Роман Олекси Доніча «Еліксир багряного кольору» повертає нас до погідної атмосфери детективних історій, що їхня дія розгортається на зламі дев’ятнадцятого і двадцятого століть. Але робить це, звісно, вже з сьогоднішньої, умовно кажучи, постмодерної перспективи.
Сучасна українська література, як на мій смак, трохи ігнорує Полтаву і «полтавський текст» чи, принаймні, не досить активно з ними працює. Надто зважаючи на роль цього міста і взагалі Полтавщини у становленні нової української літератури у вісімнадцятому-дев’ятнадцятому столітті, на кількість уродженців краю поміж письменників різних поколінь. Слід тут згадати й те, як тривалий час, зокрема, в пізній імперії Романових Полтава вважалась одним з основних міських вогнищ української ідентичності та «проукраїнських» настроїв. З огляду на все сказане, мене дуже тішить кожен випадок, коли «сучукрліт» починає «повертати борги».
Важко в цьому контексті переоцінити факт виходу друком у видавництві «Темпора» детективного роману Олекси Доніча «Еліксир багряного кольору». Адже книжка справді сповнена полтавських адрес, полтавських краєвидів, історії міста, його пам’яток, легенд, видатних мешканців і гостей. Упевнений, що за її сторінками спокійно можна організувати добрячу екскурсію. Письменнику, крім того, вдалося дуже переконливо змалювати атмосферу Полтави, її дух і її міф (причому, не лише «галушковий», а й, наприклад, «мамаївський», «масонський» та «губернський»). Перші читачі, які мали б звернути увагу на «Еліксир багряного кольору», відтак – полтавці та просто любителі цього затишного і красивого центральноукраїнського міста.
Але, звісно, не тільки вони. З книжкою, безперечно, варто познайомитися прихильникам сучасного детективу в поєднанні з історичною тематикою. Події тексту Олекси Доніча розгортаються на початку двадцятого століття, з усім тодішнім колоритом і проблематикою. Тут ви зустрінете тупуватих поліціянтів, останніх сонних поміщиків, привидів у гарних будинках, ворожок, впливових церковних бюрократів, каторжан, інженерів, кінні екіпажі, новітні відкриття в справі боротьби зі злочинністю на кшталт дактилоскопії, «агентів охранки», таємні «мазепинські» групи і прочая, прочая, прочая.
Властиво, головна злочинна інтрига книжки – зникнення кількох дівчат на полтавському Подолі. Розслідування цієї таємниці заводить як до полтавських підземель, так і до «вершків» міської громади, воно поступово розгалужується, витягаючи на світ Божий чимало інших сюжетів. Та Доніч не обмежується просто описом злочину і його розкриття. Як уже зазначалося раніше, «Еліксир багряного кольору» можна назвати детективом «постмодерним». Його перебіг стилізує, пародіює, імітує чимало інших літературних текстів «суміжної» тематики. Чого варто, наприклад, те, що полтавські лихі таємниці досліджує пара приятелів – Іван Іванович та Іван Никифорович. Так, вони сусіди, щоправда, сваряться не часто, а миряться швидко. Так, один із них володіє блискучим хистом детектива, а другому частіше доводиться просто милуватися красою розслідування. Звичайно, вони довго курять люльки, а немолода покоївка готує їм смаколики…
Веселе обігрування письма Гоголя чи Конан Дойла, взагалі, не аж така й новинка. Але їхнє поєднання – прийом, можна сказати, свіжий. Поза тим, Олекса Доніч дає в своїй книжці багато інших літературних натяків і «лінків» у різні боки: від літератури про дореволюційну каторгу в Сибіру та інших східних частинах Російської імперії до «нашого земляка, дзвонаря Рафєєнка». Для любителів такої побудови прози розбирання цих алюзій і дороговказів буде аж ніяк не менш цікавою забавкою, ніж розбирання історичних і краєзнавчих полтавських подробиць. В останніх, до речі, так само не обійшлося без «постмодерної» гри. Автор, до прикладу, демонстративно і перебільшено скупчує на сторінках «Еліксиру…» людей, так чи інак пов’язаних із Полтавою – від силача Піддубного до письменника Буніна.
Усе сказане свідчить, що «Еліксир багряного кольору» належить до яскравих і концептуальних зразків сучасного українського детективу, хоча, безумовно, його естетика буде близька не всім, надто на тлі суспільної актуальності суто «реалістичної» традиції.
Та до дотепного задуму і талановитого виконання є й зауваження. Передусім це мова. В книжці відверто багато мовних недоладностей, аж до слова «скрізь» у значенні «крізь». Очевидно, що текст варто було б сміливіше редагувати. Є моменти, в яких гра з «літературними предками» чи з історією славного міста Полтави переходить межу надмірної наївності. Трапляються надто помітні самоповтори. Можна було б тут іще зробити закид стосовно назви книжки, проте її цілком припустимо розглядати і як пародію.
Наприкінці зазначу, що ефектна історія полтавських сищиків цілком може мати продовження. Принаймні, в інтернеті є електронні публікації інших текстів Олекси Доніча приблизно такої ж, судячи з усього, тематики.
Народився 1981 року в Харкові. Автор книжок поезії "Корокте і довге", "ЦІЛОДОБОВО!" (спільно з Горобчуком і Коробчуком), "Мій перший ніж", "Збіг обставин під Яготином" та збірки оповідань "Неймовірна Історія Правління Хлорофітума Першого".
