало не на магічну цілительку. Дієвість ліків жінка перевіряє, клацаючи пальцями: відчуття у м’язах має нібито підказати, які мікстури варто спожити після певної травми. Наприклад, братки втишують болі і допомагають при опіках, а лаванду слід пити, якщо зламав руку. Читач неодноразово дивуватиметься, що в родині ніхто не помер – так часто Вестовери калічаться, обпікаються, падають з висоти, пробивають череп собі або іншим. А потім запивають все це мікстурами з товченого листя.
Майже весь час родина присвячує роботі на звалищі, причому оповідачка, наймолодша дитина, змушена на рівні зі старшими братами тягати товсті труби і керувати небезпечною машиною-«ножицями», що ріже метал на шматки. Брухт потім здають, і ці гроші є фактично єдиним доходом родини, аж доки Тарина мама не стає сповитухою, яка приймає дітей в інших порядних мормонок, що не бажають їхати у державну лікарню.
Звалище – місцевий варіант пекла, де все горить, скрегоче і ламається. Там постійно хтось калічиться: в одного брата обгоріли ноги, іншому відрізало палець руки, а головна героїня мало не загинула, бо батько влучив у власну доньку залізякою, що проштрикнула дівчинці ногу, і навіть не підійшов їй допомогти. У цій сім’ї нікого ніколи не відправляють до лікарні, нікому не співчувають, ні про кого не піклуються, якщо не йдеться про загрозу працездатності. Однак Тара це сприймає як нормальні родинні стосунки. Саме такий викривлений погляд на світ і становить особливу цікавість тексту: Вестовер вдається докладно показати механізм нормалізації насилля у родині, пояснити, як логіка виправдовує поведінку рідних, аби вберегти психіку від тяжкої травми. «Якби я відповіла Шонові приязніше, брат не занурював би мою голову в унітаз», – так мислить юна Тара.
Автобіографія Вестовер – це історія існування у дуже закритому середовищі, де релігійні приписи тлумачать буквально – просто-таки як в «Оповіді служниці» Марґарет Етвуд. Втім, від перших розділів дивні, дикі судження батька і братів видаються логічними і навіть вартими уваги – саме так формуються залежність і хворобливі стосунки. З часом починаєш не просто розуміти думки хворої людини, а й навіть захоплюватися довершеною стрункістю її параноїдального світу.
Все життя родини – це низка суворих заборон: не можна носити спідниці, що оголюють щиколотки, бо це «нескромно», не можна гортати підручники з математики, бо «це не знадобиться», не можна бачитися з хлопцями, бо «це гріх». Але водночас «Освічена» далека від пафосу антиутопійних романів, де всі спочатку страждають, а потім гинуть чи змінюють систему (іноді водночас). Це книжка, сповнена любові до родини, світлих спогадів про дім під горою, що нагадує індіанку, дотепних історій, що траплялися із родиною мормонів, надто мормонською навіть для Айови.
Лише вступивши, супроти батькової волі, до університету, Тара усвідомила: його страх перед поліцією, жага до накопичування продуктів, відлюдькуватість і постійна готовність до апокаліпсиса – не просто риси характеру, а симптоми важкого розладу, що зруйнував життя всієї великої сім’ї. Багато років абсолютно патріархальну родину очолює людина, якій потрібна медична допомога, але вона не бажає її прийняти, тому що – звісно! – лікарнями керують ілюмінати.
Кожен дрібний логічний крок Тари-студентки, який нам видається очевидним, кожен незвичний вчинок вартує їй неабияких зусиль: вперше проковтнути антибіотики (мама завжди переконувала, що від такого народжуються потвори), почати мити руки після вбиральні (у родині не просто не дбали про гігієну, а й засуджували тих, хто приділяє забагато уваги чистоті), податися на стипендію в університеті (всі стипендії роздають ілюмінати). Тара, яка жодного дня не ходила до школи, однак змогла з другого разу скласти вступний тест в університет, не намагається показати себе юним вундеркіндом, квіточкою, що випнулася з гною. Вона чесно розповідає, як завалювала тести, бо не знала, як вчитися за підручником. Як їй бракувало грошей на те, щоб полікувати зуби і через біль вона майже закинула навчання. Як на парі спитала, що таке Голокост, і вся група вирішила, що це – дуже злісний жарт. Однак Тара справді не знала, що таке Голокост та чимало інших очевидних фактів, адже її знання мало вигляд випадково вихоплених ліхтарем уваги фактів.
