На одній із пар в університеті імені Сковороди, викладачка повідомила, що «Ушкалов більше не вважає себе “давником”». І ця чутка, хоч якою парадоксальною здавалася від початку, підтверджується «Чарівністю енергії». Та й подумавши про це більше, доходимо до розуміння такої позиції дослідника.
Як зазначав сам Леонід Ушкалов, одна з його колег-літературознавиць після розмови з ним сказала: «Ви – домодерна людина в постмодерну епоху!». Цю тезу він волів би, певно, вживати як автохарактеристику або, принаймні, багатозначно додавати до неї: «щось у цьому є».
Отже, що зумовило зміну його дослідницьких інтересів (питання, чи доконечну, але ми схильні думати, що так, адже про це свідчить його амбіція працювати над біографією Чижевського, якого він мав за свого вчителя)? Гадаю, це пов’язано зі зміною панівних напрямів у сучасному українському літературознавстві та, ширше, самосвідомістю читацького середовища. І якщо десь сорок років тому можна було говорити про засилля народницького дискурсу (сам Ушкалов у середині двотисячних кидав йому виклик, ледь не по-футуристськи твердячи, що «Картеґена українського народництва має бути зруйнована»), то сьогодні література ХІХ століття (і, відповідно, її студії) перебуває чи не в такому ж загроженому стані, як давніше епоха бароко. Погодьмося, нам важко ідентифікувати себе з героями Панаса Мирного, а тим паче – з його ідеями. І звісно, що в конфлікті Лесі Українки та Нечуя-Левицького ми без вагань станемо на бік першої. Саме на цьому ґрунті постає неувага до літератури «корифеїв», що й констатували у своїх книжках Максим Тарнавський і Леонід Ушкалов. І звідси, треба гадати, виросла потреба останнього покинути свою барокову Касталію.
***
Спробую далі коротко подати ушкалівську візію Драгоманова. Тут маємо два маґістральні сюжети чи, сказати б, дихотомії: між політикою та наукою й між національним та інтернаціональним (космополітичним). У першому випадку революційна діяльність виразно домінувала над студіями: принаймні, коли Драгоманов виїздить у Женеву, він не сприймає втрату викладацької посади як крах його життєвих прагнень. Адже він, природно, чи не все життя був лідером: чи то студентства, чи то Громади, чи то одним із провідним революційних інтелектуалів Російської імперії – не в останню чергу завдяки оцій, власне, «чарівности», чи то пак, «притягальности».
Автор біографії наголошує, що більшість ідей Драгоманова виросли з Костомарова, продовжувачем якого він і бачив себе. Саме звідси й походить його принципове акцентування на федералізмі як пурдонівському ідеалі вільних громад, що його часткове втілення він побачив у Швейцарії. І тут не можна не сказати про один епізод із захистом його роботи про Тацита: у неї Драгоманов вписує свою політичну тезу про розквіт бездержавної нації, мовляв, не витрачаючи зусиль на державне будівництво, народ вкладає свої зусилля в розбудову культури, від чого він тільки виграє. При цьому він ілюструє цю тезу метафорою Греції та Риму, яку, як відомо, потім використає Леся Українка в одній зі своїх драм (хоч, звісно, з абсолютно іншими конотаціями). Можна лише уявити, як опиралися цій досить епатажній думці його наукові опоненти, представники імперської культури (чи ж не дивно, що натомість у культурі українській ця проблема зрине ще не раз? – її відлуння можемо побачити й у апокрифічних переказах про боротьбистів, що, влившись до лав більшовицької партії на початку 20-х років, розбудовували Україну, й у знаменитому концепті «проблеми Ґотфріда Келлера» Віктора Петрова, який з цієї оптики видається просто перекладом метафори Драгоманова на сучаснішу мову).
