Після Книжкового Арсеналу логічно читати книжки, куплені на Книжковому Арсеналі. Здавалося б, спільного у них може бути хіба місце придбання, але ні: уже створивши новий документ у Ворді і задумавшись про назву, я раптом зрозуміла, що всі три книжки, які зараз читаю (насправді читаю, принаймні починаю, трохи більше, хапаючись за всі новинки одразу), про період, який донедавна оминали увагою і письменники, і дослідники. Повоєнна Україна — звільнена від Гітлера, але не визволена з-під Сталіна. Що ми про той час знаємо?
Це не така давня історія, але вже так мало залишається серед нас її очевидців, які на власній шкурі пережили повоєнний голод, хлібні картки, депортації, рух опору в західних областях, розгул бандитизму, дитбудинки, боротьбу з буржуазними націоналістами та космополітами, картоплю в мундирах, трофейні фільми в кінотеатрах і «Бризки шампанського» на танцях — жорстокий кінець доби сталінізму. Це час, коли були молодими й одружувалися мої діди й бабусі, а їх уже нікого з нами немає. І дізнатися про кінець 1940-х я тепер можу тільки з книжок, архівів і кінохроніки. То що і як нам про це розповідають письменники й історики?
Марина Гримич. Клавка
За дивовижним і промовистим збігом навіть виставку на Книжковому Арсеналі присвятили «сталінському періоду» в українській літературі — історії київського письменницького будинку «Роліт» та його мешканцям. «Роліт» добудували, якраз коли завершилися наші улюблені шалені 20-ті, тому його історія — це теж історія сталінізму й соцреалізму.
Клавками тепер не називають. І хоча Марина Гримич майстерно обіграла професію своєю героїні — секретарка і друкарка, на обкладинці книжки її зображено схиленою над клавіатурою друкарської машинки, — ім’я дівчини непомильно виказує епоху. В анотації і відео з авторкою на сайті видавництва так багато сказано про книжку, що спойлити вже немає чого: сюжет, обставини, матеріал — усе це вам розповіли наперед. І про те, що події обертаються довкола «сумнозвісного пленуму 1947 року», а відбуваються головно в «Роліті» й СРПУ, і про любовний трикутник за участі головної героїні, і про вигаданих та реальних персонажів. І на цьому тлі Марина Гримич чомусь стверджує, що сорокові роки в українській літературі публіка вважає нецікавими саме через сталінізм і соцреалізм.
Якщо я асоціююся у вас із прекрасними «нашими 20-ми», то мені страшенно приємно, але на цьому мої наукові інтереси не закінчуються. Перш ніж розгорнути «Клавку» я знайшла свої старі архівні конспекти. Ось воно: «Стенограма Пленуму Правління Спілки радянських письменників України 13–14 вересня 1947 року. Порядок дня: Про виконання Спілкою радянських письменників України Постанови ЦК ВКП(б) про журнали “Звезда” і “Ленинград”». Ні, я в жодному разі не збиралася стежити за авторкою, чи не перебрехала вона що-небудь, і не мала наміру звіряти її слова зі стенограмою. Слава богу, я чудово розумію різницю між белетристикою і документом (і знаю, що Микола Хвильовий не розстрілював свою матір). Мені просто хотілося нагадати собі цю атмосферу, освіжити в пам’яті тогочасну риторику.
