Куди піти і що робити любителям репортажів цього тижня (4 – 10 листопада)
1 . Взятися за репортаж на Конкурс художнього репортажу ім.Майка Йогансена «Самовидець»
До дедлайну залишилося два з половиною місяці – якраз вистачає, щоб написати справді хороший репортаж і надіслати його на конкурс.
Цьогорічна тема — «Як ми змінюємось».
З одного боку, писати про зміни не надто складно — бо ось вони, зміни, поряд. Ми живемо в час стрімких змін – наукових, екологічних, соціальних та багатьох інших — кожен день підкидає нам нові й нові теми. Останні кілка років – це суцільні зміни, щоденні потрясіння, драматичні події історичного масштабу, які, втім, водночас є й особистими історіями багатьох із нас.
З іншого боку — художні репортажі про зміни писати непросто. Адже така тема вимагає особливого репортерського чуття, уміння побачити суть і не просто описати певні події та історії, а через них розкрити явища і процеси. Це мають бути тексти, які не втратять актуальності ні через рік, ані через два, а в ідеалі — ані через десять чи п’ятнадцять.
Готові тексти можна надсилати до 25 січня 2020 року на адресу: samovydets@gmail.com
Усі деталі – тут.
2. Відвідати презентацію книжок Єлізавети Гончарової «(Не)воля» та Максима Віхрова «Дикий Схід» у Бахмуті, Торецьку та Краматорську
Де і коли:
м. Бахмут — 8 листопада о 16.00, Бахмутський краєзнавчий музей (зала «Галерея», вул. Незалежності, 26)
м. Торецьк — 9 листопада о 13.30, Mem idea Hub (вул. Маяковського, 10)
м. Краматорськ — 10 листопада об 11.00, Міська дитяча бібліотека (вул. Паркова, 14)
Двоє авторів з Донбасу запрошують земляків із прифронтових міст на спільну презентацію своїх книжок про минуле та сучасне регіону, його людей та історію, яка потребує осмислення та фіксації.
«Дикий Схід» Максима Віхрова з Луганщини – це нарис історії Донбасу від ХVI століття і до сучасних подій. Спираючись на документальні джерела, а також власний досвід і спостереження, автор описує становлення, буття та занепад «вугільного» регіону – української землі, глибоко травмованої російськими імперськими експериментами. Будучи очевидцем драматичних подій весни 2014 року, автор приділяє особливу увагу анатомії донбаського сепаратизму, а також економічним, політичним і соціокультурним процесам, які зробили Донбас придатним для російських геополітичних авантюр.
Друга книжка репортажистки Єлізавети Гончарової з Донеччини — про пошук волі, а точніше – пошук виходу з неволі дуже різними людьми у непростих життєвих обставинах. Усі події тут розгортаються на сході України, де найбільша в країні кількість тюрем та сиротинців. А останні кілька років до цього додалися й інші зони несвободи: населені пункти, розташовані на лінії фронту, і незаконні місця утримання полонених на окупованих територіях. Герої репортажів гостро прагнуть волі, тому що відчувають її нестачу: хтось позбавлений можливості вільно переміщуватися в просторі, хтось із самого дитинства живе в умовах несвободи, хтось повернувся з полону фізично, але емоційно ще й досі там. А для когось поняття волі виявляється дуже простим та невибагливим: бути вільним означає залишитися живим.
Вхід на усі події — вільний.
Усі подробиці тут.
3. Прочитати інтерв’ю Юстини Добуш зі Славенкою Дракуліч «Освіта і культура – це знову для еліт» на сайті zbruc.eu
Славенка Дракуліч — хорватська письменниця, журналістка та публіцистка, авторка 13 книг, серед яких “Вони б і мухи не скривдили” та “Як ми пережили комунізм і навіть сміялись”. Її здатність розуміти злочинців вражає, а увага до чужих життів дозволяє побачити ті дрібниці буденного життя, які насправді визначають наше майбутнє.
«Це ностальгія не за політичним режимом, а за молодістю, хорошою роботою і відчуттям безпеки. Так, то був тоталітаризм, але вони мали захищене життя, що для людей є завжди найбільш важливим. Якщо людям доведеться обирати між безпекою і свободою, вони оберуть безпеку.»
