Серпень – фінішна пряма літа. Наприкінці літа, тривожній спекотній порі гемінґвеївських романів, закінчується останнє дихання й терпіння. Нестерпно хочеться сховатися у невеликому селищі, як-от Дівоча гора, і провести там кілька тижнів. А ще краще – опинитися у матриці, де можна навіть не серфити на хвилях даних, а просто виспатися в закинутому бункері на сірому пляжі. А куди тікати від книжок і текстів, як не в інші тексти? Цього разу – від осмислення минулого у 2019-му до прогнозування майбутнього у 1984-му. Поїхали.
Мартина Бунда. Байдужість
У 2017 році польська репортажистка Мартина Бунда закінчила свій перший роман «Байдужість». У ньому є все, що так люблять сучасні критики та журі розмаїтих премій: травми, пам’ять, родинна історія, тема «жінка на тлі війни» – тож не дивно, що нагорода Gryfia за «найкращу книгу року, написану жінкою» не забарилася. Утім, цьому тексту не закинеш продуманої програмовості та ретельного відважування болючих тем, це не застиглий ідеальний конструкт, а живий організм, що пульсує і дихає. І водночас – прекрасне продовження жіночої лінії Йоанна Батор-Жанна Слоньовська-Ольга Токарчук.
Дівоча Гора, де відбуваються всі події, – невеличке польське селище, притчовий простір, таких населених пунктів у Польщі та Україні безліч. Бунда обертає звичний наратив, згідно з яким чоловіки досягають вершин і завойовують світ, а жінки стають супровідними сходинками на шляху цього поступу. У «Байдужості» чоловічі персонажі майже непомітні, а центральними героїнями є три сестри, що завжди крокують поруч – плечем до плеча, нога в ногу, – та їхня мати, яка виростила дочок не завдяки, а радше попри обставини. Кожна з жінок має власну травму: Труда працювала в Німеччині на фабриці у часи Другої світової і закохалася в польського німця, Ільда так і не вийшла заміж за скульптора Тадеуша, бо той не розлучався з першою дружиною, а Ґерта все життя почувалася недолюбленою власною мамою. Коли Розеля помре, сестри довго проговорюватимуть на маминому ліжку біль і страхи.
«Байдужість» легко пройшла би тест Бекдель, бо жінок Бунди не треба доповнювати, вони самі собі вже повня. Мати Розелі Отилія народжує ту без чоловіка. Шлюб Абрама і Розелі – це суцільне «розминання», короткі зустрічі, після яких народжуються діти із кашубськими іменами. Абрам для дружини стає не партнером та коханим, а радше ключем, що відчиняє двері для нових і нових дочок. У цьому годі не побачити міфологічного символізму: народження жінок задля пересотворення світу з уламків, залишених війною, – чоловіча версія, вочевидь, виявилася невдалою. Так зі шматків авіаційної жерсті постає собача буда, а зі старої тканини сестри відшивають чохли для меблів, попалених росіянами. Постійне оновлення світу на мікрорівні, дошка за дошкою, – справа рук жінок, тоді як чоловіки в романі лишаються втіленням танатосу, хаотичного первня, від якого не втекти й не сховатися.
Маленька спільнота приймає чоловіків, але фактично вона від них закрита, як фізично закрита від власного чоловіка Едварда Ґерта, чиї сімейні стосунки за п’ять років так і не стали «ужитковими». Розеля попереджає доньок: «Від чоловіків не варто багато сподіватися», – і справді, вони – точно не сильна ланка Дівочої Гори. Ільдин Тадеуш через хворобу стає просто нестерпним і вимагає постійної уваги. Трудин Ян, повернувшись зі шестирічного ув’язнення, нагадує привида, і навіть сини сприймають його як меблі. Чоловіки постійно потребують дружин поруч, і якщо жінки з часом стають все сильнішими й незалежнішими, то їхні кохані, видається, навпаки дитиніють та маліють, ніби вся Дівоча Гора та околиці населені бенджамінами баттонами.
Те, що відрізняє цей простір від звичного, – краса не як доповнення, а як фундаментальна цінність, на якій тримається світ. Свині теж люблять красу, стверджує Розеля, і розставляє у хліву на полицях фігурки, дивне каміння і мензурки, що мали стати частиною лабораторії її чоловіка Абрама. Ґерта закохується у годинникаря Едварда, бо в його будинку напрочуд багато красивих речей: дивних механізмів, картин і коралів. Дізнавшись про одруження свого польського німця Якоба, Труда просить надіслати їй наостанок не їжі, не ліків, а черевики на підборах, «як у Берліні». Краса самоцінна, на відміну від життя. І краса не минає, на відміну від кохання.