Проте облишу свої завеликі для пересічного читача знання про тогочасний літпроцес. «Клавка» прочиталася швидко й легко, але справила на мене дивне враження. Іноді хотілося прибрати позу Станіславського й гукати «Не вірю!». Ви коли-небудь бачили радянську секретарку? Скажу так: колишня секретарка дирекції Інституту літератури при одіозному Миколі Шамоті досі все і про всіх знає. Про Клавку в анотації теж сказано, що вона «секретарка Спілки письменників, знає про письменників усе, а драматичні події відбуваються на її очах». Та при цьому двадцятишестирічна донька репресованих «ворогів народу» постає таким собі чистим і наївним серафимом у сонмі янголів. «Максим Тадейович», «Олександр Євдокимович», «Андрій Самійлович», «Іван Юхимович» — інакше Клавка письменників не називає, навіть у приватних розмовах, навіть подумки! По імені й по батькові їх називає і авторка, і завідувач відділу пропаганди ЦК КП(б)У. І всі українські літератори постають перед читачем заледве не з німбом над головою, говорять вони єлейно, тому дуже дивно, коли й серед них виявляються падлюки, брехуни і заздрісники. Та щоб не ранити серця ніжних читачок, авторка знаходить хитрий вихід: у її романі ролі негідників і поганих хлопців дістаються вигаданим персонажам, а реальні особи всі залишаються незаплямованими в очах Клавки. Ба більше, Івана Порфировича Глухенького, який наважився обмовити колег-літераторів, авторка прибирає зі сцени, «вбивши» його серцевим нападом, щоб не псував ідилічну картину дружного письменницького гурту.
Звичайно, стосунки всередині СРПУ і всередині «Роліту» були набагато складнішими. І пояснити ці драми і трагедії тим, що «українських літераторів — колег по перу, сусідів по дому — нацьковували одне на одного, користуючись їхніми амбіціями», — занадто просто. Марина Гримич наводить у романі дотепну епіграму про Миколу Шеремета, перепрошую, про Миколу Спиридоновича, хоча найпопулярнішу епіграму про нього пера Леоніда Первомайського знають усі: «Шеремет — поет? Не поет Шеремет». Написано її ще 1927 року, а через двадцять років, на пленумі у вересні 1947-го, Шеремет уже старанно поливав багнюкою опонента: «Леонід Первомайський у романі “Молодість Брата” дав троцькістське толкування селянства як контрреволюційної стихійної сили, але ніяк не спільника пролетаріату. Солдати у поета заслужили зневажливу кличку “солдатня” і виведені як хулігани, бешкетники, засліплені спиртом і анархією» (йдеться про події Української революції 1917–1921). А згаданий у «Клавці» Яків Городськой каявся, що вчасно не викривав твори націоналістів, наприклад, «Дорогу на Крем’янець» Олексія Кундзіча, яку він уважав «явной идеализацией бандеровского движения».
Крім документальної письменницької лінії, у «Клавці», як і належиться порядному роману, є любовна лінія. Її так само навіщось проспойлили в анотації: героїня «опиняється в центрі любовного трикутника — між відповідальним працівником ЦК КП(б)У і молодим письменником, який щойно повернувся з фронту». Не розкриватиму вам останні подробиці, які, очевидно, просто не вмістилися в анотацію, але під кінець авторка щедро додала в роман мелодраматизму — з пророчим сном, покійною мамою і якимсь не до кінця зрозумілим майже інцестуальним мотивом. Проте не втримаюся від зауваження: любовний трикутник вийшов досить банальний. Фронтовик очікувано молодий, красивий і соковитий, а партієць старший, засушений і хворобливий (ага, подивіться на тогочасних очільників республіки — вгодованого Микиту Хрущова, опецькуватого Дем’яна Коротченка чи на м’ясисте обличчя Михайла Гречухи — партійна верхівка голоду 1947 року не зазнала).
Узагалі, «Клавку» написано за рецептом сучасного роману, і всі інгредієнти дбайливо дібрано: тут тобі і фемінізм, і роль жінки, і євреї, і секс, а герої про все це висловлюють аж надто сучасні ідеї. Отут авторці не вдалося уникнути ґуфів і анахронізмів. Фраза «часікі-то тікают» з’явилася після теорії біологічного годинника для жінок, яку сформулював американський журналіст Річард Коен у березні 1978 року (див. про це тут), отож у вересні 1947-го її ще ніхто не чув. І навряд чи Неля Мусіївна Сіробаба називала своїх дітей гоблінами, не читавши «Володаря перснів», до якого ще о-хо-хо як далеко було.
