Раз на рік література опиняється у центрі всіх розмов. Фраза «пропустіть, я вивчаю літературу» стає такою ж магічною, як слова «я – лікар» у літаку чи «я – адмін» у будь-якому офісі, де зник інтернет. Після оголошення Нобелівської премії з літератури широкі читацькі кола цікавить кілька запитань: «хто це?», «за що це йому/їй?» і «а чому не дають Харукі Муракамі?». Цього року Муракамі знову не прочитає своєї давно готової нобелівської промови, бо її читатимуть одразу двоє інших лауреатів: Петер Гандке і Ольга Токарчук.
Те, що одну з премій забере жінка, було майже очевидно. По-перше, нобелівський комітет мав якось «спокутувати» в очах суспільства провину за торішню історію зі шведським фотографом Жаном-Кладом Арно, який не лише впливав на рішення безсмертних чи принаймні знав їх заздалегідь, а й опинився у центрі сексуального скандалу. У наш час справи Вайнштайна і руху «Me too» таке вже не спустиш тихо на гальмах, відправивши кількох членів журі на «відпочинок через кепський стан здоров’я», зважаючи ще й на той факт, що крісла лишаться порожніми, а кворум утратити так просто. Тож цьогорічне вручення – свіжий старт свіжого журі.
По-друге, багато літературних критиків звернули увагу на слова нового очільника нобелівського журі Андерса Олссона: «Ми мали більш європоцентричний погляд на літературу, а тепер шукаємо письменників зі всього світу. Раніше премія була орієнтована на чоловіків. Тепер ми маємо багато прекрасних письменниць, тому сподіваємося, що премія розширить свої кордони». Звучить не як революція (вручення нагороди Бобу Ділану Сарою Даніус – відчутно зухваліший вчинок), а як констатація давно актуального стану справ. Після таких слів хочеться перепитати пана Олссона, чи помітив він нобелівки Світлані Алексієвич, Еліс Манро, Герті Мюллер, Доріс Лессінг, Ельфріді Єлінек – і це лише за останні 15 років. Усе ж медаль із профілем головного мецената в історії дають не за стать чи країну походження (принаймні поки що). А кількість вручених нагород жінкам свідчить лише про те, що жінки стають видимими в усіх сферах життя, а «сувора чоловіча проза» а ля «Гемінґвей з ружбайкою над тілом тигра» вже давно не є єдиним прийнятним модусом письма. Тож не варто сприймати чи перетворювати нагородження жінок або представників неєвропейських культур на гуманітарну допомогу найвищого рівня. Як і 30 років тому, ідеться про естетику. А у випадку цьогорічної Нобелівки в цьому не випадає сумніватися.
Те, що у Нобелівки – жіноче обличчя, зазначала й адміністраторка Букера Ф’яметта Рокко. Вона ставила на Маріз Конде, я схрестила пальці за Ольгу Токарчук і вперше в житті неочікувано для себе вгадала. Нагороду з польською письменницею розділив австрієць Петер Гандке, тож сьогодні святкують одразу кілька країн. І ми – серед них, зважаючи на міцні дружні стосунки Токарчук з Україною і кількість перекладів її книжок українською мовою. Кілька, до речі, стануть доступними українському читачеві вже найближчим часом, і серед них – «Книги Якова» («Księgi Jakubowe»). Чому Токарчук і чому саме зараз, коли її opus magnum ще не перекладено англійською, – тема, на яку варто говорити. В офіційному формулюванні нобелівського журі йдеться про «уяву оповідачки, яка з енциклопедичною пристрастю представляє перетин кордонів як форму життя», однак, гадаю, причин для нагородження відчутно більше. І ось – лише деякі з них.
У часи тотальної урбанізації Токарчук пише про маленькі локуси й територію пограниччя. У польському міфічному селі Правіку в самісінькому серці Польщі, на перетині українських, польських та єврейських культур, химерно переплітається існування людей і рослин. У невеликому прикордонному селі Клодзька пенсіонерка Яніна Душейко розслідує вбивства й переймається ставленням людей до тварин. Десь у Сілезії, на околиці світу, персонажі застрягли у містечку Нова Руда – місці, де не буває нічого нового й навіть новини приходять із запізненням. Герої Токарчук обирають життя а то і смерть на кордоні, на межі природи й цивілізації. Вони мріють наблизитися до рослин і зірок, осягнути мистецтво природних перетворень, вписати себе в рустикальний, а не міський ландшафт.