Тарина автобіографія могла б стати історією успіху: дівчина не лише вступила до місцевого вишу, а й виграла стипендію на навчання у Кембриджі, познайомилася із не-мормонами, навчилася знаходити спільну мову із співмешканками, зацікавилася фемінізмом. За автобіографію Тара отримала зо два десятки премій, включно із нагородою від читачів «Goodreads Choice Award» і «Книжкою року» від Американської асоціації книговидавців. Барак Обама назвав «Освічену» найкращою книжкою 2019-го, Білл Гейтс заніс до персонального маст-рід списку, а Національна асоціація критиків дала Тарі всі можливі нагороди року. Однак поруч із цим звучить геть не така оптимістична історія втрати. Що більше Тара Вестовер дізнавалася про світ, то більше віддалялася від власної родини: після курсу єврейської історії складно слухати батька, який переконує, що Другу світову влаштували євреї, аби заробити на постачанні зброї та продуктів. Поступове усвідомлення неможливості зближення із власною сім’єю – другий, темний бік медалі історії виховання Тари.
«Освічена» – це погляд зсередини і ззовні на життя у фундаменталістській релігійній спільноті. Не телешоу «Go up with Mormons», не стилізована фотосесія для глянцю «у мормонському стилі», а фактичні свідчення, слова самовидця. І водночас це прекрасний текст, аби усвідомити, що ми зрідка зважаємо на власні привілеї, адже живемо із підсвідомим відчуттям, ніби всі люди від початку перебувають у більш-менш рівних умовах. На жаль, це лише ілюзія.
Борис Віан. Шумовиння днів
«Колен завжди був у доброму гуморі, а решту часу спав», – так Борис Віан представляє головного героя роману «Шумовиння днів». Ідеальна характеристика – кожен з нас хотів би стати Коленом, принаймні Коленом першої третини тексту.
Вперше найвідоміший роман Віана я прочитала у 19 (Фредерік Беґбеде, до речі, радить у 14), на березі Дніпра. Зараз там – розкішний парк, де можна купити капучино просто з фургончика. Нестерпно зелений газон біля розкішного ресторану підстрижено, і траву цілодобово насичує вологою автоматична поливалка. А 9 років тому це були дикі зарості невпорядкованого бур’яну, що завжди жовкнув раніше, ніж наставав червень. Читання Віана створювало цікавий контраст: навколишньому середовищу бракувало води, а от в романі рідини було аж забагато. Біла квітка проростає в легенях головної героїні Хлої, її чоловік Колен спускає воду, пробиваючи дірку у ванні, і вода стікає на буфет сусіда з нижнього поверху, у рукомийнику кухар Ніколя виловлює риб для вечері справжніх гурманів. На ковзанці – замерзла вода – люди падають одне на одного і гинуть, їх змітають у величезну яму і ставлять нову вінілову платівку. Віан написав найвишуканіший роман про те, як всіх нас уб’є вода.
«Шумовиння днів» перенасичене барвами і формами, досконало сюрреалістичне, але якимось чарівним чином не безладно абсурдне. Вже сторінок через тридцять усвідомлюєш закони функціонування Віанового часопростору: в його основі – аналогії і сновидні асоціації. Піанококтейль, якщо зіграти мелодію, може змішати досконалий напій, бо в основі обох мистецтв – принцип гармонійного поєднання готового рецепту/партитури та імпровізації. У грудях Хлої проростає біле латаття, бо дівчина випадково проковтнула на весіллі квітку-прикрасу, а потім надихалася снігом під час подорожі, а біле народжує біле. Коли Хлоя хворіє, квартира Колена зменшується, бо тіло Хлої також маліє, а дім – це наші кохані.
Те, що я встигла забути за ці десять років, які минули після першого прочитання, – скільки у «Шумовинні днів» смертей. Гинуть відвідувачі ковзанки, бо не вміють добре оминати перешкоди. Пішоходи потрапляють під автомобілі і страждають від зіткнення з іншими пішоходами. Аптекар закликає вбити його, аби не платити за дорогі ліки. Гинуть робітники на заводі, де машинами керує Коленів друг Шик. Роман вийшов у 1947-му, тобто Друга світова щойно закінчилася, і загибель людини досі видавалася чимось банальним, побутовим. І хоча у «Шумовинні днів» немає ані слова про велику війну, надмір смертей – це, ймовірно, луна історії в тексті, де фактажу немає місця.
Смерті у романі позбавлені трагізму, звичної нам ритуалізації, сакрального статусу. Цим роман Віана нагадує мініатюри Хармса і драми Жаррі: смерть побутова, проста, їй не приділяють уваги. Раптова загибель не варта навіть абзацу тексту. А от повільне помирання, проростання квітки у тілі Хлої, стає найважливішою сюжетною лінією роману. Нагла смерть не страшна, страшний процес невідворотного наближення кінця, запорошення легенів, змаління, що його доводиться пережити дівчині.
