Якщо дуже спростити, ці три книжки – про подорож і переміщення в просторі. Добровільне чи вимушене, далеке чи не дуже. Але, зважаючи на основну ідею будь-якої паломницької літератури, ці тексти – також про зміну і внутрішнє перетворення. Кардинальне і поступове, мистецьке і радикальне. Головні герої є не сталими, а плинними, вони не підлаштовують під себе простір, а самі змінюються і приймають нові правила. Навіть якщо на це йдуть роки.
Василь Махно. Околиці та пограниччя
Василь Махно – письменник на перехресті американської та української культур, автор, що докладно текстуально виписує всі країни, у яких вдалося побувати. Саме подорожам присвячена збірка «Околиці та пограниччя», до якої увійшли не тільки есеї, надруковані в періодичних виданнях упродовж останніх восьми років, а й сім коротких етюдів, об’єднаних тематикою і спільною назвою – «Сім листівок з Америки». Чергова книжка Махна, як завжди, була відзначена його шанувальниками і, вже звично, не помічена широким колом читачів. А шкода: осінніми вечорами, коли до відпустки трішки більше, ніж вічність, «Околиці та пограниччя» можуть повернути аромат подорожей – бодай ненадовго. Бо ці есеї і читаються, і забуваються стрімко й без перешкод.
Проза Махна ольфакторна, запахи – те, що веде читача лабіринтами й околицями міст: вулиці Меделіна пахнуть потом танцівниць, сербські містечка – капустою й овечим м’ясом, Париж просяклий ароматом бордо. Автор пропонує читачеві не стільки осмислювати побачене, скільки відчувати, навіть дихати у ритм речень, пливти текстом, ніби риба – океаном.
Один із найважливіших для автора символів – вода. Це було очевидно ще з поетичних збірок: «Поет, океан і риба», «Паперовий міст», «38 віршів про Нью-Йорк». В «Околицях і пограниччі» так багато всілякої рідини, що їх хочеться препарувати за допомогою психоаналізу стихій: брудні хмари стікають колумбійськими тротуарами, плине повноводна, плечиста Вісла, в яфський порт, як і століття тому, не заходять кораблі, зупиняючись віддалік. З мосту Мірабо, символу всіх закоханих, стрибає у воду Пауль Целан – шаленець «із зябрами риби», у Ботеро Ескобар зупиняє собою тисячі куль, що нагадують бджіл, і спливає густо-червоним. Усі ці події ніби відбуваються водночас: зшиваючи текстом простір, заселяючи його рибами і птахами, Махно заперечує час, перевертає водну клепсидру. І тоді Франція, Колумбія, Сербія, Нью-Йорк складаються в одне велике мозаїчне панно, на якому місто Монток нагадує рибу, а Монголія – шлунок верблюдиці. Свої текстуальні міста Махно вписує у природний ландшафт, і той врешті завжди бере гору над людським творінням: міста-риби пливуть повз міста-острови.
У будь-якій прозі Махно лишається поетом – поезія ж бо невиліковна. Коли молода монголка Сувда питає, що він робив у Парижі, письменник відповідає: «Пив бордо і був закоханий». Здавалося б: хизується, поетизує, а часом і не приховує претензійності. Але й це чомусь вибачаєш – за згадку про незавершений роман Франца Кафки «Америку» в «Семи листівках з Америки», за скріпку в кишені – ключ до поезії Єрусалиму, за «електричне кольє» міста Меделін. За горлиць, присипаних снігом, ніби солодкі булочки – пудрою. Добре бути поетом: ми їм готові вибачити геть усе, навіть банальність, якщо після неї трапляється короткий спалах метафори. А таких спалахів тут набереться добрих кількадесят.
Проза Махно візуальна, есеї – готові сценарії до короткометражок. Замальовки в сербському ресторані «Стенка» взагалі не відрізнити від сценаріїв до фільмів Кустуриці: коханки поетів, скинувши взуття, ходять по столах, співають та обіймаються, нестримно п’ють і курять, а пізніше навіть з’являються музиканти з оркестру Бреґовича.
