Цього року у видавництві «Урбіно» вийшов заключний роман із тетралогії про Лінку Барську «Молоко з медом». Вийшов навіть на два місяці раніше за оригінал тексту в Польщі. І це нагода поспілкуватися з авторкою, яка вже дуже відома українським читачам, зокрема читачам підліткового віку. Більше того – роман «Кава з кардамоном» уже ввійшов до шкільної програми із зарубіжної літератури.
Йоанна Ягелло продовжує писати для дітей та підлітків, її книги отримують поважні відзнаки та нагороди. Чим же вдається підкорити авторці такого складного читача як підліток? І чи має вона рецепт не лише успішної сучасної молодіжної книжки, а й рецепт спілкування батьків зі своїми дітьми, героями таких книжок, у реальності?
– Як вважаєте, чи письменник, який пише для підлітків, повинен бути й трохи психологом? Не йдеться про диплом, звісно, але щоб знався на певних психологічних особливостях такого віку?
– Звичайно! Жоден письменник, який пише для підлітків чи дітей, нізащо не зробить цього добре, якщо не розумітиме психології відповідного віку. Напевно, це легше, якщо в тебе є діти, коли перебуваєш із ними та їхніми знайомими. У мене дві доньки. Коли я починала писати «Каву з кардамоном», моя старша донька була віку головної героїні. І я добре знала, що вона переживає, які має проблеми. Зараз моїй молодшій доньці 15 років, тож я знову «в темі». А ще я майже вісім років працювала в школі, це теж цінний досвід. Наших спогадів про власний підлітковий вік замало, бо світ тоді був іншим, і проблеми інші, тут потрібен живий контакт, точно не книжковий, і не лише знання із психології, навіть не спеціальна освіта. Іноді я боюся, що перестану розуміти цей світ. Та, на щастя, у мене є маленька онука. За кільканадцять років вона теж буде підлітком і, може, дозволить мені долучитися до її світу.
– Підліткова тетралогія про Лінку, першою в якій була повість «Кава з кардамоном» – це, фактично, був ваш старт у літературі. Тепер ви пишете і для молодшої вікової категорії. Наприклад, українською перекладено повість «Щоденник Черепушки». А для кого вам найцікавіше писати і чому?
– «Щоденник Черепушки» я написала почасти на прохання моєї молодшої доньки, якій було прикро, що я «не пишу для неї». Проте я дуже швидко збагнула, що писання для молодших дітей справляє мені величезну радість. Зрештою, я написала кілька книжок і для малечі, для тих, хто лише вчиться читати. Кожна вікова група по-своєму унікальна, їх важко порівнювати, і любити можна й треба дітей будь-якого віку. Отож я люблю писати і для дітей, і для підлітків, і для дорослих, але це різна «любов». Мабуть, досі найбільше задоволення приносить писання для підлітків, бо мені здається, що саме їм це найпотрібніше. Книжок для малюків і дорослих набагато більше, принаймні в Польщі. 13–17-річних підлітків часто вважають важкими, невдячними. Мабуть, я роблю це трохи всупереч, трохи «назло», але я відчуваю таку місію – писати саме для них. Можливо, тому, що ці книжки дуже гарно сприймаються. Людина повинна почуватися потрібною, і письменник також цього потребує. А ще я відчуваю, що підлітки мені дуже близькі емоційно, що я добре розумію, як воно – перебувати на межі дитинства й дорослого життя, що це, можливо, найважливіший момент формування особистості. Що ж до молодших дітей, то книжки для них приносять мені справжню, нічим не затьмарену радість, це така собі гра, у цьому є якесь прекрасне шаленство. Мабуть, я досі люблю трохи повидурнятися.
– В Україні підліткова література тільки починає розвиватися. Тому наші підлітки читають багато книжок американських, скандинавських і польських авторів. І власне останні, мені здається, описують зазвичай найближчі нашому читачеві реалії та проблеми. Хоча з іншого боку, глобалізація таки щораз більше стирає межі і, можливо, уже немає значення, для читача якої країни писати? А на що ви орієнтуєтеся у своїх текстах для підлітків – на які проблеми, на який контекст?
