Юрій Тарнавський – українсько-американський письменник, мовознавець, перекладач, один із засновників Нью-Йоркської групи. Автор багатьох поетичних збірок, десяти романів (і мініроманів), кількох п’єс і численних есеїв написаних українською й англійською. Тарнавський – почесний гість 26 Форуму видавців у Львові (2019), де він презентуватиме свій найновіший роман «Теплі полярні ночі», переклад якого нещодавно вийшов у видавництві «Темпора».
ЛітАкцент поспілкувався з письменником напередодні його візиту до Львова.
– Цьогоріч з’явилися друком два ваші романи – «Ігуани спеки» («The Iguanas of Heat») про Мексику й Америку та «Теплі полярні ночі» («Warm Arctic Nights») про Україну. Дуже різні тексти, спільні хіба що тим, що написані англійською. Що для вас є вибір мови, і чому «Теплі полярні ночі» ви не написали одразу українською?
– Коли Україна здобула незалежність, я планував повністю включитися в українське літературне життя – купив у Києві помешкання, думав жити там напівпостійно, але так склалося, що українське літературне середовище не захотіло мене прийняти – як кажуть англійською, «виставило мені холодне плече». Пам’ятаю, як одного дня Ігор Римарук ні з сього ні з того, як ми сиділи у нього в бюро, сказав мені: «Ти – американець». Я просто отетерів. Я жив поза Україною майже все життя й називав себе українцем, писав українською, до Комсомолу і КПРС не належав, ніколи не підносив руку з партквитком і не кричав на все горло «Я за!», і нараз я американець?… Це промило мені очі. Але головною причиною був факт, що книжок моїх не хотіли видавати. Крім вибраних поезій, що вийшли ще за комунізму і збірки оповідань «Короткі хвости», що побачили світ завдяки посприянню Володимира Цибулька, всі, що з’явилися, були видані за мої гроші або за гроші діаспорних інституцій. І навіть тепер були прохання з мого боку перевидати два томи моїх зібраних поезій, але ніхто цього зробити не хотів. Оце тільки вперше «Темпора», завдяки вашим зусиллям, видає цю мою книжку, за що я видавництву та вам дуже вдячний.
Але, мушу признатися, що тепер мені легше писати англійською. Це мова мого середовища, і я зараховую свою теперішню творчість до американської літератури, як частину літератури Західного світу. У своїх англомовних творах – я американський письменник і письменних Західного світу українського походження. Англійська мова – це вже мова універсальна, нею я можу звертатися майже до всіх людей світу. Це грає для мене чималу ролю.
– «Теплі полярні ночі» мають форму інтерв’ю. Чому для вас важлива саме ця форма?
– Роман я задумав понад 30 років тому як фіктивний опис перших десяти з половиною років мого життя, і хоча пробував писати його багато разів, не міг зрушити з місця, бо автобіографічні факти заважали моїй уяві діяти вільно. Крім роману «Менінґіт», де частина тексту автобіографічна, жодна з моїх книг художної прози не базована на фактах з мого життя. Це повністю розв’язує мені руки, і я можу видумувати, що хочу, щоб радувати читача. Факт, що я не міг упоратися з цією темою, муляв мене дуже і я чувся неадекватним. Що я за письменник, я думав, коли не можу описати свого дитинства?
Тоді, осінню 2017 року я вирішив дати собі ще одну, уже остаточну, нагоду написати книжку, й інтуїтивно вирішив прийняти форму інтерв’ю. Тим способом я міг виключати теми, які я уважав непотрібними, і вносити такі, які хотів, і це відкрило шлюзи моєї уяви. Текст поплив рікою, і я закінчив його за шість місяців. Потім ще прийшли редакції, але твір властиво був готовий у лютому 2018-го.
За ті десятки років, які я пишу, я навчився дотримуватися принципу «пиши те, що тебе радує, і не пиши нічого іншого». Так я принаймні задовольню себе. Ця настанова привела мене до відкриття жанру мініроману, в якім я покладаюся на короткі уступи прози й послуговуюся неґативним текстом, тобто упуском важливої інформації, яку читач мусить сам собі постачити. Форма запитань і відповідей є варіянтом цього підходу. Без застосування її я не зміг би був написати роман.