Межова, гранична територія – важливий топос текстів Токарчук, що маркує стан переходу і змін. У «Домі денному, домі нічному» авторка вводить образ, що згодом стане наскрізним у її творчості: «miasto peryferie». Людина втрачає центральне місце у світі, понад те, часто герої Токарчук не прикріплені до жодного сталого місця взагалі, вони переміщаються простором, підхоплені вітром змін. Сама ж Токарчук акцентує, що не обирає одну-єдину культуру чи літературну традицію, воліючи лишатися на пограниччі. Про це – і її книжка «Дім денний, дім нічний», у якій авторка постійно подумки повертається до польсько-чеського прикордоння, і роман «Бігуни», де туризм постає як сучасна філософія, і навіть найбільший текст Токарчук, який так вразив нобелівське журі, – «Книги Якова». Сама письменниця, до речі, також мешкає не в місті, а в невеличкому гірському селищі й повертається до Вроцлава тільки взимку.
Мандри, паломництва, подорожі – одна з улюблених тем Токарчук. І роман «Бігуни», і «Книги Якова», і «Веди свій плуг понад кістками мертвих» – про переміщення у просторі, причому мандрують не лише люди, а й тварини та навіть планети небосхилом. Так само мандрує прозою читач, щоразу вибудовуючи нові маршрути й зустрічаючись із авторкою на полі тексту. В інтерв’ю Василеві Карп’юку для ЛітАкценту Токарчук зізнавалася: «Моє покоління дуже сильно відчуває свою невкоріненість», – і її авторка передає персонажам. Наприклад, у «Книгах Якова» дія починається в Рогатині, триває у Львові, потім переміщується у Чехію й завершується в Німеччині. У «Бігунах» герої не можуть віднайти місця, де хотілося б лишитися назавжди, та й не відчувають у цьому гострої потреби. Вкоріненість – романтичний принцип, це серце Шопена у ХІХ ст. мандрувало, аж доки досягнуло коханої Польщі, сучасною ж релігією став рух. Мандри – це не лише спосіб спокутувати минуле чи втекти від стосунків, які вже не сила терпіти, а й взагалі єдиний можливий модус існування. Тож мало не всі герої Токарчук шукають себе через подолання відстаней. «Перетинання кордонів» як важливий творчий принцип потрапив навіть у формулювання нобелівського журі. І це той випадок, коли комітет таки сказав дещо важливе, а не обійшовся абстрактно-туманними формулюваннями, як це часто траплялося раніше.
Письмо Токарчук майже рослинне, воно розростається зусібіч (ніби гілки метро в «Бігунах»), дія розгортається поступово й неквапно, а не стрімко й нахрапом. Імовірно, частину текстів Токарчук можна порівнювати із прозою Прохасько, але клеїти наліпки, як-от «наш Умберто Еко» чи «польський Тарас Прохасько» – справа невдячна, тим паче, коли йдеться про нобелівську лауреатку. Важливіше дещо інше: коли все більшає романів і фільмів про постапокаліптичне майбутнє – від Кормака Маккарті до Ларса фон Трієра, – оповідання Токарчук дарують бодай надію на відновлення гармонії між людиною і природою. Звісно, це не реалістична проза ХІХ століття: тексти нобеліатки свідомо ускладнені й вимагають від читача співпраці та співтворчості – однак не йдеться і про постмодерністську колажну фрагментованість. Не гра в творця, а постійне й щоразове пересотворення світу в межах тексту. Недарма головна героїня роману «Веди свій плуг понад кістками мертвих» Яніна Душейко воліє давати власні імена тваринам, людям і навіть предметам: назвати річ, аби вона почала існувати, дорівняти її до людини (або ж людину – до неї, ієрархія тут не надто важлива) – чин рівня Адама, не менше. У минулому Яніна проектувала мости, тепер же намагається побудувати мости між людиною і лісом, навіть якщо вони набувають дивного вигляду, як-от ніжка косулі, що її героїня лишає на пам’ять про себе.
Повернення сили слову. У часи відчутної втоми від легковажних словесних ігор і розмаїтих люльок, які насправді не люльки, Токарчук повертає силу словам. Текст як символічна єдність стає одним із ключів до «Книг Якова». Вірші Блейка і його суперечлива, майже авантюрна біографія багато що пояснюють про роман «Веди свій плуг понад кістками мертвих». Таємне книжне знання на межі зникнення стає центральною темою роману «Мандрівка людей книги». Саме художнє слово авторка вважає найкращою терапією у випадку, коли нагору спливають болючі теми, наприклад, польсько-єврейські відносини, католицька церква в Польщі («Веди свій плуг понад кістками мертвих») чи німецьке минуле («Дім денний, дім нічний»).