– Гадаю, коли йдеться про глобалізацію дитячої й підліткової літератури, то можна висловлювати різні думки. Одна з них така, що загалом людські проблеми скрізь однакові. Кожна молода людина прагне, щоб її сприймали, любили, хоче мати друзів, боротися за власне місце у світі. Це щось незмінне, і багато книжок залишаються, як мені здається, універсальними, навіть якщо реалії дещо відрізняються. Та можна сказати, що читаючи книжки, молоді люди знайомляться з трохи відмінним світом. І часто хочуть дізнатися про нього більше. Їм подобається, що дія відбувається, скажімо, у Нью-Йорку, певним чином їм це навіть імпонує. Іще з іншого боку – те, що знаходиться ближче, буде нам більш зрозумілим, нам легше ототожнювати себе з героєм, який живе в нашій країні чи принаймні в схожій на нашу. Усі ці точки зору правильні, але читачі різні й обирають різні книжки. І це добре. Гадаю, що точно було б корисно, якби ми цікавилися різноманітною літературою. Мене дуже турбує, що в Польщі, якщо йдеться про книжки для юних читачів, видають переважно англомовних авторів і, певна річ, польських. Я б раділа більшій кількості перекладів із німецької, французької чи української.
– Підозрюю, що автор, який пише для підлітків, мав би читати підліткову літературу, щоб орієнтуватися, про що пишуть інші автори, що є мейнстримом…
– Я намагаюся це робити, хоч і не можу прочитати все. Гадаю, що такий підхід може бути такою собі пасткою. Адже не йдеться про те, щоб написати наступну книжку «таку саму, як…» Мене часто питали, чому я не пишу фентезі, якщо ці книжки такі популярні (принаймні в Польщі). Ну, не пишу. Це геть не моє. Книжка для мене – це не товар, який продається гірше чи краще. Ідеться про відвертість, щирість, про власний голос, про те, що ти сам можеш запропонувати читачеві.
– Мені здається, що у ваших книгах, зокрема у тетралогії про Лінку Барську, ви часто радше на боці підлітків, аніж дорослих. Чи так це? І взагалі, чи повинна бути якась дистанція поміж досвідченим автором і молодим читачем?
– Звичайно, я завжди на боці молоді. Причому дуже серйозно. Хоч я й не вважаю – і в серії про Лінку це помітно дуже чітко – що між підлітками й дорослими насправді існує така прірва. Вона більше вигадана, аніж здається насправді. Так само, як читачі з різних країн мають схожі проблеми, те саме стосується й людей різного віку. Дорослі в моїх книжках теж помиляються. Теж по-дурному закохуються. Теж не завжди добре ставляться до близьких. Теж чогось прагнуть. Щодо відстані – вона означала б поразку книжки й автора. З підлітком, та й із малою дитиною, потрібно говорити, як із рівним. Ніколи не ставитися зверхньо. Саме так роблять найкращі педагоги й найкращі письменники.
– Молодь страшенно не терпить повчань (зрештою, хто їх терпить), проте, з іншого боку, книжка таки має бути корисною для читача… Якою є ваша ідеальна книжка для підлітка?
– Повчати не слід у будь-якому разі. Книжка повинна бути як щира розмова, у якій ми щось показуємо, чимсь ділимося. Вона має бути передусім цікавою, бо й щира розмова не буває ні про що. Просто собі гладенький, приємний текст, бла-бла-бла ні про що мене не цікавить. І коли пишу свої книжки, то наче намагаюся розповісти юній людині гарну історію. Без моралізаторства й повчань. А користь? Слухання історій корисне кожному, бо спонукає думати. Заохочує стати на чийсь бік, порівняти власну ситуацію із ситуацією, у якій опинився герой, зауважити якісь інші можливості. Ідеальна книжка для підлітків розповідає цікаві й важливі історії, такі, які не залишать нас байдужими.