Камера від’їжджає, і ось вже у фокусі – монгольський фестиваль поезії, куди автор прямує радянським потягом. Пасажири, прокидаємося, туалет закривається за півтори години, хто буде каву-чай – і так аж до міста Сайншанд. В пустелі Ґобі просто неба монголи влаштували поетичний фестиваль і назвали його іменем буддійського монаха і поета Данзанравджі. Данзанравджа – місцевий Хаям: не уникав ані жінок, ані алкоголю, та й писав здебільшого про щастя бути живим. Ймовірно, через власну нестриманість програв релігійне протистояння із сусідньої «партією» жовтошапочних ченців. Навіщо поету українського походження, що мешкає в Нью-Йорку, їхати у Монголію слухати вірші? Хіба ж немає Форуму видавців у Львові чи поетичних читань у столиці Штатів? Навіщо тікати з міста, оспіваного Лоркою, у країну кочового войовничого народу, про яку ми мислимо тезово: Чингісхан, Золота Орда, «Захар Беркут». Гадаю, йдеться про пошук союзників і співрозмовників, з якими зближуєшся, попри час і простір, а не завдяки їм. Їхати в Єрусалим, аби зустріти Шмуеля Аґнона і Єгуду Аміхая, хоча обидва давно в землі. Ходити околицями міст Чеслава Мілоша і Бруно Шульца, дивитися на місце, з якого стрибнув у вічність Пауль Целан. Їхати у Монголію, аби говорити з Данзанравджею. Читати «Околиці та пограниччя», аби вести розмову із Василем Махном.
Чи скаже ця збірка есеїв щось нове відданим читачам Василя Махна? Навряд. І навіть не через те, що більшість із цих текстів вже десь були, звучали, друкувалися. Просто в ній Махно лишається вірним собі, він відповідає всім очікуванням, однак навряд чи їх кардинально перевершує. Але тим, хто раніше знав Махна лише як поета, безумовно, варто на неї звернути уваги. Адже це справді добре письмо – есеїстика здорової людини, якої на наших полицях, погодьтеся, не так уже й багато.
Ingo F. Walther. Gauguin
Відома істина: жити слід біля моря. Але ще краще – біля океану, десь на островах. Це знав Поль Гоген, художник, якому вдалося створити острівну сонячну утопію на тлі чергових сутінок Європи.
Гоген – один із чотирьох великих постімпресіоністів, поруч із Полем Сезанном, Ван Гогом і Анрі Тулуз-Лотреком. Гогену водночас пощастило і ні: він почав писати у часи втоми імпресіонізму, а значить, доводилося постійно еволюціонувати самому. Зі сміливої революційної течії, що протистояла академічним традиціям, враженнєвий живопис перетворився на нуднуватий мейнстрім. У салонах всюди виставляли плями: обличчя-плями на тлі дерев-плям, сукні-плями на плямистій траві. Відомі художники тиражували вигідні сюжети сотнями, невідомі – наслідували нібито андерграундну лінію, яка давно перетворилася на магістральну. Однак все це не про Гогена.
З підліткових років Гоген подорожував, але не по-байронівськи зі всіма вигодами та гардеробом денді, а радше як Рембо – кораблями, виконуючи розмаїту матроську роботу. І найчастіше – екзотичними місцинами: Панамою, Океанією, Бразилією. Так починався поступовий відхід Гогена від заходоцентричної традиції і дауншифтинг у часи, коли ще не знали цього слова. Фінансову кризу художник мудро використав як привід більше ніколи не повертатися до праці на біржі і почати кар’єру професійного художника.
Ранній Гоген – неофіційний учень Дега: ті ж легкі повітряні фігури, свідома невишуканість поз, пастельна легкість письма. Однак, зрілий Поль – вже абсолютно самостійний і незалежний митець, що буквально підриває імпресіоністську традицію зсередини. Почалася художня емансипація з розлучення Гогена з дружиною і переїзду в Бретань. Місцева самобутність, навіть герметичність французької провінції нагадувала художнику країни, в яких він побував у юному віці. Згодом Гоген вже писатиме не митців чи мисткинь, а простих людей: праль, продавчинь, селянок – красивих міцних жінок із крупними рисами обличчя. Лінії стають чіткішими, кольори – насиченішими, силуети більшають, деталі стираються. У бретанський період кожну фігуру Гоген обводить чітким контуром, наслідуючи японський живопис – згодом це назвуть клуазонізмом. Більше Пісарро, ніж Дега і значно більше – самого Гогена.