Найсильніша сцена в романі — облава на фронтовиків-інвалідів, яких називають «самоварами». Про примусове заслання інвалідів, зокрема жебраків, в інтернати після війни люди дізналися вже під час горбачовської «перебудови». Російський художник Геннадій Добров привіз сотні малюнків із Валаамського будинку інвалідів, який було відкрито якраз 1948 року. Ця сцена, може, найбільше говорить про життя в повоєнному Києві, більше, ніж невиразно описаний пленум, буденні київські комуналки і пишний в усі часи «Роліт», особливо коли власне житло — це вже розкіш.
Сергій Єкельчик. Повсякденний сталінізм. Київ та кияни після Великої війни
Роман Марини Гримич нагадує виправдання: всі українські письменники були хороші, тільки іноді трішки чубилися, але то їх навмисне партія цькувала. Натомість монографія Сергія Єкельчика — це спроба об’єктивно проаналізувати «повсякденний сталінізм»: як звичайні люди перетворювалися на «сталінових громадян», зразкових громадян сталінської держави. Чому вони охоче брали участь у традиційних радянських «виставах», що їх ми тепер називаємо ритуалами, — парадах, виборах, святкуваннях, мітингах і демонстраціях? Чому якась уявна Клавка, донька інтелігентів — «ворогів народу», погоджується на всі ці політичні ритуали і їй навіть подобається?
До цієї книжки ні автор, ані видавництво спойлерів не робили, то і я не спойлитиму, тобто не скажу вам, як Єкельчик відповідає на ці питання і чи взагалі знаходить на них відповіді. Усе це ви дізнаєтеся, прочитавши «Повсякденний сталінізм», а його варто прочитати.
Банально казати, що ця книжка допоможе нам зрозуміти наших предків, людей у повоєнній Україні і бла-бла-бла — це стандартна, заяложена характеристика будь-якого історичного дослідження, коли треба підкреслити його актуальність. На днях мені наснилося, ніби я спілкуюся з молоддю і ніхто не реагує на фразу «Мені потрібні твій одяг, взуття і мотоцикл», бо ніхто не дивився «Термінатор», і я почуваюся в їхньому колі старперкою. Справді, на тенісних турнірах уже виступають спортсмени, народжені у 2000-х роках, але водночас ми далі вживаємо означення «радянський» і «совковий», на кожних виборах нарікаємо, що більшість виборців досі живуть у якомусь уявному Радянському Союзі й ностальгують за «ковбасою по 2,20». Треба нагадати їм інший Радянський Союз: примусові державні позики, обов’язкові до виконання виробничі плани, мобілізація добровольців на відбудову Хрещатика (ця ідея швидко провалилася, і Хрещатик, яким пишалися кияни, відбудували німецькі військовополонені), необхідність відвідувати навчальні гуртки і студіювати марксистську філософію та «Краткий курс истории ВКП(б)», «зустрічатися» з кандидатами на чергові вибори і ще безліч політичних «обязаловок» і побутових подробиць із життя радянського громадянина. Це було умовами життя і виживання: «Судячи з усього, в перші повоєнні роки, які запам’яталися киянам нестачею харчів, відсутністю житла й довгими робочими днями, люди погоджувалися на політичне виховання як неминучий ритуал, але старалися приділяти йому якомога менше часу й зусиль — рівно стільки, щоб трохи орієнтуватися в політиці й не накликати гніву керівництва прогулами».
Книжка Єкельчика особливо цінна тим, що узагальнення й висновки він робить на багатющому архівному матеріалі. Тут безліч фактів, історій, анекдотів: фальшиві ударники й «добровольці» на відбудові міста, мобілізовані з довколишніх сіл жінки, які навесні тікають із будівництва садити картоплю, черга на вибори з п’ятої ранку, щоб проголосувати першим, 113-річний дід, який уже півроку не ходив, а зранку встав і прийшов самостійно на дільницю, чи от сатиричний напис у зіпсованому бюлетені «Більше пива і горілки, а все інше налагодиться», що його потрактували як конструктивну пропозицію, а не антирадянський заклик. А ще це книжка з картинками!