– Чи автор певною мірою несе відповідальність перед читачем-підлітком? Що повинен усвідомлювати, що його текст може вплинути на читача, який лише формується, який шукає відповідей і саме в його книжці може їх знайти. Чи вірите в те, що книжки можуть допомогти підлітками, навіть бути своєрідною терапією? Бо не завжди дорослі переймаються проблемами молоді, часто їх недооцінюють…
– Це складне питання. Бо з одного боку, почуття відповідальності можна зрозуміти так, що я маю відповідати за емоції читача чи, згодом, і за його поведінку, і це обмежує письменника, сковує його ланцюгами. Страшно було б писати про те, що не вкладається в рамки якогось ідеального життя. Наприклад, якщо ми опишемо самогубство, а підліток прочитає й зробить спробу накласти на себе руки? Покажемо, що хтось пʼє алкоголь – і підліток спробує й собі? Але не про таку відповідальність ідеться. Натомість відповідальність я бачу як правдивий, щирий опис суперечливих речей чи поглядів на життя. Відповідальність полягає в тому, щоб показати різні аспекти життя, усі його складнощі якомога правдивіше. Тому я не можу вдавати, що підлітки не пʼють алкоголю або не займаються сексом, не можу вдавати, що певні речі не існують. Як і інші проблеми світу, наприклад, бідність чи суспільна нерівність, чи міграції.
– Здається, ви абсолютно не сподівалися що дебютна «Кава з кардамоном» принесе вам такий шалений успіх і що доведеться писати продовження. А як ви почуваєтеся тепер, коли вже написали останній, четвертий роман «Молоко з медом»?
– Радісно, бо це нарешті повна серія. Водночас певне відчуття порожнечі, яке пояснюється тим, що більше я про цю героїню не писатиму. І почуття свободи, бо можна почати щось нове. Я справді не планувала, що це буде серія, так сталося, бо історія вимагала продовження, і наступних книжок чекали читачі. Але я знала, що доведу до дорослості – і все, а тепер упевнена, що все вже сказано. Чи принаймні досить багато.
– Мені здається, що підліткову літературу варто читати не лише підліткам, а й їхнім батькам – щоб краще зрозуміти своїх дітей, навіть щоб мати певні моделі ефективної поведінки та спілкування. А що допомагало Вам пережити підлітковий період Ваших доньок? І що б порадили батькам, які не можуть знайти спільної мови зі своїми дорослими дітьми?
– Так, авжеж, батьки повинні читати ці книжки. Зі звітів бібліотек я знаю, що мої книжки читають і дорослі, от тільки не певна, чи задля приємності, чи щоб краще розуміти своїх дітей. А що стосується важкого періоду дорослішання… Моя філософія тут досить проста, і я можу коротко про неї розповісти. От хоч би така сцена. До кімнати заходить батько й репетує на дитину: «Негайно вимкни цей комп’ютер!» Якщо дитина не слухається – висмикує штепсель, вимикає світло, кричить. А тепер подумайте – невже цей чоловік повівся б так, наприклад, зі своєю дружиною? Колегою на роботі? Дітей треба поважати, я не втомлююся це говорити. Інакше діти нас або не слухатимуть, або ми своїх дітей пригнічуватимемо. Якщо ми сердимося на дитину, бо та щось накоїла чи, навпаки, чогось не зробила, то про покарання чи наслідки варто говорити як із підлеглим на роботі (ну, бо батьки – трохи начальники, еге ж?). Наприклад: «Ганю, ми домовилися, що ти помиєш посуд, але бачу, що ти досі цього не зробила. Можеш це зробити зараз?» А якщо дитина відповідає, що робить уроки, запитайте, коли обіцянку буде виконано. У цьому полягає повага. Адже ми не любимо, коли на нас хтось кричить, правда? Повага – це один зі стовпів, на яких тримаються наші стосунки. Другий – це розмови. Багато розмов, причому серйозних. Третій – багато свободи. Щодо рішень про вибір друзів, зацікавлень, дозвілля. Межі мають бути чіткими й добре зрозумілими. Жодних там «ні, бо ні» чи «так, бо так». А четвертий стовп – уміння пробачати та любов. Це все-таки наша дитина. Іноді на щось можна не зважати. Корона з голови не впаде. Адже ми хочемо виховати толерантну й водночас асертивну дитину. Яка поважає інших, проте має власну думку. Таку, що коли матиме проблеми, то не боятиметься про них розповісти. А не когось, хто нас тільки слухає. Якщо ви цього вимагаєте – купіть собі краще собаку.