У 1891 році Гоген переїжджає в Полінезію, і так починається зрілий період його творчості. Замість лінії на перший план виходить колір – потужний, теплий, освітлений зсередини. Головною героїнею на довгі роки стає таїтянська жінка. Вона тримає в руках фрукти, закидає руку за голову, поправляє волосся чи просто спить. Жінка дивиться на художника прямо і відкрито, без європейського кокетування чи метушливості, не прикриваючи оголені груди довгим волоссям. Мовчазний спокій, некваплива розмова, золотаве сяйво тіла – Гоген не намагається у своїх працях європеїзувати іншу й адаптувати її до європейських законів краси, натомість дає їй слово. Ймовірно, саме це так вабить у картинах «Куди ти йдеш?», «А ти ревнуєш?», «Коли ти вийдеш заміж?». Гоген ставить запитання, однак не нав’язує жодних відповідей – і це найкраще в його полінезійському періоді. А найкраще в дослідженні творчості Гогена Інгом Вальтером – відсутність інтерпретативної монополії. Мистецтвознавець радше описує історії, що виникали навколо картин, ніж тлумачить самі полотна, радить поглянути уважніше, аніж вказує, з якої точки дивитися. Ось жінка, дивись на неї і дивись з любов’ю – ніби каже нам сам Гоген.
Хтось у дитинстві любить казку про Попелюшку, хтось – про Червону Шапочку, а я любила альбом Гойї «Капрічос» – чорно-білі експресивні притчі про нещасних жінок та чоловіків, грайливих красунь і смішних п’яниць. Тепер мені здається, що саме з Гойї виростає мій потяг до графічних романів, а ще – Едґара По, Гофмана, Лотреамона – всіх самотніх, невлаштованих романтиків, творців жахливих сюрреалістичних світів. Гоген – десь на протилежному полюсі цієї любові: залиті сонцем епізоди побутового життя, вохрові, помаранчеві, смарагдові відтінки. Соковиті країни, такі жадані в осінній дощ. Місця, в яких жоден з нас уже не побуває.
Ґузель Яхіна. Зулейха відкриває очі. – Київ: Book Chef, 2017
«Зулейха відкриває очі» (втім, гадаю, все ж «розплющує») – перший роман російської письменниці Ґузель Яхіної, що виріс зі сценарію для повнометражного фільму. Премія «Велика книжка» за дебютний текст, театральне втілення, серіал із Чулпан Хаматовою у головній ролі, позитивні відгуки таких шанованих критиків, як Павло Басінський і Галина Юзефович – кращого старту годі й бажати. А з іншого боку – звинувачення у зраді татарського народу та відверто антирадянському спрямуванні тексту (ніби останнє – це щось погане!), незадоволення ісламських лідерів думок, які так і не змогли змиритися з образом головної героїні – «не такої», як слід, мусульманки. І численні інтернет-дискусії, куди ж зараховувати Яхіну: до татарсько-російських чи російсько-татарських письменниць, до профеміністських чи досить консервативних і навіть ностальгійних авторок. Ґузель однаково рішуче відхрещується від будь-яких наліпок, зазначаючи, що для неї важить література як така і пише вона, бо просто не може інакше. Імпульсом до створення першого роману стали оповіді Ґузелевої бабусі, яка пережила заслання в Сибір і на власні очі бачили оспіване ідеологією розкуркулювання татарського народу. Роман про травматичний досвід із легким присмаком екзотики й оптимістичним фінальним акордом – ось що пропонує нам Яхіна.
