Цей вірш із циклу «В казематі» є, мабуть, найпопулярнішим поетичним твором, написаним українською мовою. Його часто цитують з пам’яті, існує кілька пісень на ці слова, й словосполучення «садок вишневий» є таким самим стереотипом українства, як і «гречкосії», «моя хата скраю» чи «хитрий хохол». «Заповіт», перекладений на десятки мов, вважається ніби «візитною карткою» Шевченка, але на відміну від апокаліптичного «Як умру, то поховайте», опис погідних травневих сутінків в українському селі є твором набагато інтимнішим, справжнім втіленням глибинного народного ідеалу життя, наповненого красою, вільною працею та небуденним змістом. Але популярність має й свої недоліки. Обидва вірші є набагато ґрунтовнішими й цікавішими, ніж те, як ми їх дуже часто трактуємо.
Шевченківський словник (т. ІІ, стор. 191) у статті «Садок вишневий коло хати» пише, що «сила емоційного впливу твору – в природності й рельєфності малюнка, в його світлому, життєствердному настрої». Але й «емоційність», і «настрій» є речами ефемерними, а отже, й украй ненадійними. Та й «життєствердність» є сутністю кожного твору мистецтва. Бо все, що робить митець, це творить (а значить ¬– стверджує) «власний» світ із «підручного» матеріалу. Тому, в ідеалі, кожен літературний твір мусить мати бездоганну форму і напряму промовляти до читача, й не лише через слова, а, бажано, через те, що стоїть за словами.
Багато хто з нас зі шкільних уроків української літератури виніс відчуття того, що «Садок вишневий» – це щось дуже солодкаве, щось про соловейка, діточок і співучих сільських дівчат. Але за всіма законами природи ніщо перецукрене не має шансів зберегтися й не втратити своєї свіжості за більш як 170 років. У чому ж тут секрет?
Критики вважають цей вірш ідилією, мрією про ідеальне життя, особливо з огляду на ті умови, за яких його було написано. У квітні 1847 року Шевченка заарештували за участь у «таємному» (тобто несанкціонованому владою) Кирило-Мефодієвському товаристві («Украйно-Славянском обществе»). Поета допровадили до Санкт-Петербурга, до кінця травня протримали в Петропавлівській фортеці, у казематі Третього відділу, де також містилася канцелярія корпусу жандармів, і винесли вирок – відправити на військову службу рядовим в окремий Оренбурзький корпус без права писати й малювати. Нікого з інших братчиків не було так суворо покарано. Більшість із них одержали від трьох до п’яти років заслання і (в разі зразкової поведінки) можливість повернення «в столицы». Причиною такого рішення були навіть не політичні погляди Шевченка, а його «возмутительные и пасквильные сочинения», у яких він «вылевал клевету и желчь даже на особы, к которым обязан был чувство питать благоговейнешего уважения». Ці слова шефа жандармів графа Орлова стосуються насамперед поеми «Сон», у якій Шевченко зобразив государя імператора у вигляді «сича надутого», «високого» й «сердитого», а государиню імператрицю порівняв до «опенька засушеного» і «чаплі між птахами». І це при тому, що саме цариця на благодійному аукціоні придбала портрет Василя Жуковського пензля Карла Брюлова, і на ці гроші Шевченка було викуплено із кріпацтва! Що ж, граф Орлов мав рацію. Для поета «мнимые бедствия Украины» були набагато важливіші, ніж явлена йому монарша ласка.
Умови перебування у в’язниці Третього відділу були цілком пристойними. Шевченко на допитах тримався дуже спокійно, на всі запитання давав короткі виважені відповіді (його біограф Павло Зайцев вважає, що поет «може, раз у житті не піддався голосові почуття») і постійно підбадьорював своїх друзів по нещастю. Перебування в окремій камері мало й свої переваги. Шевченко багато читав, малював (принаймні, замовив і одержав ватманський папір) і писав вірші. Створений у квітні-травні 1847 року цикл «В казематі» складається із 13-ти віршів, і тематично він аж ніяк не вкладається в рамки «тюремної поезії». У порівнянні до того, що Шевченко написав у Петропавлівській фортеці, трагічна муза замордованого у радянських таборах Василя Стуса (мабуть, останнього українського «поета-кобзаря») звучить, як голос із пекла. Мистецтво там не приживається. А щоб продовжити тему «поет і в’язниця», варто зазирнути в цикл «В тюрмі Санте» Ґійома Аполлінера. Французький поет провів в камері тиждень, і те, що йому загрожувало, не рівняти до 25-річної солдатчини без права на будь-яку творчість.