Багато хто з критиків стверджує, що Віан написав роман для юних про юність. Як на мене, це радше роман про усвідомлення смерті: сам процес осмислення конечності життя і є основною сюжетною лінією, на яку нанизується безліч інших сумних і смішних подробиць. Кажуть, діти починають розуміти, що таке смерть, у трирічному віці. В принципі, персонажам «Шумовиння днів» більше й не даси.
Ольга Вайнштейн. Денди: мода, литература, стиль жизни
Строге ХІХ століття подарувало культурі сильного романтичного героя, який стоїть на скелі і вдивляється удалечінь. І водночас – елегантного фланера, що вештається містом, спостерігаючи за людьми і демонструючи всім нове елегантне плаття. Монографія «Денді: мода, література, стиль життя» Ольги Вайнштейн – найкраще дослідження про дендизм, яке потрапляло мені до рук. Жвавий стиль, історія повсякдення, занурення з головою у життя денді ХІХ століття: від того, що їли стрункі чоловіки в корсетах (так, денді носили корсети!), до того, з ким зустрічалися і на які опери ходили.
Гадаю, причиною інтересу сьогодні до образу елегантного джентльмена є свідома непрактичність денді як основа їхньої життєвої філософії. У ХХІ столітті нам доводиться постійно ставати дедалі ефективнішими, заробляти більше, ставити все нові персональні рекорди. Навіть до відпочинку суспільство висуває конкретні вимоги: подорожі до інших країн – перемога, відлежування на дивані з серіалами – поразка. Через постійне напруження на межі можливостей ми хочемо бодай на кількасот сторінок опинитися у світі, де краса самоцінна, а показове нічогонероблення – основне заняття тих, ким захоплюється суспільство.
Одним з перших денді Вайнштейн називає Джорджа Браммела на прізвисько «красунчик». Його статус короля моди був незаперечний, а холодне поводження з вищими за статусом викликало захоплення і бажання йому наслідувати. Можна сказати, що найуспішніші денді, які товаришували з принцами та герцогами, виконували ту ж функцію, що в середньовіччі – блазні при королівському дворі. Вони могли безкарно казати в обличчя можновладцям правду, жартувати і навіть глузувати з них. Так Браммел, фаворит Георга IV, відправляв переодягатися самого принца Вельського, майбутнього короля.
Денді не просто наслідує вже відомі модні тенденції, він встановлює їх, втілює у життя те, чого інші не здатні й уявити. Денді не боявся видатися смішним або недоречним, адже його харизми було досить, аби легітимізувати найнеочікуваніше поєднання аксесуарів та найекстравагантнішу поведінку. Денді не очолював модного походу, а випереджав його на добрі пів року, ставав амбасадором найталановитіших кравців, а пізніше – модних брендів. Як зазначає Ольга Вайнштейн, бажання наслідувати образи відомих денді пояснюється не так завжди вдалим вибором одягу, як харизмою та бажанням через костюм наблизитися до об’єкту свого захоплення. Що відомішим ставав денді, то більше йому було дозволено і то невимушеніше він тримався.
Можна сказати, що дендизм – це мистецтво дрібниць. Стриманість was a new black, і це стосувалося не лише графічно елегантного фрака, а й поведінки. Жодних картатих тканин, викличних аксесуарів або показової розкоші XVII століття. Денді ніколи не вдягнув би на шию золотого ланцюга, а на ноги – взуття з пітонячої шкіри. Костюм денді завжди був дуже дорогий, пошитий з якісної тканини, але це не кричуща розкіш, яка одразу впадає в око. Як зазначає Вайнтштейн, що усталенішим ставав силует чоловічого костюма, то більшого значення набували непомітні деталі: ґудзики, вузол краватки, хустинка, годинник на ланцюжку. Не впадаючи в око профанам, вони ставали натомість знаками належності до певного середовища. Можна сказати, що денді одягалися для обраних, а не натовпів, і цілком їхній смак могли оцінити хіба інші денді. Так формувався неофіційний клуб втаємничених, в якому істинну елегантність вирізняли дрібниці: шпоньки із тонкою різьбою, хусточка у тон фраку, парасолька модного відтінку.
Попри очевидну різницю, дещо все ж об’єднує нашу культуру та дендизм: сучасний користувач соцмережами, як колись умовний Оскар Вайлд, живе з відчуттям, що за ним постійно спостерігають. Стосунки між людьми сьогодні, як і в ХІХ столітті, опосередковані образами та масками, і в цьому театрі – привіт від Маршалла Маклюена – немає глядачів, є лише актори. Часто ми не можемо відрізнити свої бажання від нав’язаних, а реальну насолоду – від псевдозадоволення. Ми витрачаємо забагато часу, аби справити враження на людей, яких часто навіть не знаємо.
Але, на відміну від денді, нам хоча б дозволено їсти овочі.