Міфологічність. Токарчук покликається на міфи і творить міфи сама. Так одним з основних кодів і ключів до прочитання «Книг Якова», звісно, є Святе Письмо. Однак, на відміну від персонажів традиційної епіки, що нею мучать дітей у сьомому класі, герої Токарчук не далекі й ідеалізовані суперістоти, а рівня нам: вони дихають, ходять, сваряться, подорожують і помирають, іноді – в процесі подорожі. Символічні системи та реальність вигадливо переплітаються, тому не дивина, що гороскопи в майже детективному тексті «Веди свій плуг понад кістками мертвих» не менш важливі за факти розслідування, а герої «Дому денного, дому нічного» бачать духів та зважають на знаки долі. Токарчук не класифікує ієрархічно системи вірувань і знань, а уважно розглядає розмаїті погляди, бо ж кожен фокус робить світ об’ємнішим і цікавішим. Як зазначав письменник Єжи Сосновський, «із клаптиків реальної історії Токарчук створює міф, тобто історію, просякнуту порядком […]. Простір, організований на взір мандали». Часом основою таких текстів стають міфи, як-от у книзі «Анна Ін у гробівцях світу» – історії про шумерську покровительку війни Інанну. Драматичний сюжет про любов, жертву і смерть розгортається мало не у футуристичних декораціях – і це, на диво, не викликає жодного читацького спротиву.
Поєднання жанрів. «Бігунів» можна відчитувати як цілісний роман, а можна – як збірку оповідань. Книжка «Дім денний, дім нічний» – узагалі текст багатожанровий: тут під однією обкладинкою поєднано оповідання, есеї, щоденникові записи, рецепти, діалоги, перекази снів. Роман «Веди свій плуг понад кістками мертвих» – детективна оповідь, яка виходить далеко за межі жанрового тексту. В останньому випадку детектив є радше приводом поговорити про Вільяма Блейка, символіку небесних тіл і католицизм, бо ж розслідування вбивств – чи не найкращий спосіб непомітно вести розмову на дуже серйозні теми. Деталі, якими Токарчук перенасичує текст, є не допоміжними елементами й підпірками для основної авантюри, як в умовного Дена Брауна, а, власне, найважливішим у тексті. Утім, навіть якщо читач не зможе дешифрувати всі приховані цитати Блейка, лишиться детективна лінія – все за заповідями Умберто Еко.
Повернення великих романів. Хоч би що там казали про неможливість зосередитися на товстих текстах у швидку твітер-епоху, Токарчук не боїться працювати не просто з великою, а з величезною епічною формою: сімейними сагами й товстезними історичними романами. Гнучкість романного жанру щоразу стає Токарчук у пригоді: детектив ніколи не є суто детективом, а історичний роман – лише історичним романом. Водночас Токарчук притаманний неймовірний письменницький дар: за кожним її персонажем, навіть тим, кому не приділено багато сторінок, відчувається історія, глибина і загадка.
Бароковість. Безумовно, бароковий код – один з важливих ключів до романів Токарчук, і барокова символіка відчитується в її текстах на всіх рівнях: від зацікавленості астрологією до потужної флористичної символіки. Як авторів XVII ст., Токарчук цікавлять майже непомітні оку викривлення та сліди, які лишає на речах і людях час. Так формується очуднений погляд на світ, що дає змогу в найбуденніших подіях – мати відійшла з дитиною на кілька хвилин, господиня запросила знайомих на вечерю з грибів, жінка їде в метро – бачити зародки великих історій.
Із увагою до дрібних деталей пов’язана ще одна цікава особливість прози Токарчук: авторка намагається дивитися на світ, за її словами, поглядом жаби, а не птаха, тобто зважати на дрібниці, які й утворюють красу життя. У погляді авторки є щось від американського трансценденталізму: її цікавлять листочки, коріння дерев, камінчики на дорозі – романи обростають колекціями, насиченими смислами. Токарчук годі закинути інтелектуальний снобізм чи потяг до абстрактних узагальнень, її книжки – полілоги, а не проповіді, запрошення до дискусії, а не повчання. Письменниця ніколи не бере на себе обов’язків морального ментора, натомість пропонує уважніше поглянути на суперечливий світ, в якому ми всі опинилися.
Активна героїня. Яніна Душейко зі вже згаданого тексту «Веди свій плуг понад кістками мертвих» не просто морально сильніша за більшість чоловіків, які її оточують, а вітальніша й ближча до природи. Недарма на карнавалі, куди Яніна приходить зі своїм приятелем-сусідом Матогою, вона вдягнена Вовком, а він – Червоною Шапочкою. Яніна – рівня мешканцям лісу, куди вдерлися легковажні й самовпевнені чоловіки зі своєю наївною ідеєю природної вищості гомо сапієнсів. Інша рішуча героїня – жінка на ім’я Куммерніс з «Дому денного, дому нічного», якій вдається уникнути заміжжя, бо в неї – обличчя чоловіка. Навіть якщо вчинки героїнь суперечливі і непевні з точки зору моралі, як-от у випадку окремих персонажок «Бігунів» чи «Анни Ін у гробівцях світу» – це дії рішучих жінок, і вже цим вони викликають захоплення. Часом журналісти питають в Токарчук, чи асоціює вона себе із фемінізмом, на що авторка відверто відповідає: «Звісно».
