Поетична збірка Остапа Сливинського «Зимовий король» цілком могла би називатися інакше — як вірш, що її відкриває. У ньому проста ніби історія про малого, що боїться води і, присоромлений перед собою і друзями, тікає у прибережні зарості. Лише з назви і кількох деталей зчитується подвійність і відсилання до старої, як світ, історії. Тож, стинаючи голови чортополохів і шукаючи сховку у траві, цей хлопчина веде читача стежкою тонкої асоціативної гри і небуденної міфологічної варіації. Звати його — Орфей.
Варіація і множення історій — провідні риси Сливинського як оповідача: він помічає довкола й витворює сам, розповідає й переповідає. Присмачується це тим, що деякі з його героїв — Адам, Алінка — мандрують зі збірки у збірку, що вдало використали у видавництві, додавши до нової книжки поезії давніших років. Хоча вірші розташовані за хронологією, читач сам вирішує, як із ними знайомитися, вибудовуючи власний сюжет.
Що більше оповідачів — то більше ходжених стежок. Різноманітність досягається експериментами зі способами письма — вірші-оповідання від третьої особи, вірші-монологи, вірші-діалоги, мова ліричного героя чи її уникання. Все це складає калейдоскопічне полотно, цілий сад — або ліс, як на обкладинці — історій.
Орфей
Насолода варіації — у деталях та інакше розставлених акцентах, що перевідкривають смисли першоджерела. Щоб відчути це на прикладі міфа про Орфея, звернемося до двох стрічок: перша — однойменний фільм Жана Кокто, друга — «Чорний Орфей» Марселя Камю.
У версії Кокто Орфей неочікувано — і для себе, і для глядача — закохується у Смерть, яка тут не абстрактний образ, а таємнича принцеса, що забирає свої жертв углиб дзеркал. Коли ж, потрапивши під колеса мотоциклістів, помирає Еврідіка і Орфей збирається перетнути межу світів, на запитання, за ким він іде, — за дружиною чи за Смертю — він відповідає: «За обома».
Таку перестановку можна інтерпретувати як завгодно: поет шукає своєї смерті, сутність поета завжди двоїста чи, озвучена самим Кокто думка, — в обіймах смерті поет набуває свободи.
Чому, попри орфічну тему й питання варіативності, про це говориться у контексті Сливинського? Бо любов і смерть — дві ключові фігури текстів його «Зимового короля», і сплітаються вони не менш вигадливо, аніж у Кокто.
Любов — не велика й тепла, як сонце, а змінна й багатолика, як місяць: до батька чи діда, до вчителя чи антивчителя, до сусідської дівчинки, до свого дому. Цих любовей багато, вони різні, але всі дуже ніжні й щемкі — як «поколювання, ніби теплий фаянс береш перемерзлою рукою».
Смерть — на рівні передчуттів, вона на порозі, але ще не заступила. Це чорний-чорний кінь у «1918», що лежить із поламаними ногами і матовим оком «як знак, що за ним ніч, відступаючи, мітила шлях для ночі, що мала прийти за нею».
Це два життя, що «летять, ніби дві бабки, зчеплені у повітрі, безглузді, безпам’ятні, з однією на двох мертвою головою».
Це згадки про царство небесне чи розповіді про неголеного — мабуть, хворого — батька, що всіх по черзі обіймає. Останній образ, між іншим, із вірша «Любов», що вкотре про сусідство двох поетових жінок і про марність проведення розмежувальних ліній.
Чорний Орфей
Незабаром у Ріо карнавал. Еврідіка приїжджає до своєї кузини, переховуючись від незнайомця у костюмі смерті. Посеред шалу передсвяткового міста вона сідає до трамвая, водієм якого працює Орфей.
Цей неочікуваний зачин — не вільна імпровізація, а початок «Чорного Орфея» — по-бразильськи чуттєвої і яскравої стрічки за п’єсою Вінісіуса ді Морайса. Якими б різними не були версії Кокто, Камю чи автора збірки і як би автори не ставили наголоси, це все про одне — про безкінечність тлумачення міфа і його позачасовість.