Однак уже в еміґрації, після прийняття Емського указу, Драгоманов перегляне цю тезу й надалі розглядатиме федералізм як проєкт забезпечення свободи України, що нині єдиний надається до втілення (хоч незалежність відтепер і була б для нього найкращим варіянтом забезпечення цієї свободи). Варто зазначити, що ця подія 1876-го року (яка об’єктивно видавалася сучасникам «варварською»), сильно пошкодила українському руху, але геть не в той спосіб, на який сподівалися репресувальники: змусивши Громаду на певний час «замовкнути» й виштовхнувши Драгоманова за кордон, вони тим самим спричинилися до того, що цей рух програв «боротьбу за молодь»: як переконливо доводить публіцистика тієї доби, більшість російських революціонерів були вихідцями саме з південних губерній імперії. Почалася епоха тероризму, кульмінацією якої стало «полювання на царя». І Драгоманов, який принципово не приймав насильства, обстоюючи думку про те, що «чиста справа потребує чистих рук», виявився для революційної молоді «застарілим» у поглядах товаришем, із яким можна цікаво поговорити, але не зійтись ідейно (так само більшість росіян вважала його зацикленим на національному питанні, не сприймаючи його автономістських поривань: тому природно, що ця проблема ще зрине під час повалення царату). Кульмінацією ж цих непорозумінь стала його робота у «Вольному слові», який мав зв’язки з вищими імперськими колами. Драгоманов бачив у ньому ліберальну платформу, що забезпечує можливість пропаґувати ідею розширення суспільних прав, а революційні кола сприйняли це ледве не як зраду й почали плетіння інтриґ довкола нього.
В останні роки (властиво, роки тривалого «нерозуміння») Драгоманов-публіцист стає певною мірою подібним на юродивого, який, майже не маючи змоги безпосередньо впливати на розгортання подій, стає вдумливим критиком, що акцентує на проблемах цих рухів (як загальноросійського в статті «Обаятельность энергии», що дала назву книжці, так і українського, де чимось подібна критика ховається за назвою «Чудацькі думки про українську національну справу»). Хоча, з іншого боку, Драгоманову завжди була притаманна різка та в’їдлива критика (а його іронія чимось нагадує іронію Хвильового-памфлетиста).
Треба зазначити, що Драгоманов завжди акцентує на своєму українстві. Навіть коли в добу терору завдяки беззаперечному таланту публіциста він стає ледве не виразником думки всього революційного табору. Тож пізніші звинувачення в «москофільстві» є геть необґрунтованими (цікаво, що до них долучився Франко; про нього йдеться в оповідці-преамбулі, яка не випадково називається «Тінь батька Гамлета»: усі Франкові цитати спонукають до психоаналітичної інтерпретації їхніх стосунків як конфлікту хлопчика з символічним батьком). А сам Драгоманов шкодував, що не може – через надто високий культурний рівень – плюнути в очі всім тим, хто це поширює.
Щодо студій, то Ушкалов арґументовано зазначає, що саме праця над фольклором навернула космополіта Драгоманова до українства. Трохи згодом, коли після довгих і частково марних женевських політичних баталій він повернеться до історичних пісень, ці студії бачитимуться йому «справою його життя», яку він робитиме натщесерце через розрив з Громадою й позбавлення матеріяльної підтримки (хоч згодом йому всіма силами допомагатиме Микола Ковалевський, про якого в книжці є чудова історія). Цікаво, що цю тему він також по-своєму частково позичає у Костомарова. Принаймні за роботою над першим томом «Історичних пісень» Драгоманов сподівається з ними «показатися Європі» – така постава в чомусь може видатися анахронізмом у другій половині ХІХ століття (зрештою, чи не того самого прагнутиме покоління Червоного Ренесансу? і чи не так само наша спільнота мріє сьогодні про свого Нобелівського лавреата з літератури? – певно, можна говорити про це настійливе хворобливе прагнення як про травму (пост)колоніяльної культури). Про винятковість фольклору для Драгоманова свідчить і те, що в своїй непосталій історії української літератури він паралельно до книжної традиції хотів приділити не меншу увагу й усній. Одна з прикінцевих згадок про цей проєкт є вельми проникливою: Франко пропонує допомогти Драгоманову з «книжною» частиною, розуміючи непроминальну важливість цієї справи, але той, дуже хворий, тільки відказує, що мусить «готуватися до натуральної смерти».