Сестри збережуть історії Дівочої Гори, і простір поступово розшириться: син Труди Фаєрянек переїде в США, портрет сестер, написаний Едвардом, висітиме у Франції, Трудів син Юзек оселиться у Німеччині. Обмежений часопростір стане глобальним, а життя трьох сестер вплететься у загальноєвропейську історію.
Джейсон Фрайд, Девід Хайнемайєр Хенссон. ReWork
Зауваживши, що я вже кілька місяців рідко коли виходжу з роботи раніше дев’ятої вечора, після роботи готую лекції, на вихідних пишу статті і не готова комунікувати зі світом раніше, ніж вип’ю 4 чашки кави, мій чоловік приніс додому книжку. Це було дивно, по-перше, бо книжки додому приношу я. По-друге, паперову. По-третє, книжка була для мене. Попередні рекомендації заходили чудово: Ден Сіммонс, Робін Слоан, Елізер Юдковський, Чайна Мьєвіль, Лю Цисінь, а колись – і Ґібсон. Але тепер це був нон-фікшн, і аргументів проти фрази: «Прочитай, як не згоріти на роботі, поки ти не згоріла на роботі» в мене просто не лишилося.
Автори «ReWork» Джейсон Фрайд і Девід Хайнемайєр Хенссон – засновники невеликої, але напрочуд потужної компанії «37signals», що випускає інструментарій для малого бізнесу. І, як і всі власники успішних проєктів, в якийсь момент вони переросли базові сходинки піраміди Маслоу й опинилися нагорі, тобто запрагли самореалізації через навчання і обмін інформацією. Так народився, за їхніми словами, «побічний продукт бізнесу» – текст про те, як вижити в епоху нескінченних корпоративних перегонів, не підкоряючись правилам великих компаній.
Читати «ReWork» досить неприємно, особливо людині-трудоголіку з багаторічним комплексом самозванця. Автори нещадно руйнують образ praised worker’а, що сидить перед монітором допізна, постійно геройствує, бере на себе непіднімні завдання й у голлівудських фільмах обов’язково досягає успіху. Фрайд і Хенссон заперечують: перепрацювання веде до браку креативності, люди, що беруть на себе забагато, просто не вміють розставляти пріоритети, «великий» не означає «успішний», а працівників слід відправляти додому о 17.00. І, до речі, довгострокове планування не працює, бо це – лише вгадування ймовірностей, яке часто блокує імпровізацію, найкращий шлях до мети. Слід вчитися не на помилках, а не успіхах, бо саме успіхи дають рецепт, тоді як помилки лише застерігають від одного сценарію з нескінченної кількості.
Теза, що в мені не викликає жодного спротиву, – слід займатися саме тим, що тебе хвилює, «чухати там, де свербить», бо лише особистий досвід дає відчуття важливості проєкту і може замінити, наприклад, масштабні дослідження із залученням фокус-груп. Ще один шлях – ділитися досвідом, а не приховувати, і тоді ви отримаєте лояльну аудиторію. Справді: пишучи про улюблені книжки, ведучи канал у соцмережі, навіть публікуючи колонки, критики практикують обмін знанням з аудиторією, і не що інше не може принести стільки задоволення, як діалогічні практики. Ще одна важлива річ, яку я хотіла б знати і, головне, прийняти раніше, – що через критику не варто перейматися, бо вона не завжди відбиває реальні проблеми, а є, як правило, реакцією на будь-які зміни. Та й позитивні відгуки завжди тихіші і їх менше, ніж негативних.
Маленькі розміри, невелика аудиторія – це перевага, що робить вас мобільнішими і дозволяє сміливіше експериментувати там, де величезні компанії гальмують, боячись втратити постійних споживачів. Те саме, до речі, і у видавничому бізнесі: якщо ви гігантські «Penguin Books», то не можете собі дозволити того ж, що й невелике, однак сміливе українське видавництво. Зростання не завжди мусить бути метою, іноді краще лишитися маленькими й винахідливими, умовним смартом, а не перетворюватися на неповороткий лімузин з весільними обручками і ляльками на капоті. І тоді кожен матиме власну аудиторію.
