Про нього в українському медіапросторі згадують доволі рідко. Проте не схоже, що він надто цим переймається. Тоді, коли як багато молодих українських авторів їздять на різноманітні фестивалі, стипендії, публікуються в закордонних медіа й загалом усіляко намагаються привернути увагу до своєї персони, Максим Гах залишається доволі непомітною персоною на літературній мапі України. За освітою архітектор, він увірвався до літпроцесу три роки тому разом із дебютним романом «П’ятий парк», який критики порівнювали із кіберпанком Вільяма Гібсона. А цьогоріч на «Книжковому Арсеналі» презентував збірку оповідань «Прогулюючись пустелею». Про улюблених авторів, тривалість життя ідей і те, як воно, бути обраним літературою, говоримо в інтерв’ю з Максимом Гахом.
– Максиме, як ти ставишся до того, що в публічному просторі про тебе майже не чують? І згадують лише тоді, коли виходить нова книжка?
– Усе залежить від рівня розкрутки автора. Мені дуже важко змусити себе займатися піаром, маю відчуття, що коли напишу щось хороше, то все станеться саме собою – звісно, це така велика фатальна ілюзія, але треба ж якось себе обманювати.
Якщо говорити про останню книжку, «Прогулюючись пустелею», то мене здивували слова мого хмельницького модератора Юрія Даценка, який розпочав презентацію з того, що назвав цю збірку оповіданнями не для всіх. Річ у тім, що я вважав її мейнстрімом.
– Ти думав, що пишеш масову літературу про екзистенційну тривогу, яку відчуває далеко не кожен?
– Так, це був мій промах (сміється – авт.) Сподіваюся, наступна книжка вийде простішою, прямолінійнішою.
– А ти не боїшся, що коли писатимеш простіші речі, скотишся до банальності?
– Усе вирішує стилістика. Зрештою, існує не так багато сюжетів, проте завдяки стилю конкретного автора в поєднанні з його унікальним життєвим досвідом вони щоразу набувають нового звучання.
– Якщо говорити про твій стиль, то чи можеш виокремити авторів, що на нього вплинули?
– Мені дуже подобається відчуття, коли береш до рук книжку, яку не читав багато років, перечитуєш її і розумієш, як сильно вона на тебе вплинула, а ти цього навіть не усвідомлював. Зі мною таке трапилося буквально вчора, з «Вежею з чорного дерева» Фаулза.
Я взагалі дуже люблю Фаулза за мотив внутрішнього протистояння, який часто у нього повторюється. Конкретно у «Вежі» є двоє героїв – молодий респектабельний художній критик і вже старший художник зі скандальною репутацією, між ними відбувається дискусія щодо ставлення до життя, до мистецтва тощо. Коли читаєш це, розумієш, що Фаулз має на увазі дуалістичність людської душі, де, з одного боку є перманентне прагнення до свободи творчості, до свободи взагалі, чим би вона не була, а з іншого – бажання спокійного сімейного життя, комфорту, достатку. В цьому сенсі мені інколи здається, що я щоденно зраджую своїм ідеалам творчого пошуку. Що потрібно забити на повсякденне життя, піднятися над цією всією суєтою і так далі. А я продовжую ходити на роботу, прибирати у квартирі, купувати продукти в супермаркеті…
– Тоді виходить, що всі ми зраджуємо творчим ідеалам?
– Виходить, що так. Коли людині, наприклад, сімнадцять, і вона залежить від батьків у матеріальному сенсі, то здається, що єдине, чим варто займатися, – це, умовно кажучи, самовдосконалення. Що всі побутові речі якось вирішуватимуться самі собою. А потім настає усвідомлення відповідальності, яку приносить із собою дорослішання, і виникає серйозний конфлікт між банальністю життя й чимось іншим, найважливішим, що дуже важко передати словами. Інколи згадуєш про це і думаєш: яка ж насправді трагедія!
– Ось вона – екзистенційна тривога, про яку йшлося в анотації! Якщо бути більш оптимістичним, то чи є люди, які для тебе стали зразками, тобто підійнялися над буденним?
– Думаю, піднятися можна виключно у творчості. Власне, вона й існує для того, аби виходити за межі реальності й торкатися до чогось іншого. Адже мистецтво пішло від магії. Спочатку існували певні шаманські практики, люди сприймали творчість як інший світ, що об’єктивно існує. Зараз це трактують виключно як гру уяви, проте, скажімо, прийшовши ввечері додому після довгого дня, все одно можна увімкнути музику, сісти за комп’ютер, почати писати і на кілька годин повірити в те, що твоя власна уява – це щось в усіх сенсах справжнє.
– А чи легко тобі ввійти у стан потоку, у якому ти можеш писати кілька годин поспіль? Від чого залежить твій творчий процес?