За своїм жанром (принаймні на позір), «Садок вишневий» нагадує народну картину, щось на зразок «Ставка з лебедями» чи «Козака з дівчиною біля криниці». А в народній картині, яка, за своєю сутністю, ближче до ікони, ніж до реалізму, кожна деталь є символом та алегорією і, залежно від майстерності її автора, може бути і витвором «високого» мистецтва, і кітчем. Але композиційно цей вірш побудований як серія фотознімків чи як «кадри з кінофільму». Увага зосереджується не на «красі природи», а на тому, що є стрижнем кожного «кадру». «Камера» спочатку подає панораму сільської хати із садом, тоді різко пірнає вниз, і ми чуємо гудіння жуків, відтак знову ширяє вгору й охоплює весь кут села, яким надвечір вертаються додому орачі та безтурботні дівчата. Й, нарешті, зупиняється на родинній вечері просто неба і на сні. Оце, власне, і є весь «зміст» цього вірша. Але то – лише маківка айсберга. Тому, мабуть, варто вчитатися у кожне з цих речень-кадрів.
Садок вишневий коло хати
Для більшості українців (колись із діда-прадіда селян) за словами «садок вишневий коло хати» стоїть щось набагато більше, ніж «присадибна ділянка», тобто «земля, що перебуває в особистому користуванні колгоспників, робітників і службовців радгоспів та інших мешканців сільської місцевості», і яку засаджено фруктовими деревами. Це – місце їхнього єднання з землею. Тут для них проходить вісь світу, пульсує джерело їхньої сили і їхніх уявлень про Всесвіт. Зіп’яти білу хату з теплою піччю посередині, обсадовити її квітами, відгородитися парканом, насадовити скрізь, де можна, дерева, щоб бодай пів року все на твоїх очах цвіло, родило, а тоді ще й годувало тебе до весни – ось що таке, насправді, «вишневий садок коло хати». Бо «сад» для сучасної людини означає гектари сільськогосподарських угідь, що належать якомусь холдингу чи підприємству харчової промисловості, механізацію, хімізацію, монополізацію й маркетинг. А «садок» – це, навпаки, щось приватне, це – той простір, на який не мають зазіхати ні сусіди, ні держава. У категоріях марксизму-ленінізму українці були й лишаються «дрібними власниками», тими, що «як не з’їм, то хоча б понадкусюю», тому товаришу Сталіну нічого не лишалося, як заморити мільйони з них голодом. «Товариші» з перших днів свого правління зрозуміли, що комунізм для селян – це як сідло для корови.
Навіть зараз, коли давно урбанізованим українцям випадає нагода одержати клапоть землі у якомусь дачному кооперативі, на пісках, де приживаються хіба що сосни, у них одразу ж прокидаються «земляні» гени й вони ще до того, як будувати хату, закуповують вантажівки глини, тоді чорнозему, тоді гною, риють ями під плодові дерева, огороджують ділянку парканом, ставлять в кутку нужник і засадовлюють усе кущами та квітами, «щоб скрізь була краса».
А для решти світу початок цього вірша, такий промовистий і вщерть наповнений зрозумілим для нас змістом, означає хіба що «маленький сад, у якому ростуть темно-червоні ягоди з кісточками (лат. Prunus cerasus)». І лише освічена публіка згадує про п’єсу А. П. Чехова, котра стала новим словом драматургії ХХ століття. У ній у художніх образах відтворено передчуття неминучих соціальних змін, і «скука ничегонеделания изображена так, чтобы это было интересно» (К. С. Станіславський).
Хрущі над вишнями гудуть
Дія у цій ідеальній місцевості відбувається в ідеальний час – у травні, коли цвітуть сливи й вишні та готуються до вибуху яблуні й бузок.
Уже місяць, як відступили холоди, до спеки ще далеко. Якби тиша була музикою, то за ритми б тут правило нутряне дзижчання спраглих до кохання жуків. Коли, як не зараз відчувати благодать і повноту буття?!
Плугатарі з плугами йдуть
Мрія про вільну працю на своїй землі пронизує всю творчість Шевченка. Плуг для сучасної людини – це щось важке, металеве і громіздке, щось, що кріпиться до трактора. А плуги в цьому вірші, навіть якщо селяни й не тягнуть їх на собі, а везуть на возах, можуть бути зроблені з дерева й мати невеликі габарити. Бо йдеться не про великі, колгоспні ниви, а про акри власної (приватної) землі за селом. Отже, в термінах тих, хто колективізував Україну (читай ¬– робив із вільних хліборобів рабів) ці селяни з Шевченкової ідилії були куркулями, які підлягають знищенню.
Співають, ідучи, дівчата
Дівчата, як ми знаємо з літератури, не орали землю, цим займалися чоловіки. Вони хіба що носили їм їжу чи виконували якісь підсобні роботи. Але, якщо у них є сили для співів, то ця праця їх зовсім не стомила.