Моя улюблена історія про пошук власної аудиторії ніяк не стосується книжки «ReWork», однак досить смішна, щоб їй знайшлося тут місце. Один із найдорожчих застосунків в історії App Store не виконував жодних функцій, не вирішував завдань, не допомагав тримати себе в формі чи контролювати фінанси. Натомість за 1000 доларів програма виводила на екран напис «I AM RICH». І хоча за добу «Apple» прибрала застосунок з магазину, восьмеро користувачів уже встигли його купити. Це доводить, що людське его просто безмежне, і на ньому завжди можна заробити.
Щодо «ReWork», то це дуже непогана книжка про те, як починати свою справу, куди рухатися і що зробити, аби тебе не засмоктував відчай перевантаження. Але водночас йдеться про черговий «не такий, як усі» текст, що опиниться на полиці «не таких, як усі» книжок. Відмовляючи читача користуватися рецептами успіху, поширеними в сучасному бізнес-світі, автори натомість пропонують власні рецепти успіху. І їх теж колись зруйнують – нові автори нових бізнес-бестселерів. Адже насправді цей розділ нон-фікшну – ще один потужний конвеєр з продукування зручних схем, які дають ілюзію, ніби ми бодай якось контролюємо світ. Фрайд і Хенссон безліч разів повторюють тезу, що на кожну ситуацію варто дивитися нестандартно. Ось чому я зробила книжку про те, як не згоріти на роботі, частиною свого робочого завдання – власне, колонки. Думаю, в якомусь сенсі, я хакнула цю систему.
Вільям Ґібсон. Нейромант
Нещодавно я дізналася, що кілька років тому ґуґл-транслейт створив власну мову і тепер перекладає тексти не через англійську, а через систему сем (якщо їх можна так назвати), відомих лише йому. Можна сказати, що десь всередині електронного перекладача є гнучкий ланцюжок позначок, недоступний людині, але зрозумілий машині, і тепер «миготливі означники» миготять уже не для нас. Звучить як коли не повноцінний інтелект, то дуже переконлива імітація його. З іншого боку, чи варто нам боятися повстання машин, якщо ми самі є скупченням даних, а чуттєві узгоджені галюцинації (саме так Філіп Дік визначав матрицю) вже давно стали нашою улюбленою розвагою? Від IMAX’у до постлюдства – відчутно ближче, ніж від перших верстатів до автомобіля Tesla Model X і Девіда Боуї у космосі. Але «Нейромант», класика кіберапанківської літератури, дідусь і бабуся «Матриці» і всіх фільмів, де багато неону та вбивств, – зовсім не про щасливі зелені вертикальні міста майбутнього і красиві електромобілі. Це роман про постлюдство, яким ми навряд чи схотіли б стати.
Кетрін Гейлз у своїй праці «Як ми стали постлюдством» пише, що, хоча «людство завжди непокоїли наслідки прогресу […] є думка про те, що кожне відкриття дає змогу людині краще зрозуміти власну природу». Я не була б аж такою оптимістичною: навряд ми намагаємося себе пізнати і так утвердити власне існування, радше хочемо полагодити тіло й вдосконалити його заради вищого рівня комфорту. Лінзи, накладні нігті, вії, покращена шкіра, ідеальні фігури персонажів на тлі агресивних рекламних вивісок – образ не особливо далекої епохи модифікованих людей. Плюс досить давні ідеї про те, що інформацію не втримати, вона дзвенить у наших натягнутих, як струна, нервах. Недарма персонажі «Нейроманта» повсякчас на межі: зв’язки на ногах кіберсамурайки Моллі напружено натягнуті, шкіра обличчя колекціонера Армітіджа напнуте найкращими хірургами Тіба-сіті, нерви головного героя кіберковбоя Кейса аж вібрують через постійні викиди адреналіну і надмір розмаїтих наркотичних речовин у крові. І так само натягнуті стосунки між персонажами у романі: герої створюють спорадичні союзи, знаходять випадкових коханців, часом пускають інших у власну свідомість як тимчасових мовчазних пасажирів.