Майстерно написані оповідання. Ідея того, що «справжня книжка» – це лише роман, а збірки оповідань – то підготовка до «справжньої книжки», тобто роману, на щастя, давно не актуальна. А після нобелівок Патріку Модіано і Бобу Ділану виявилося, що геть не обов’язково писати довгі тексти, аби здобути головну літературну нагороду світу. Токарчук витрачає, за її словами, на оповідання в середньому три дні. І з таких «триденних текстів» сформувалися «Гра на різних барабанах» (українською переклав Віктор Дмитрук); «Останні історії» (українською перекладено Яриною Сенишин) і «Момент ведмедя». Однак жодну з перерахованих книжок не назвеш прелюдією, етюдом чи підготовкою до написання великих прозових текстів.
Етичність. І тут Нобель аплодував би стоячи, бо ж цього року спостерігаємо тріумф романів, у яких етика є важливою складовою. Ользі Токарчук не йдеться про конкретну релігію (а якби й ішлося, це точно не було б християнство) або ж визначену філософську систему, однак при цьому її книжки глибоко етичні. Етику авторка формує сама із важливих для себе принципів та ідей. Наприклад, «Веди свій плуг понад кістками мертвих» позначена, за словами самої Токарчук, впливом текстів австралійця Пітера Зінґера, автора відомої праці «Звільнення тварин». Екосвідомість – взагалі один з ключових аспектів творчості Токарчук.
Багато перекладів. Неймовірно важливий показник для Нобелівського журі – кількість і популярність перекладів текстів певного автора і, звісно, наявність перекладів шведською мовою. І в цьому в Токарчук – також фулгауз. Утім, батьківщина авторки не може похвалитися надуспішнішим книжковим ринком і суттєвими авторським гонорарами, а тому, за словами Токарчук, польський «письменник не йде на компроміси з читацькими смаками», спокушений неймовірними роялті чи гонорарами.
Уже має премії. Якщо Букер часто відкриває нові імена широким читацьким колам, то Нобелівка стає своєрідним символічним пам’ятником тому, хто вже ввійшов у всі можливі канони. Попередні премії є сходинками, якими майбутній лауреат прямує до своєї головної літературної нагороди. Для Токарчук такими щаблями стали: літературна нагорода «Ніке 2008» за книжку «Бігуни» і «Ніке 2015» за «Книги Якова», Букерівська премія за «Бугунів», премії Вілениці 2013, яку вручають письменникам центральної і східної Європи, польсько-німецька нагорода Самуїла Богуміла Лінде та чимало інших.
Показово, що обох лауреатів цьогорічної Нобелівської премії давно перекладено українською, і перекладено добре, однак Токарчук відчутно виграє кількісно в австрійця Гандке. Ще у 2004 році у «Кальварії» вийшла книжка «Правік та інші часи» у перекладі Віктора Дмитрука. Згодом була «Мандрівка людей книги» у перекладі Ніни Бічуї. Українська критика не обійшла увагою роман «Веди свій плуг понад кістками мертвих», що вийшов у видавництві «Урбіно» у перекладі Божени Антоняк. Букерівські «Бігуни» надруковано в перекладі Остапа Сливинського. І це ще неповний перелік. А просто зараз готується до друку Остапів переклад «Книг Якова» у видавництві «Темпора». Токарчук безліч разів приїжджала в Україну, зустрічалася із читачами, дала чимало інтерв’ю українським виданням, брала участь у публічних розмовах, теле- і радіоефірах, читала лекції в наших університетах. Віншуючи Токарчук, ймовірно, неодноразово згадають, що її бабуся за батьковою лінією була українкою, татова двомовна родина мешкала біля Золочева, а сама Токарчук визнавала, що відчуває внутрішню спорідненість з Галичиною. Однак, як на мене, великі автори завжди переростають кордони – і Токарчук найкраще підтвердження цього.
Переклади українською мовою:
Шафа, Номери. Журнал Всесвіт (2001)
Професор Ендрюс у Варшаві. Газета Кур’єр Кривбасу (2002)
Правік та інші часи. Львів: Кальварія (2004)
Мандрівка людей книги. Львів: Літопис (2004)
Гра на багатьох барабанчиках. Львів: Літопис (2004)
Останні історії. Львів: Літопис (2007)
Веди свій плуг понад кістками мертвих. Львів: Урбіно (2011)
Бігуни. Харків: Фоліо (2011)