В одному відгуку «Повсякденний сталінізм» охарактеризували як «маловідомі сторінки» з історії Києва в перші дні й роки після звільнення від нацистської окупації. А чому ж вони маловідомі? — подумалося мені. Єкельчик починає передмову зізнанням: «Я виріс у Радянському Союзі, а отже, мій інтерес до щоденного політичного життя в соціалістичній державі не завжди був суто академічним». Та що там казати, і на мою долю випало трішки цих політичних ритуалів, ясна річ, уже не сталінських, але таких самих безглуздих: урочисті збори піонерської дружини з нагоди народження Леніна чи просто показуха на тему «Красный галстук пионера — его гордость, его честь», хоча нашого дитячого ентузіазму вистачало тільки на гру «Зірниця». Ми швидко забули цей ідеологічний мотлох, позбувшись його, а даремно, адже схеми, вироблені сталінськими ідеологами, працювали ще довго (а подекуди працюють досі). «Громадянські емоції» — поняття, що його в цій книжці запроваджує Єкельчик на позначення взаємодії громадян із державою на емоційному рівні, як спільне переживання любові й ненависті, — актуальні й сьогодні, що вже казати про післясталінський період.
У грудні 1953 року в кролевецькій районній газеті «Колгоспне село» з’явилася замітка про те, як «З великим задоволенням зустріли механізатори Кролевецької МТС повідомлення Прокуратури СРСР про закінчення слідства в справі зрадника Батьківщини Берія і його спільників». Відбулися багатолюдні збори, на яких виступив кращий комбайнер МТС тов. Цимбал: «Повідомлення Прокуратури СРСР повністю викриває справжнє лице підлого ворога нашої Батьківщини і його злочинницької зграї. Нема слів, щоб виразити наш гнів і презирство підлим агентам міжнародного капіталу». Далі тов. Цимбал пообіцяв, що колектив МТС ще тісніше згуртується навколо партії й уряду, а заодно вчасно і якісно завершить ремонт машинно-тракторного цеху. В одностайно схваленій резолюції зборів колектив МТС вимагав якнайсуворішого покарання Берії і його банді. Слідом таврували ганебних зрадників ткалі Кролевецької ткацької артілі «20-річчя Жовтневої революції».
Ні, тов. Цимбал не просто однофамілець, це мій дід, колишній фронтовик, усе життя тракторист і комбайнер. У грудні 1953-го йому 29 років, у нього двоє дітей. Звичайно, він не говорив такими пишномовними фразами і навряд чи взагалі володів радянською політичною риторикою, але не сумніваюся, що на Кролевецькій МТС реально відбулися збори, люди слухали партпрацівника і в потрібні моменти схвально підносили догори руку. Ще вчора вони в такий спосіб висували Берію в депутати, а сьогодні вже вимагали йому суворої кари. Держава / партія вказувала, кого любити, а кого ненавидіти, і зливалася з громадянами в екстазі цих громадянських емоцій. Крім усього, книжка Єкельчика допомагає мені зрозуміти, як опинився на тих зборах мій далекий від політики дід і тисячі інших людей, кому чужий був цей лад і комуністична ідеологія.
На жаль, у книжки є одна величезна вада — її заверстано дуууже дрібним кеглем. На щастя, це її одинока вада. Зате ретельність, із якою її переклала Ярослава Стріха, можна порівняти хіба з перекладами праць Маркса й Леніна українською мовою.