Простір «Нейроманта» (так, нейрони тут невипадково) – це гібридний, хаотичний світ, де кожен, хто має змогу і вживлений чіп, пірнає у матрицю. Там крадуть інформацію, «ламають кригу» (тобто руйнують системи безпеки різних організацій) і розмовляють зі штучними інтелектами. Світ Ґібсона, з одного боку, постаполіптичний: з обірваних спогадів і свідчень читач дізнається про війну в Сибіру і операцію «Шалений кулак», після якої реальність кардинально змінилася. І в романі є всі ознаки такої кризи, що міцно асоціюються у нас з кіберпанківською естетикою: темні похмурі бари, завулки, де тебе можуть вбити заради недорогої мікросхеми, тотальне панування корпорацій. З іншого боку, цей світ набуває всіх ознак колоніального організму: директори великих корпорацій взаємозамінні, тому їх навіть нема сенсу вбивати, замість одного кіберковбоя завтра прийде інший, оперативників Тюринґа, що мають стежити за тим, аби штучний інтелект не вийшов з-під контролю, взагалі ніхто не рахує. Взаємозамінними виявляються навіть члени родини Тессьє-Ешпулів – впливової сім’ї першого покоління емігрантів на орбіту, що самітницьки мешкають на своїй віллі Стрейлайт. Останні виявляються місцевим аналогом «Трістеро» Пінчона: невловні, всемогутні, знуджені і майже непомітні більшості.
У світі Ґібсона матриця стає черговим різновидом наркотику, що дає відчуття легкості, і персонажі там діють згідно зі шаблонними ролями, а як повноцінні особистості: Моллі – геніальна вбивця, Кейс – ідеальний хакер, Діксі Рівний – віртуальний конструкт і колись вчитель Кейса. Так, Кейс має фізичне тіло, але вважає його лише тим, що може підтримувати його свідомість, поки він пірнає у кіберпростір. Діксі Рівний взагалі припинив своє фізичне існування, він лишається записом даних, позбавленим людських потреб. І втім, понад усе Рівний бажає звільнитися від матриці, зникнути остаточно, бути стертим. Парадоксальним є те, що для Кейса матриця є синонімом свободи, тоді як для Рівного – ґратками тюрми. Звідси випливає неочікуваний висновок: людина в кіберпросторі є вільною лише тоді, коли інформація втілена тілесно і гомо сапієнс має вибір, у якому світі перебувати. А от остаточна втеча у матрицю – це просто інший варіант рабства.
Можна сказати, що і Моллі, і колишня дівчина Кейса Лінда, і сам Кейс, і навіть штучний інтелект Мовчозим – постгуманістичні суб’єкти, і в цьому простежується їхня парадоксальна рівність: інформаційна модель переважає над матеріальною реалізацією, свідомість трансформовано і зацифровано. Однак в Мовчозима і схожих на нього шансів відчутно більше: з точки зору еволюції, ми ближчі до атавізму, глухого кута еволюції, з якого нас невдовзі має витіснити безліч агентів Смітів, впевнених у тому, що «найкраще в мені – це те, що так багато мене». Так, це вже давно топос безлічі текстів і фільмів, однак не можна забувати, що Ґібсон є одним із піонерів жанру.
Лишитися у матриці назавжди – одна з головних спокус, які доводиться долати Кейсу на шляху до мети. І, як і в будь-якому тексті з елементами христологічного міфу, останнім випробуванням буде спокуса звичайним життям. Прийшовши у кіберреальності на берег моря, Кейс знаходить там колишню і вже давно мертву дівчину Лінду, вдосталь не дуже смачної їжі і вогнище, біля якого можна грітися. Такий-сякий постапокаліптичний рай: хоча доведеться роками їсти тушковану яловичину, поруч засинатиме тепла жінка з величезними очима. Із раю персонажа виводить музика: слухаючи ритмічний даб, Кейс заплющує очі і йде по воді, аби кожен читач, який одразу не зрозумів, до чого хилить Ґібсон, вигукнув: «Він же Ісус!». В цього кібер-Ісуса навіть є власна віфлеємська зірка – сюрикен, подарований Моллі, його особистою Марією Магдалиною, завжди відданою, однак досить незалежною, аби вчасно піти. Зірка-сюрикен, до речі, закінчить своє життя в екрані готельного телевізора, бо ж це цифровий Ісус цифрової ери.
У «Післямові перекладача» Ольга Любарська пише, що «Нейроманта» перечитала десяток разів. Це моє третє повернення до головного кіберпанківського роману в історії літератури, але тепер він звучить українською – і абсолютно природно. Думаю, я ще неодноразово повертатимуся до цього прекрасного перекладу, бо ж, одного разу потрапивши в матрицю, без неї вже не уявляєш життя.