А матері вечерять ждуть
Кожна народна картина (навіть, якщо це – стилізація під неї) мусить відбивати реальності соціального життя та побуту селян. Наприклад, чоловіки обробляють землю, а на жінках – хатнє господарство й малі діти. Або «котик ходить на лови, а півник хатку глядить». Забігаючи наперед, хочеться запитати: а де ж батько цієї родини? Чому він далі ніде не згадується? Його немає ні при столі, ні тоді, коли всі засинають. Може, він помер? Чи подався десь із чумаками? Але ж традиційно чумаки вирушали в Крим чи на Дон уже після того, як зібрано врожай… У кожному разі, вірш не дає на це відповіді. Навіть якщо Шевченко і «не продумав» цю деталь, вона, немов тихий акорд, звучить і після того, як згасне основна мелодія.
Сім’я вечеря коло хати,
Вечірня зіронька встає
Іще один доказ того, що маємо справу з іконографічним зображенням. Сонце, місяць, зірки, антропоморфічні (олюднені) образи стихій є неодмінною частиною народної космології. Життя – циклічне і, водночас, воно – як мінливе, так і незмінне. На зміну Сонцю на небі з’являється Місяць. Так само за молодістю суне старість, і після денних пісень западає нічна тиша.
Дочка вечерять подає,
А мати хоче научати,
Так соловейко не дає
Одразу ясно, що соловейко тут – не просто пташка, яка знічев’я залетіла на подвір’я, а істота з міфології, тотемний образ любові, життєвої сили й родючості. Всі, хто бачив зблизька, як щебече соловей, не можуть без певного скепсису сприймати вислів «наша солов’їна мова». Бо ця маленька пташка має досить великий борлак, і коли вона «співає» (тобто, на всю горлянку шукає собі пару) все її тільце ритмічно смикається, немов семижильний актор із сороміцького фільму.
Коли кажуть про «солов’їну мову», то насамперед мають на увазі її «милозвучність», а саме ¬– ті окремі літери, що відрізняють її від російської, її фонетику, гармонійне чергування приголосних і голосних або, на диво гнучку лексику (і перевага тут, як правило, надається іменникам та прикметникам). Але, по-перше, для фінів, монголів чи бушменів звучання їхньої мови є не менш музичним і лагідним. А, по-друге, справжнім «двигуном» української є не «красиві» іменники, а «роботящі» дієслова. Кожне з них має доконаний і недоконаний вид. Це – як дві половинки серця, і вони виконують ту саму роботу, що й чітка система часів у романських та германських мовах. Морфологічність української означає, що вся дія тут відбувається ніби всередині слова. І саме завдяки мінімальним змінам «працьовитих» суфіксів і префіксів, цією мовою можна висловити будь-який аспект будь-якої дії.
Але повернімося до вірша, і конкретно – до матері. Вона хоче «научати». Що це означає? Прочитати молитву перед вечерею? Зробити дочці зауваження, бо та «не туди, де слід» поставила миску? Порадити дітям, як далі жити? Приструнчити тих, хто штовхається, гиготить або, не дай Боже, розсипав сіль? Важко сказати. «Научати», мабуть, покриває весь спектр навчання й виховання. Рух розуму, знання і влади від тих, хто їх має, у бік тих, котрі цього позбавлені. Слово «научати» також асоціюється з наукою, законом, дисципліною і ладом. Ніякий соціум не може існувати без цього. Втім, матері не вдається «навчити» своїх дітей (тобто, донести до них цю «правду і науку»). На заваді їй стає соловейко. Його співи є втіленням нестримних емоцій, кохання, еросу, віталістичної сили життя. Натяжіння між законом і любов’ю, між структурою і почуттями лежить в центрі цього вірша. Тому він і досі не «зацукрився». Хто переможе у цьому протистоянні? І як далі вирішиться цей конфлікт? Більше того, чи може він «остаточно» вирішитися? Якби таке сталося, це би порушило баланс і спричинило або параліч, або хаос.
Читайте також: Володимир Діброва. Тарас Шевченко для сучасного читача. «Причинна»
Поклала мати коло хати
Маленьких діточок своїх,
Сама заснула коло їх
Мирний сон просто неба. Чому б і ні? Надворі тепло, мошка вночі не дошкуляє, комарів ще нема. Але чекайте! У символічному світі народної картини сон уособлює смерть, хай і тимчасову, до світанку. А поки що все огортає ніч.
Затихло все… Тільки дівчата
Та соловейко не затих
Іншими словами: навіть у глибинах смерті, там, куди не добиває світло, й де не можна покладатися на розум і закон, пульсує любов. Це – все одно, що сказати: не журіться, смерті, насправді, немає. Чи це мав на увазі поет? З певністю можна сказати лише, що Шевченко знав ціну цьому твору. Він власноручно робив копії «Вишневого садка» (збереглося аж шість таких аркушів) і дарував їх своїм читачам. Що іще він міг зробити?