– Ваша книжка «Як дві краплі води» стала найкращою книжкою року польської секції IBBY. Складна тема, болючі соціальні проблеми… Тобто ви вийшли за межі проблем підлітків у сім’ї чи в особистих стосунках – до більш гострих тем. Зґвалтування, цькування (булінг), насильство. Чому? Відчуваєте потребу писати про дуже болюче й фактично табуйоване? Недавно на радіо сказали, що такі теми емоційно вам близькі…
– Я відчуваю потребу про це писати, бо це правдиві теми, на які не можна заплющувати очі. Про них треба говорити якомога більше, бо якщо це робити – вони перестають бути табу. Чимало з нас думає: мене це не стосується. Але, може, хтось прочитає цю книжку й скаже: то з іншими також так буває? Є речі, про які підліток не розповість найріднішим, найближчим людям, бо йому дуже соромно. І він залишається сам-один. Тоді така книжка повинна допомогти. Ось чому це так важливо. Звичайно, що ця книжка, «Як дві краплі води», – дуже яскравий приклад важкої тематики, але й в інших своїх книжках я не зображую світ ідеальним. Алкоголізм чи депресія когось із батьків. Анорексія. Виключення із групи. Так, мені все це близьке не тому, що я сама все це пережила, а через те, що я можу емоційно відчути себе в шкурі того, хто такі проблеми долає.
– Чи складно вам писати про складне? Які підводні камені очікують автора, який береться за такі теми?
– У мене писання завжди супроводжується сильними емоціями. А от чи важко… Мені було б складніше писати ні про що. Я дуже емоційна людина, це моя стихія. Хоча, мушу сказати, що коли писала «Як дві краплі води», то настільки перейнялася долею героїні і, хоч сама в такій ситуації ніколи не опинялася, та все ж до нормального життя поверталася складно. Мабуть, так само складно акторові вийти з ролі.
– І ще питання про мову. Те, якою мовою пише автор для підлітків, надзвичайно важливо. Ваші книги вдало поєднують і молодіжну лексику, і художність тексту. Бо часто автори грішать надмірним сленгом, який зводить нанівець художню вартість твору. А це все ж таки книжка, а не блог підлітка… Як вам вдається віднаходити отой баланс?
– Що стосується сленгу, мені дуже хотілося б уміти ним користуватися, але по-перше, якщо молодіжним сленгом користується дорослий – це завжди виглядає дещо штучно, а по-друге, сленг постійно змінюється. Більш нейтральна мова просто безпечніша. Зрештою, з моїх спостережень випливає, що не всі підлітки постійно вдаються до сленгу. І це стосується не лише блогів, про які ви згадуєте. Я із досвіду знаю, що підліткам не заважає доволі нейтральна мова. Простіше кажучи – ніхто не скаржиться, що книжка написана якось не так. Що ж стосується літературних якостей… Мені завжди хотілося, щоб це була справжня література, хай як пафосно це звучить… Я також пишу поезію. Мені хочеться гарно писати, і для молоді теж. Зрозумійте, я не ставлюся до читача як до ідіота, який не зрозуміє книжку, якщо та не буде написаною якомога простішою мовою. Повернімося до розмови. Адже й тут ми дбаємо про мовний рівень, намагаємося говорити гарно. І ще. Було питання про користь, яку ці книжки приносять читачеві. Крім безсумнівної користі, яку несуть ці історії, є ще дещо. Саме читання гарно – сподіваюся, що гарно – написаного тексту приносить нам чимало задоволення. Це така собі пригода. Не варто сподіватися, що хтось упродовж двадцяти років читатиме лише погано написані книжки, а тоді раптом переключиться на вищий рівень і сягне, невідомо чому, скажімо, по Томаса Манна. Звісно, що я намагаюся в текстах дотримуватися певної рівноваги. Мова має бути гарною, але тут форма ніколи не буде найважливішою. Найважливіше – це сюжет, оповідь. Й емоції. Геть так, як у цій розмові.
Розмовляла Христина Содомора
Перекладала Божена Антоняк