– Важко сказати. Нещодавно слухав інтерв’ю Девіда Фостера Воллеса (американський романіст, новеліст, філософ – авт.), у якому він сказав одну цікаву річ: письменнику в процесі особистої еволюції необхідно змиритися із ситуацією, коли на практиці книжка виходить зовсім іншою, ніж у голові. В уяві майже кожен задум є ідеальним, проте, коли починаєш писати, то розумієш, що вся ця ідеальність поступово кудись пропадає, перетворюючись на невідомо що.
– Тоді, можливо, було би більш дієвим змушувати себе писати? Встановити певну рутину, як-от, наприклад, Вербер, який пише щоденно по чотири години?
– По собі знаю, що поки не знайшов цікавої ідеї, у цьому немає сенсу. Та й навіть коли ідея вже є, хочеться відтягнути момент початку її втілення, обдумати деталі, насолодитися свіжістю задуму.
– Але, відтягуючи написання тексту, чи не боїшся, що ідея може вивітритися і з неї нічого не вийде?
– Та ні. Коли минає тиждень, місяць чи навіть кілька років, а вона досі здається вартісною, значить, так і є.
– Три роки тому в тебе вийшла дебютна книжка «П’ятий парк», зараз – збірка оповідань. Чи відчуваєш у собі зміни з часу появи першого роману?
– Відчуваю, що в дечому виріс, але водночас і деградував. У ремісничому плані стало однозначно простіше перетворювати думки в текст. Щодо деградації, то, мабуть, у мені зараз менше спонтанності, ніж тоді.
– В Україні є автори, які мають, так би мовити, монополію на певні теми, за якими їх впізнають: Камиша знають за книгами про Чорнобиль, Кідрук – автор трилерів, від яких холоне кров, Шкляр став популярним завдяки своїй історичній прозі. А як би ти хотів, аби люди впізнавали тебе? За яким жанром чи темою?
– Я не прагну, щоб певному типові читачів, цільовій аудиторії, так би мовити, подобалися всі мої книжки. Не хочеться експлуатувати одну тему, просто нецікаво якось… Водночас я усвідомлюю, що треба йти на компроміс із читачами, пропонувати їм те, що їх зацікавить. Якщо писати супергерметичну прозу зі складною системою асоціацій, яка буде зрозумілою виключно тобі одному, то в кращому разі вийде історія, як із Джойсом. Так склалося, що одні вважають його генієм, інші сильно переоціненим письменником, а більшості це, мабуть, просто не цікаво.
– А ти часто йшов на компроміс із читачем, пишучи «Прогулюючись пустелею»? Чи викидав шматки тексту, якщо знав, що вони «не зайдуть» публіці?
– Я насамперед сам для себе читач, адже читаю значно більше, ніж пишу. Тож намагаюся уникати суцільних загадок і стилістичної «важкості».
– Тоді як читач із багаторічним стажем розкажи трохи про свої літературні уподобання. Яких авторів ти полюбляєш більше – українських чи зарубіжних?
– У моїй системі координат немає поділу літератури за національною ознакою; просто читаю те, що мене цікавить на інтуїтивному рівні. Якщо брати у відсотковому співвідношенні, то українська література займає порівняно невеликий сегмент у моєму читацькому полі – можливо, відсотків п’ять-десять. У будь-якій літературі все плюс-мінус однаково: є хороші письменники, а є посередні. В українській для мене є двоє авторів, якими я захоплююся, і яких мені насправді цікаво читати, – Валерій Шевчук та Емма Андієвська.
– Чим тобі сподобалися саме вони?
– Ну, це просто дуже високий рівень. Зокрема, Андієвська. Коли я читав її роман «Герострати», то ніби розділився на дві частини: читач у мені ловив величезний кайф, натомість мій внутрішній письменник був трохи в печалі, бо розумів, що ніколи нічого подібного створити не зможе. Щодо Шевчука, то останнє, що прочитав, – «Око прірви». Теж дуже потужна в книжка. Якщо проводити паралелі, то для мене Шевчук – український Умберто Еко, а Емма Андієвська – Набоков або Йонеску.
– Чи можна сказати, що ти більше цінуєш українських авторів, що мають досвід еміграції?
– Частково так. Україна минулих століть, включно з двадцятим, – це колоніальне, рабське суспільство,тому дуже мало українців прагнуть якогось культурного розвитку; більшість обмежується суто матеріальними потребами. Навряд чи найближчим часом ця ситуація кардинально зміниться. Комплекс меншовартості настільки глибоко вкорінений у нашій ідентичності, що я сумніваюся, чи ми його взагалі колись подолаємо. Мені здається, що письменники, які виїхали за кордон, як Андієвська, змогли великою мірою позбутися цієї рабської частини натури, тому їм вдалося яскравіше реалізувати себе.