Ця пластичність уповні реалізується у текстах Сливинського: Персефона з дорожньою сумкою та її прощання; сатир із кущуватою бородою, що прийшов восени, залишаючи в передпокої мокрі сліди копит; Бавкіда, яку важко впізнати; кентавр, що вчить дітей музики, нап’явши зім’ятого капелюха.
Багатошаровість виходить далеко за межі відомих нам образів, вона у кожному вірші — застає зненацька, змушує порпатися в пам’яті, ніби в шафі, дарує насолоду вгадування і фантазування.
Медальйон
Недалеко від будинку своєї кузини Еврідіка знайомиться з хлопчиком років десяти. Зачарований незнайомкою, він дарує їй амулет: доки дівчина матиме його на шиї, нічого страшного просто не може статися.
І от Еврідіка на карнавалі й танцює у костюмі Королеви Ночі. Звідусіль сипляться барвисті паперові стрічки, наростає гул барабанів, натовп захоплює її у свій вир, і у якусь мить вона розуміє, що загубила амулет. Коли він розколюється навпіл під чужою ногою, усередину закрадаються страх і тривога.
У Сливинського є вірш «Медальйон» — сюрреалістично-сум’ятний, до кінця не розумієш, що там відбувається, даючи волю уяві. У ньому теж відчуття руху і неспокою: медальйон «падає крізь стіл і підлогу, крізь помешкання звірів і змій, крізь рукави твоєї матері; добрі пси біжать показуючи йому дорогу, щур-перевізник причалює, щоб забрати його на той берег, підземний лелека рятує його з дзюба підземної сороки. Доки нагорі все здригається, він пливе наосліп чорними водами з увімкненим крихітним датчиком світла». Образ амулета-медальйона ніби перетікає у образ Орфея, що пливе темними водами, підсвічуючи собі ліхтарем і знаючи, що десь попереду на нього чекає Еврідіка.
У цьому морі образів зачаровує те, що, з одного боку, вони самодостатні, а з іншого — ґрунт для чогось свого, нових чудових міфів і казок.
Відсутність
Вірш, за яким збірка таки отримала назву, — «Король» — це історія, яку не варто переповідати хоча би для того, щоб не зіпсувати диво першої зустрічі. Єдине, що варто сказати: зимовий король — це той, кого не було. За Сливинським король був квітневим, червневим чи навіть осіннім. Зимовим — ніколи.
У «Орфеї» Кокто є прикметний епізод: молодий поет Сежест, улюбленець натовпу, «пише» збірку під назвою «Оголеність». Прогорнувши кілька сторінок, Орфей дивується — замість чорних рядків одні лише кремові сторінки. «Це смішно!», — говорить він, на що отримує відповідь: «Будь-яка крайність не є смішною».
Відсутність — завжди загравання із читачем, спосіб щось повідомити чи запитати. Якщо зимового короля не було, то чи є насправді збірка, яку читач тримає у руках?
Мідна струна
Попри те, що книжка просякнута емоціями і максимально «людська», у ній є щось відсторонене, неземне, жменя зоряного пилу. У вірші «Майже експромт» — це образ дерева, що було колись і буде ледь не завжди, як каліфорнійський Мафусаїл, повнячись соками і поблажливим спокоєм споглядаючи війни і революції. Або в «Історіях» — цвітіння дерев і полювання птахів у темряві, доки ти спиш. Простіше кажучи: є щось недоступне нашому розумінню, вічна тканина світу, якою, ніби тонкими нитками, прошиті сторінки «Зимового короля». Проте ми не протиставлені їй, а вплетені у неї, ніби мідна струна у кошик із лози: «Знати: всі ми — як риби і сніг — непотопленні».
Писати про цю збірку — як передавати словами те, що на слова не розкладається. Говорити про неї — не спроба зрозуміти чи розтлумачити, а спосіб сказати, що вона є і вона прекрасна.
«Погаси всі лампи, залиш тільки світло радіоприймача».
Народилася 1990 року на Дніпропетровщині. Закінчила Інститут журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка (напрям «Видавнича справа та редагування»). Працювала журналістом та редактором. Наразі викладає, пробує себе в літературній критиці та художньому перекладі