Микола Бажан. Чотири оповідання про надію
Збірку Бажана, дуже красиву, у вишукано-естетському оформленні художника-графіка Григорія Гавриленка, я купила теж під час Книжкового Арсеналу, але в букіністів. Чомусь раніше «Чотири оповідання про надію» я читала в журнальному першодруку — дивно, не пригадую, щоб читала хоч раз у збірці Бажанових творів. Це перше видання, і воно вразило мене вже першим реченням авторської передмови: «Вперше мені розповів про Райнер Марія Рільке Лесь Курбас» (саме так, ім’я не відмінюється). Я прочитала книжечку від цього першого речення до останнього: «Поезії Рільке перекладали М. Зеров, М. Йогансен, Л. Первомайський, М. Рудницький».
Агов, — скажуть ті, хто ще пам’ятає початок цієї статті, — а де ж тут повоєнна Україна? Парадокс, але ні в романі Марини Гримич, ні в дослідженні Сергія Єкельчика нічого немає про Миколу Бажана (насправді у Єкельчика його згадано рівно одним словом — у примітці про те, що навіть видатні письменники, як-от Бажан, доручали писати свої промови нижчим партійним чинам). А пік політичної кар’єри Бажана припадає саме на ті часи: у 1943–1949-му він був заступником голови Ради Міністрів УРСР, від 1946-го — депутатом Верховної Ради і СРСР, і УРСР. І це він під час вересневого пленуму СРПУ 1947 року промовчав, коли громили його найближчого товариша Юрія Яновського, відтоді і до смерті останнього (через сім років) їхні дружні стосунки вже не поновилися.
Бажан — яскравий, мабуть, найяскравіший приклад письменника, який зумів побороти сталінізм у собі. Він не просто прийняв десталінізацію (чого не зміг уже зробити Тичина), він постав у 1960-х роках поетом нової, вищої якості — філософом-гуманістом, який уміє не пекти серця глаголом, а вхопити за горло й не відпускати. «Чотири оповідання про надію» — це варіації на тему Рільке, так і називається вступне слово автора. Бажан бере за мотив одну новелу з «Історій про бога» Рільке і розвиває чотири сюжети про пошуки людиною ні, не бога, а «життєдайної надії». Богошукання його не цікавили не лише тому, що він жив у країні войовничого атеїзму, для нього божественне — «лише в людському, в найвищою мірою людському». Я опускаю тут про «людську спільність колективу, класу, народу», бо це устами Бажана знову говорить неуникненна радянська риторика, якої геть немає в самих віршах.
Отже, чотири сюжети — це новела про старого кобзаря Рільке, смерть Ніко Піросмані, зустріч німця і в’язня концтабору в останні дні війни, молитва знедоленої сицилійки. Бажан укотре вражає емоційною потужністю слова, насиченою пристрасною метафоричністю, у нього, як сказав один діаспорний критик, «смертоносно точний епітет, що б’є як нехибна куля». А Майк Йогансен про ранні твори Бажан писав: «Що більше їх читаєш, то краще вони стають. В них стільки винаходів, що бюро винахідців мусило б видати Бажанові з десяток премій». І от цей Бажан повернувся, переживши «повсякденний сталінізм» в усіх сенсах цього слова. Можливо, тому що в ньому жила надія, а пісня роздирала горло і нарешті вирвалася назовні.
Чуєш — ні!
Чуєш — ні!
Приструнок тишу розчах.
Б’ють п’ястуки по гарячій струні.
Пісня роздряпує горло мені
Кігтями, наче птах.
З найглибших ран, які до дна
Проймають серце й совість,
Із надр біди встає вона —
Надії вперта повість.
Бажан сказав своє «Ґуд бай, Сталін». Чи ми достатньо знаємо про ту добу, щоб і собі вже попрощатися з нею? Донедавна про неї знали головно через радянський міні-серіал «Місце зустрічі змінити не можна» і новітній російський серіал «Ліквідація». Тепер у нас є «Клавка» Марини Гримич, є «Повсякденний сталінізм» Єкельчика. Далі, сподіваюся, буде.