Читайте розмову – тут.
4. Прочитати інтерв’ю Катерини Толокольнікової з польським репортажистом Войцехом Ягельським на detector.media
Войцех Яґельський уже понад 30 років займається міжнародною журналістикою. Тривалий час був воєнкором. Нині працює в тижневику «Tygodnik Powszechny» та пише книжки. Одна з його восьми книжок — «Усі війни Лари» — цього року вийшла українською у видавництві «Човен». Це пронизлива історія матері-чеченки, яка понад усе намагалася вберегти своїх синів від воєн на Кавказі, навіть відправила їх до Швейцарії, а за багато років мусила переконувати не воювати за Ісламську державу.
«Я завжди казав, що ми в Польщі щасливі, що в нас війни не було стільки років. Але це не означає, що не буде. Ми самі можемо створити такі умови, що вона настане. Мене лякає в рідній країні те, що багато людей уважають, що війна не є чимось страшним. Мовляв, може, це навіть хороша річ, бо під час війни ти можеш себе показати героєм. Мені цікаво, звідки взялося таке мислення, прагнення геройства? Якщо вважається, що війна — це чи не єдині обставини, коли люди можуть відчути себе героями, — ми щось важливе пропустили»
Читайте розмову — тут.
5. Прочитати репортаж Світлани Ославської «Пиріжки останніх караїмів» на Reporters.
Як традиційна випічка допомагає мелітопольським караїмам залишатися в історії України.
«Наталія Вислогузова свого караїмського прізвища не зберегла. Зустрічаю її за баром у караїмському кафе «Чир-Чир», де продають справжні караїмські пиріжки ― традиційні з рубленим м’ясом і солодкі: вишня, абрикос. Спогад про караїмське дитинство: з такого пиріжка виливали сік у ложку, міряючись, у кого більше. Окрім пиріжків, тут цілий набір «кримських» страв: сарма, хамур-долма, янтики й чебуреки ― вони ж «чир-чир».
Кафе розмістилось у караїмському культурному центрі «Кале». На другому поверсі ― музей, де нарівні з караїмською можна дізнатися про культури інших народів, які живуть у Мелітополі. Це 150-тисячне місто має цікавий приклад культурної політики. Від 2008 року бере участь у програмі «Інтеркультурні міста» Ради Європи та має власний План міжкультурної інтеграції міста до 2020 року (обговорення цієї стратегії відбувалися тут-таки, в «Кале») ― розмовами про народи й культури тут нікого не здивуєш. Натомість почуєш, що Мелітополь ― «інтеркультурне джерело України», де живуть представники 105 народів.
Наталія, в дівоцтві Аттар, відсуває жовті штори у залі над кафе. Вони ховають червоні стенди інтеркультурного музею. Сьогодні ця велика кімната ― банкетна зала, завтра ― музей, післязавтра ― знову банкет, якщо будуть замовлення. Центр має на себе заробляти».
Читайте репортаж ― тут.
6. Прочитати історичні репортажі у свіжому номері «Локальної історії»
«Локальна історія» — перший і поки що єдиний глянцевий історичний журнал в Україні. Він став продовженням однойменного проєкту. У кожному номері жруналу – розповіді старожилів про ключові історичні події, інтерв’ю із сучасними лідерами думок, дослідження, репортажі, фотопроекти, мистецькі розвідки.
У свіжому номері «Локальної історії» — два репортажі. Це — «Козацька і шахтарська слава Жовтих Вод» Ярослави Тимощук з фотографіями Олексія Філіппова і «Майданек: найкраще місце після раю» Оксани Расулової з фотографіями Ірини Громоцької
Шукайте журнал у книгарнях «Є» або замовляйте на тут.
Цікавого і продуктивного тижня!
Марія Семенченко – журналістка, репортерка, кураторка конкурсу художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець». Закінчила Могилянську школу журналістики. До 2016 року працювала редактором відділу «Суспільство» щоденної всеукраїнської газети «День». Пише для низки українських видань. Серед професійних зацікавлень – суспільна тематика, а відтак – людські історії.