– Декілька ваших романів надрукувало американське «Видавництво Експериментальної Літератури». А як ви самі визначаєте свою творчість і чи можна назвати її постмодерною?
– У своїй статті «Модернізм – це теж гуманізм», я висуваю тезу, що існують два види літературного постмодернізму – художній, себто твори, що мають мистецьку вартість, і комерційний, що її, по суті, не мають, а написані для суто комерційних цілей, такі, як творчість Умберто Еко. Мистецький постмодернізм за цією тезою, це остання фаза модернізму, яка включає багато характеристик класичного модернізму 20–30-х років на додачу до нових елементів. Мені здається, що моя творчість природно розвивається від класичного модернізму – строге дотримування форми вільного вірша та екзистенціалізм в поезії (збірка «Життя в місті») і сюжетна форма й екзистенціалізм у прозі (роман «Шляхи») – до постмодернізму – мовні експерименти й нераціональність у поезії («Без Еспанії») і теж мовні експерименти та несюжетна форма в прозі (романи «Менінґіт», що побудований із окремих оповідань, та «Три бльондинки і смерть», що побудований на нумерології, обидва написані штучною мовою). Найбільш очевидно постмодерністичними моїми творами є п’єси з гексалогії «6х0», що взоруються на класичну грецьку драму. Одну із них, «Не Медею» я переклав англійською, і вона вийшла друком і була поставлена у відомому аванґардному нью-йоркському театрі «Мабу Майнз». Згадуваний вище жанр мініроману, яким написано трилогію «Ефект плацебо», майже емблематично постмодерний – структура базована на асоціятивності, прогалини в розповіді, змішання стилю розповіді від прози до драматичного діалогу до поезії, і безперервна гра із читачем різної форми алюзіями. Збірка «Modus Tollens» англійською з підзаголовком Improvised Poetic Devices («Імпровізовані поетичні пристрої»), у якій я примушую читача бути активним співавтором, це теж емблематично постмодерністський твір. Отже, так, я думаю, що я модерніст, який став постмодерністом.
– Ви відомі своїм критичним ставленням до перекладацького методу Миколи Лукаша. Ви самі перекладали і поезію, і прозу. Чи різні мають бути підходи під час перекладу поетичних і прозових текстів? Для вас важливіша форма чи значення?
– Люди мене не зрозуміли. Я критикував Лукаша не за його переклади, а за те, що він настоював, що саме так треба перекладати Льорку українською мовою, що його переспів у стилі української поетики ХІХ століття найбільш адекватний для українського читача. Тим він заперечував або приховував модернізм Льорки, і ще гірше – виключав можливість модернізму в українській літературі.
Поезія, особливо поезія традиційного типу, себто римована й ритмічна, – це унікальний збіг фонетики та семантики в мові ориґіналу. Ідеально, треба було б знайти достеменно таке саме в перекладі, але таке майже неможливе. Тому, перекладаючи таку поезію, доводиться робити компроміси в одній чи іншій сфері і говорити, чи важніший зміст чи форма, недоречно. Це залежить від твору – що в нім важніше. Треба зробити добрий переклад. Вирішування цього саме і є працею перекладача, і як близько його переклад стоїть до ориґіналу дозволяє нам цей переклад оцінити – що ближчий, то кращий. (Переспіви часами можуть бути вдалою розв’язкою, що, властиво, і робив Лукаш, але він не признавався, що творив такі). Перекладати вільний вірш багато легше, бо в ньому немає стільки фонетичних обмежень.
Перекладати прозу, у теорії, багато легше, але не всі переклади бувають добрі. У прозі перекладач мусить вловити ритм розповіді (синтаксичну та лексичну структуру) і вдало їх передати. Справа тут не така проста, і я сказав би, що обидва жанри є однаково трудними для перекладу.
– Які книги ви любите перечитувати? Яких сучасних американських письменників варто читати й перекладати українською? Яких сучасних українських письменників ви порадили б читати іноземцю?