Однак варто зазначити, що студії Драгоманова аж ніяк не залишилися непоміченими: закордонні рецензенти «Історичних пісень» писатимуть, що вони мають бути «предметом національної гордости» українців. А під кінець життя доповідь Драгоманова на першому конгресі фольклористів зустрінуть настільки захопливо, що потім він вважатиметься «одним з найкращих фольклористів світу». Передовсім це стало можливим завдяки акцентові на компаративних студіях – мандрівних сюжетах, що об’єднують культури, що є питомо космополітичною ідеєю (до речі, Франко теж готував свою дисертацію про «Варлаама і Йоасафа», використовуючи «піонерську» методу Драгоманова). Зрештою, усю «немарґінальність» цих студій якнайкраще ілюструє незавершена стаття про «Непобідимого Мітру» – один із помітних сюжетів антропології століття ХХ, про який, зокрема згадує Мірча Еліаде. Драгоманов листовно повідомляє, що планує «звернутися до […] містерій стародавнього світу» – і на цьому місці можна уявити, що за інакших умов (трохи фантастичних з огляду на природу Драгоманова, для якого майже завжди «робити історію» було цікавіше, «ніж її вивчати») з цих студій українська наука могла б отримати свою власну антропологічну школу.
Але для Драгоманова дослідження фольклору мали ще одну важливу підставу: вони мали стати джерелом національного «самопізнання» (дуже сковородинівський концепт). Адже в ньому відбивається все те, чого Україна не могла мати з огляду на історичні катаклізми: тяглість традиції. Саме тому свою працю він розглядав як доповнення історії писемної історією усною.
Що ж до літературної критики, то вона, здається, була лиш побіжною темою в діяльності Драгоманова. Більшість з його довколалітературних праць мали змичку з його політичним меседжем. Тому не дивно, що в книжці «Шевченко, українофіли й соціялізм» політична її частина не поступається естетичній (при цьому Драгоманов, з одного боку, першим виступає проти «культу Шевченка», а з іншого – одним із перших пропонує розглядати його як «поета соціяльного – і треба сказати, що саме інтерпретація хворобливо пануватиме в радянському літературознавстві). Те саме стосується і його анґажованости літературою народною, реальною та поступовою: ще замолоду належавши до «хлопоманів», він став одним із фундаторів народницького дискурсу (щоправда, невдовзі його перерісши, він нападав на «етнографічний націоналізм», наголошуючи на потребі європеїзації української культури та науки – тому не дивно, що в його особі Леся Українка мала чи не єдиного на всю Україну співрозмовника). Попри це, в тій самій праці Драгоманов прозорливо зазначає, що «література для домашнього вжитку» наразі просто є найнагальнішою потребою, а років через двадцять-тридцять ми, можливо, матимемо підстави змінити наші орієнтири (і в цій тезі ми бачимо її автора як людину рефлектуючу, яка, на відміну від, приміром, Нечуя-Левицького здатна реаґувати на виклики часу).
Словом, постать Драгоманова справді перебуває в осерді української культури. Модернізувавши ідеї Костомарова, він передає їх нащадкам, зокрема, і Лесі Українці, яка, в свою чергу, повстане проти ключового концепту «народности» (що його ще Франко, приміром, так і не позбувся), акцентуючи саме на потребі постання й виховання еліт. На жаль, тоді ця думка виявилася марґінальною, а повноцінно вона постане тільки у В’ячеслава Липинського.