– Ти сказав, що твій внутрішній письменник після прочитання Андієвської був у розпачі від усвідомлення того, що він ніколи не зможе написати тексти такого високого рівня. Тоді, можливо, варто було би переїхати до іншого міста чи країни, аби не крутитися постійно в одному середовищі?
– Це залежить від того, що саме хочеш написати. Я думаю, що в сучасній Україні, наприклад, важко творити серйозну соціальну прозу. Щоби правдиво передати все те, що в нас відбувається, треба або використовувати жорстку сатиру, або якусь чорнуху. Мені тут згадується Іван Семесюк, якому вдається дуже добре зобразити нашу реальність. Коли ж хтось намагається написати про українське суспільство з позиції здорового глузду, то читач йому просто не вірить, адже в реальності бачить треш.
– А чи не здається тобі, що Семесюк занадто песимістичний?
– Навпаки, він дуже життєрадісний.
– Але й оптимізму в нього небагато. Більше того, він не дає читачеві надію на те, що в майбутньому буде якесь покращення.
– І це виглядає достатньо правдиво.
– Тобто, ти не віриш, що може щось змінитися?
– Чому ж? Я вірю, що може стабілізуватися курс долара, зрости виробництво, обсяг іноземних інвестицій, покращитися стан інфраструктури, добробут загалом. Але на рівні людської свідомості навряд чи щось суттєво зміниться. Людям і далі буде здаватися, що все погано, що Україна – це дно, а життя тут схоже на пекло.
– Повертаючись до української літератури, які тематичні ніші, на твою думку, є незаповненими? Чи вже все написано?
– Мені здається, що, навпаки, написано дуже мало. Є якесь зациклення на тому, що художня література повинна вирішувати певні історичні проблеми, творити національну ідею тощо. Мабуть, тому в нас не так багато авторів, які від цього дистанціюються, не так багато книжок про інші виміри буття, про особисте.
– Тоді яким повинне бути глобальне завдання літератури? Виключно розважати читача і допомагати йому втекти від реальності?
– Література – це не міжнародна організація, яка покликана щось вирішувати, у неї немає чітких завдань. Кожен письменник першочергово прагне з’ясувати щось для себе. У мене трапляються моменти, коли я обмірковую якусь ідею, якийсь сюжет, а потім раптом запитую себе: «А навіщо мені взагалі про це думати?» Інші ж люди живуть без цього, і ніби все окей… Узагалі з цим буває складно. Інколи не розумієш, чому література обрала саме тебе.
– А чому ти думаєш, що це вона тебе обрала, а не навпаки?
– Бо так виходить, що часом хотілося б кудись від цього втекти, але не вдається.
– Проте в тебе є вибір – утекти в архітектуру, адже ти за освітою архітектор.
– Так. Хоча насправді цього вибору немає. Колись я говорив з одним другом. Він мені сказав, що з людиною повинно статися серйозне емоційне потрясіння, щоб вона відмовилася від свого захоплення. Тоді я цього не зрозумів до кінця, проте зараз починаю розуміти.
– То що для тебе важливіше – виписатися, щоби викинути текст із голови, чи давати читачам те, що матиме попит? Адже це дві різні інтенції.
– Якби я народився, скажімо, три тисячі років тому, то, цілком можливо, став би шаманом. Я не вмів би писати тексти, – мабуть, я взагалі не вмів би писати – натомість мандрував би до інших світів, як це роблять шамани. Повертався б і усно переповідав те, що зі мною відбувалося. За тих часів не існувало інституцій, які забезпечували б музиканту, художнику чи письменнику успіх; хтось збирав ягоди, хтось майстрував каное, а хтось був шаманом, це була функція у громаді, не більше. Зараз же є індустрія культури – це своєрідна надбудова над інститутом шаманізму, яка, якщо пощастить, може забезпечити людину грошима й популярністю. Якщо говорити про «Прогулюючись пустелею», то мені було важливо донести свої ідеї «з того боку». Бо бути шаманом і тримати все це лише у власній голові, лише для внутрішнього користування – це якось не зовсім правильно.
– Як тоді бути з тими, хто і не прагне про них дізнаватися? Якщо вірити останнім статистичним даним про читання в Україні, то 36% населення взагалі не прочитало жодної книжки за рік.
– Отже, вони цікавляться іншими речами. Я теж маю друзів, які не читають, але ми перетинаємося в інших площинах.
– Тоді чи варто нам вести боротьбу з таким низьким рівнем читання в країні?
– Думаю, варто. Хоча, зважаючи на тут боротьбу, яку я вже веду щодня із власними вадами й літературою, навряд чи найближчим часом мені вдасться відкрити другий фронт.
Розмовляла Галина Сафроньєва