– На жаль, читаю я тепер дуже мало – обмаль часу та свідоме відсторонення, бо читання впливає на те, що пишеш. Але я раніше перечитував найбільше Рембо, його «Ілюмінації» («Осяяння» – це неправильний переклад), які возив із собою як Біблію. Перечитував Флобера, Стендаля, Гоголя («Мертві душі»), Кляйста, Пруста, Джойса, Бекета, Неруду, Льорку, Борхеса, Астуріаса, Карпент’єра. Із сучасних американських радив би познайомитися з творчістю моїх колеґ із ранньої Fiction Collective – Баумбаха, Сукеника, Каца (прекрасний автобіографічний твір «Memoirrhoids»), Аріас-Місона (так само прекрасний автобіографічний «Autobiography of a Character from Fiction», до якого я написав післямову), як і твори Ґердеса (один із них включає «Посмертну маску Шевченка»), Марксона («Wittgenstein’s Mistress»).
Щодо сучасних українських – мабуть, згадав би найпопулярніші прізвища, бо сучасної української літератури я майже не знаю.
– Ви працюєте в усіх жанрах, але чи маєте улюблений? Чи згодні ви з тезою про «смерть роману»? Що для вас «Великий американський роман» і чи є «Великий український роман»?
– Улюблений мій жанр – проза, але у свої прозові твори, як я сказав, я включаю і драму і поезію, і ставлюся в них до мови твору так само уважно, як до мови у вірші. І взагалі, у своїх прозових творах, коли треба, я покладаюся на техніку поезії, оскільки вона така потужна. Думаю, що так воно й має бути. Подивімся на Гомерові «Іліаду» та «Одіссею – це просто прекрасні літературні твори. Чи вони поезія, чи проза – неважливо. Поділ на прозу і поезію штучний, і виріс він відносно недавно. Що є природне – це літературний твір, який може бути короткий або довгий, і це все, і, творячи його, автор повинен застосовувати всі засоби, які йому досупні.
Часом «великих романів» було ХІХ століття, особливо в англійській, французькій і російській літературах. Намагання перенести це в пізніші молодші літератури недоречно. Можливо, можна стверджувати, що «Мобі Дік» – це «Великий американський роман», але навіть близького йому з тих часів немає, тоді як у згаданих вище трьох літературах їх багато. Найкращим українським романом ХІХ століття я вважаю «Люборацькі». Але я не називав би його «Великим українським романом».
А чи роман помер? Якщо уважати романом роман ХІХ століття, то думаю, що так, він помер. І нехай буде йому земля пером, а не машинкою до писання чи комп’ютером.
– «Теплі полярні ночі» – своєрідні художні спогади про дитинство, але чи маєте ви намір написати книгу мемуарів про свою юність і зрілість або про Нью-Йоркську групу?
– Усе, що я написав, це про себе, тільки, що майже все воно замасковане у вигаданому. Так виходить краще. Згадаю, однак, що юність моя описана в тім стилі в моєму першому, українськомовному, романі «Шляхи». У певнім сенсі, він є продовженням «Теплих полярних ночей». Хлопчик якось вижив, став німцем і борсався між міщанством та екзистенціалізмом. Дальше, хронологія сильно перемішана. Але писати про Нью-Йоркську групу мене ніколи не кортіло і не думаю, що колись кортітиме.
– Яку пораду ви дали б молодим авторам? Що обов’язково має прочитати людина, яка хоче стати письменником?
– Ради бога, юний друже чи юна подруго, якщо ви абсолютно не не можете не писати, стороніться цього фаху. Не принесе він вам нічого доброго. Ви прагнутимете лаврів та прибутку, але, якщо ви писатимете мистецько вартісні твори, ви майже напевно їх не отримаєте. Винесете ви з життя тільки гіркоту до себе та до світу. Вибертіть собі фах, що корисний вам та вашому суспільству, заведіть собі родину, вирощуйте дітей і милуйтеся світом, який він прекрасний.
Якщо ж ні, і якщо ви все-таки приречені йти цим нелегким шляхом і нестерпно мусите писати, пишіть так, щоб винести з написаного радість.
Покладайтеся виключно на ваш розсудок та смак. Слухайте тільки себе і нікого іншого. Пишіть для себе, радуйтеся написаним, і, якщо вам пощастить, може часами найдуть на вас хвилини осяяння, про які інші навіть не вміють мріяти.
Спілкувався Максим Нестелєєв
Презентація роману «Теплі полярні ночі» відбудеться 21 вересня о 14:30 у львівському кінотеатрі «Коперник» (вул. Коперника, 9), а також 23 вересня о 18:30 в київській Книгарні «Є» (вул. Лисенка, 3).