На завершення мушу сказати, що це далеко повне висвітлення того, що можна знайти в «Чарівності енергії».
***
Тепер спробую показати, як «зроблено» книжку Ушкалова. Насамперед вона, як і більшість його книжок, є есеїстичною (певно, і саме його мислення було таким). «Чарівність енергії» складається з 54-х есеїв, що разом формують великий наратив (що певним чином суголосне, наприклад, «Моїй Шевченківській енциклопедії»): біографія Драгоманова розвивається тут не зовсім лінійно, перебиваючись мотивами з майбутніх подій, які є суголосними тому, про що авторові йдеться зараз (зазвичай Ушкалов повертає оповідь до вихідної точки фразою «але це буде трохи згодом» чи прямо каже «та повернімося до N-ї події/року тощо). Так само в оповідь вплітаються й короткі нариси (чи то пак, міні-есеї) про певне питання, що стосується Драгоманова (до таких можна віднести розвідку про його світогляд, у якому, на думку Ушкалова, попри весь його раціоналізм, певне місце посідав також ідеалізм (хоч Драгоманов не любив Геґеля) та великий «вставний» фраґмент про початок революційного терору, постаті якого перегодом опиняться в Женеві) і короткі огляди його праць.
Що дає така оповідь? Передовсім, плинність сприйняття: «Чарівність енергії», попри далеко не найбільшу її простоту, хочеться дочитати до кінця. Однак, натомість, книжку важко перечитувати, себто студіювати: поділ на розділи орієнтацію у ній забезпечує дуже умовно. Можемо протиставити її іншій важливій біографії – «Ніцше: самоверевершенню» Тараса Лютого, яка вряд чи може бути прочитана «за раз», але якій чітка структура забезпечує можливість повернення.
Тут ми мусимо сказати про роботу видавців із цією книжкою (яка, попри викінченість, є посмертною, а отже – не до кінця узгодженою із автором). Попри пречудовий дизайн (вдале розміщення на обкладинці картини Івана Остафійчука), не можна не помітити, що книжка недопрацьована. Зокрема, ріжуть око в ній часом дуже прикрі одруківки, які, очевидно перейшли з ушкалівського рукопису (наприклад, зайві пробіли на початку рядка). Протягом читання я виявив близько десяти одруків, зокрема на сторінках 59; 89, 188 (неправильні дати); 265, 301, 416 («боязнь»); 427, 446, 459, 478 (пробіли); 519, 560, 562 (вказую на них не з ущипливости, а з прагнення до покращення можливого другого видання). І, звісно, з огляду на складність орієнтування в книжці підтримую Ярину Цимбал у рішучій вимозі додати до подальших видань серії іменний покажчик. Бо за нинішнього вигляду книжки у читачів і читачок, які прагнуть глибокого контакту з «Чарівністю енергії» не має іншого виходу, окрім як вписувати цей покажчик самотужки, на сторінках із пропозиціями видавництва.
Наостанок можна закинути авторові одну річ: спорадичне зловживання цитатами. Звісно, таку «цитатність» можна розглядати як метод (наприклад, бачимо її в усій повноті ще в книжці «З історії української літератури XVII-XVIII століть»), однак метод цей видається доволі застарілим (хоча, правду кажучи, Ушкалов переважно не мав ніяких сентиментів до «нових методологій», а радше, навпаки, зазначав, що після тривалих роздумів він дійшов думки, що «ми мусимо досліджувати текст так, як його досліджували класики»; і це, звісно, аж ніяк не заважало йому бути одним із найкращих українських літературознавців). Часто починаючи абзац зі свого коментаря, дослідник потім подає розлогу цитату, яка частково або повністю містить вже зазначену думку. Від цього книжка, треба гадати, не виграє: збільшується тільки її обсяг, що утруднює читання (що, однак, не є великою перепоною: на противагу цьому можемо подати думку самого Драгоманова, який, коли йому закидали надто науковий («німецький») спосіб писання, відказував, що «кому треба, той і так прочитає»).