У фокусі – історія татарської жінки Зулейхи, чия родина у 1930 році потрапила під колеса червоної тоталітарної машини. Подружжя Муртаза та Зулейха мешкають у віддаленому татарському селищі разом із матір’ю Муртази, біловолосою сліпою відьмою. Остання маленьку зеленооку Зулейху, яка ніяк не народить Муртазі міцного сина, ненавидить майже казковою ненавистю: б’є, звинувачує у страшних гріхах, підбурює і підмовляє на це й Муртазу, який завжди обирає мамин бік. Зулейха для власного чоловіка – просто «жінка» («женщина», а не «жена» в оригіналі), визначена лише біологічно й позбавлена навіть права на ім’я. І як тут не згадати «Оповідь служниці» Марґарет Етвуд. Патріархальне пекло, в якому опинилася персонажка, таке нестерпне для читача ще й тому, що головна героїня вважає його нормою: мовчки підкоряється наказам, працює до втрати свідомості і мало не дякує за жорстокість величезного ведмедеподібного Муртазу. Коли останній загине від рук червоноармійських товаришів, читач щиро зрадіє: нарешті Зулейха може бути вільна.
Але далі на дружину куркуля чекає довга дорога у Сибір на берег річки Ангари – у віддалені місця, куди звідусіль відправляли «антирадянських елементів», аби ті спокутували міфічну провину перед «товаришами». Стандартна історія, де всі хороші – хороші, всі погані – погані, а наприкінці нам подарують трішки оптимізму, бо це ж проза Яхіної, а не Шаламова.
Коли закінчується потужний «татарський розділ», можна було б і згорнути книжку – скільки таких романів про табори вже потрапляло на наші полиці! – однак роман про Зулейху настільки ніжно-дотикальний, що від тексту годі відірватися до останніх сторінок. Його не стільки читаєш, скільки ним дихаєш, сниш, проживає. Жодної складної філософії, лексичних ігор та потужної інтертекстуальності – це текст-емоція, текст-дотик.
Саме у ГУЛАГу, просторі тотальної неволі, і почнеться справжнє звільнення Зулейхи, її поступова внутрішня емансипація. Перші паростки свободи жінка обережно й ніжно пророщує в собі, як пророщують «антирадянські елементи» перший врожай пшениці та огірків. Життя Зулейхи у трудовому поселенні Семрук набуває рослинно-біологічного відтінку, воно зумовлене і визначене річними циклами: цвітіння, проростання, народження нового життя. Із тихої мусульманської жінки, яка може загубитися й замерзнути у лісі, якщо чоловік не повернеться, аби її врятувати, Зулейха перетворюється на повнокровну мешканку північної тайги: переживає складні зими, підтримує вогонь у поселенні, полює на тварин не тому, що відчуває насолоду мисливця, а тому, що це – природний стан речей. Зулейха не стільки розмірковує і розважує, скільки відчуває і сприймає, її життя – дораціональне, незвичне для людини західної культури. Один з найпотужніших аспектів роману – міцна міфологічна підбивка роману. Зулейха не просто вірить у духів, вона справді живе у світі, де духи лісу, хати й околиці реальні та впливові. А хай Аллах не сягає своїм оком Сибіру, світ Зулейхи сповнений потужної первинної магії.
Візуальна досконалість прози Яхіної – безумовна, а от на формальному рівні є до чого доколупатися. Недоліки роману постають, власне, з його сценарного походження: надто погані поганці, особливо колишній крадій і теперішній наглядач за ув’язненими Горєлов, надто стандартний набір «розкуркулених»: професор, старша інтелігентка, художник – куди без художника в такому тексті! Змінюються та еволюціонують тільки кілька головних героїв, інші ж лишаються статично-застиглими у своїй непорушній інтелігентності, комсомольській невиправності або злочинній зіпсутості. Трохи смішною виглядає і робінзонівське виживання групи відважних поселенців у Сибіру – так, ніби до прози ХХІ століття хтось підсипав жменю текстів Фенімора Купера про відважне фронтирне товариство. Так, проза Яхіної нерівна, ніби між окремими епізодами потім нарощували елементи-зв’язки, але окремі стилістичні спалахи такі потужні, що решту пробачаєш.
Критик (я довго думала, чи ставити тут лапки) Руслан Айсін стверджує, що роман Яхіної – це апологія бездуховності та зради. Значить, варто брати.