Іншою проблемою цих цитат є їхня (щоправда, не дуже часта) повторюваність. Це, безперечно, зумовлено особливостями побудови книжки, про які вже йшлося, однак, коли ми чуємо вперше цитований закид москофільської професури громадівцям, які нібито, «в одній кишені носять Кобзаря, а в іншій – Маркса» – це викликає сміх (Драгоманов і його коло Маркса недолюблювали), то наступне її повторення змушує розвести руками (те саме маємо і у випадку з історією про лідерство Драгоманова: Павло Житецький, який потім зречеться соціялізму, каже, що він з Антоновичем «мов старі собаки, за звичкою бігли за українофільським возом, на якому сидів Драгоманов […]. Змагатися з його впливом було марно»; ця сама цитата, але більш розлога, зрине за двісті сторінок).
Та попри ці дрібні огріхи, остання книжка Ушкалова є прекрасною, й навряд чи хтось інший міг би її написати так само добре. Для цього наведу один із прикладів його прозорливости: у розділі «Кота знайшов, кота знайшов!» дослідник з однієї цієї цитати знаходить необхідний «компаративний» сюжет Драгоманова. «Мені здається, що Драгоманов вибіг зі свого кабінету […], тримаючи в руках ляйпцизьку книжку 1854 року «Dr. Tomas Murners Ulenspiel», розгорнуту на 125-й сторінці» – зазначає професор Ушкалов, і саме в таких пошуках він постає в усій своїй красі, й читачеві/ці не залишається нічого, окрім аплодисментів.
Зазначимо, що Ушкалов почав студіювати доробок Драгоманова десь на початку 2010-х, унаслідок чого з’явилася стаття «Михайло Драгоманов: що таке Україна» (яка вперше з іншою назвою була опублікована в 2014-му), що увійшла до його книжки «Україна і Європа». З цього можна зробити висновок, що «Чарівність енергії» постала за два роки праці, які минули від публікації «Ловитви невловимого птаха» (сюди варто додати ще якийсь проміжок часу, витрачений на перечитування доробку Драгоманова для зазначеної статті). Очевидно, що зазвичай такі книжки не пишуться настільки швидко (Володимир Панченко витратив, приміром, значно більше часу на написання «Повісті про Миколу Зерова»). Тому, пригадавши історію, що її розповідав сам автор, коли з огляду на взяті зобов’язання був змушений прочитати понад пів тисячі книжок за пів року (до біографічної книжки про Сковороду), то насамкінець ледь не збожеволів (цю саму історію про працю на межі можливого раз по раз повторює і Драгоманов у листах, навряд чи дуже перебільшуючи), цілком можна припустити, що ця книжка теж могла спричинити подібну ситуацію (Ушкалов, певно, читав для цих книжок геть усе, що могло бути дотичним до теми: від якихось матеріялів про лікарів Драгоманова, до видань його співрозмовників та праць, що він їх згадував у листах та публікаціях). У зв’язку з тим, що ця книжка виявилася для дослідника останньою, важко не згадати один з пасажів з «Андрія Лаговського» – якого сам Ушкалов, певне, перечитував для книжки «Що таке українська література?» – де йдеться про те, що «як російська людина дірветься до науки, то вже працює, аж поки не впаде знеможеною». І на цьому місці хочеться повторити одне з риторичних питань, що їх ставив у своїх біографіях сам професор, коли не знаходив про це достатньо матеріялів: цікаво, про що він міг думати в ту мить?
Зрештою, «Чарівність енергії» є, безперечно, вкрай важливою працею для нашої гуманітаристики, адже вона відкриває собою «начальні двері» до розуміння Драгоманова, тим самим ліквідуючи одну з «білих плям» на мапі української культури. Нам залишається прийняти цю книжку з вдячністю і відповідальністю.
