– І де він стільки отих слів понавиколупував!
Максим Рильський про переклади Миколи Лукаша.
Книга Богдана Жолдака «Під зіркою Лукаша» була номінована на відзнаку «ЛітАкцент року – 2018» в номінації літературознавство. Частина матеріалів, що ввійшли до книги «Під зіркою Лукаша» раніше вже були опубліковані в чудовому двотомнику «Наш Лукаш» (Упорядник Леонід Череватенко. – К.: Вид.дім «Києво-Могилянська академія», 2009). Тому літературознавців і шанувальників таланту Миколи Лукаша зі стажем ця книга навряд чи здивує якимось новими фактами з біографії видатного перекладача. Однак на власному досвіді можу сказати, що нова книга зі старими спогадами гарантує вам приємний вечір за читанням навіть якщо ви вже прочитали двотомник «Наш Лукаш». Зі смутком маю сказати, що після смерті Богдана Жолдака книга набула нового значення, адже містить спогади письменника про його дитинство, родину, вплив Миколи Лукаша на формування його особистості.
Головна мета книги Богдана Жолдака – нагадати, що Микола Лукаш був одним із найбільших світових перекладачів. Про роль українського перекладача вже писав Максим Стріха: «… переклад для української літератури завжди значив більше, аніж просто переклад. Він був насамперед засобом утвердження повновартісного статусу своєї мови й культури – а часом так само й нагодою сказати про те, про що в оригінальних текстах говорити не випадало.» Крім утвердження мови через переклади також слід пам’ятати про домінування в радянській літературі жанру соцреалізму. За таких умов тільки перекладна література ставала розрадою для читача і дороговказом для літераторів.
Важливо також те, що Лукаш був не просто перекладачем, а й поліглотом. Спогади Богдана Жолдака про те як поліглот Микола Лукаш вільно слухав іноземне радіо, бо в Радянському Союзі глушили лише ті «ворожі» голоси, які із Заходу спеціально транслювали російською мовою на перший погляд здається лише анекдотом. Та якщо задуматися, то ця історія піднімає ще один пласт особливостей радянської мовної політики. Антиподом даної ситуації є популярність в СРСР пісні «Shoking blue» гурту «Venus». Тільки слова «She`s got it» радянська молодь вісімдесятих перетворила на абракадабру звуків «Шизгара». У когось виникають асоціації з папугами, яка відтворює людську мову не розуміючи її? Може гадаєте, що рецензент перебільшує? Але в історії вже були приклади, коли середньовічні християни читали молитву, не знаючи латини, або церковнослов’янську. Копіювання західною культури радянською молоддю без розуміння текстів можна розцінювати як поганий анекдот, але радянська культура розвивалася за зразком теократичної феодальної держави (де комунізм витіснив релігію, а партійність, безпартійність і неблагонадійність слугували за стани) і все йшло до того, що знання мов ставало становою ознакою (таким собі привілеєм). Так при підготовці дипломатів в вишах престижні романо-германські мови, які ставали перепусткою на Захід вивчали діти партійної номенклатури, а діти простіших людей вивчали непрестижні африканські і азіатські мови. Шкільна ж освіта була розрахована просто на російщення, а романо-германські мови можна було поверхово вивчити хіба що в кращих школах великих міст. Тож Радянський Союз впевнено крокував до мовної самоізоляції і абракадабра популярної «Шизгари» є доказом цього. Це ще раз підкреслює наскільки важливою була роль перекладач для української культури в Радянському Союзі.
Починається книга оповіданням для дітей «Ще один великий німий», яке вже було опубліковано в циклі «Життя видатних дітей» видавництвом «Грані-Т». На ньому ми зупиняти увагу не будемо і перейдемо до спогадів родини Жолдаків. Богдан Жолдак попереджає, що вони несистемні, написані за законами людської пам’яті. Але цю несистемність варто віднести до переваг книги. Вона задає особливий настрій і дає відчути мінливість долі. Те як стійко Микола Лукаш сприймав виклики долі, дає підстави називати книгу посібником про те, що таке життя і творчість поза зоною комфорту.
Іншим творчим ходом стало чергування спогадів Єви Устимівни Нарубиної і самого Богдана Жолдака. Єва Нарубина – мати Богдана Жолдака була однокурсницею Миколи Лукаша, поеткою і перекладачкою. З 1937р. вона разом з Миколою навчалася на історико-філологічному факультеті Київського Університету. В 1950рр. вони відновили спілкування, коли Олесь Жолдак (чоловік Єви Нарубиної і батько Богдана) привів Миколу Лукаша додому. Микола Лукаш часто зупинявся в Жолдаків, коли приїздив із Харкова в Київ. Потім він отримав квартиру в Києві, але дружба продовжилась. Крім того Микола Лукаш залучив Єву Нарубиної до роботи в журналі «Всесвіт» і Дитвидаві. Спогади Єви Нарубиної нагадують за своїм стилем теплі сімейні хронічки.
Спогади Богдана Жолдака відтворюють процес перетворення Миколи Лукаша із друга родини в наставника майбутнього письменника і сценариста. При цьому автор спогадів описує Лукаша так як він його сприймав в молодості, а не таким яким Жолдак відкрив його для себе, коли подорослішав – найбільшим перекладачем світу. Одним з найважливіших моментів у спілкуванні Богдана Жолдака і його наставника стало знайомство із працею Івана Драча «Інтернаціоналізм чи русифікація?»:
«Бо як не крути, ми всі тоді були радянські люди, ми ж не були поліглотами, не були дотичними до Заходу, і навіть якщо ми спілкувались з інакодумцями, ми однаково пливли в тому загальному поворотному совковому потоці. …
Яка тоді у нас була національна самосвідомість? Лише інстинктивна, інформації ж не було аніякої. Хто ж сподівався, що за деякий час вона з’явиться? Та ніхто.
А почалась вона з чого? З «Інтернаціоналізму чи русифікації?».
Також Микола Лукаш давав читати юному Жолдаку рукописи своїх колег по Спілці письменників, які вибивалися з жанру соцреалізму перш ніж вони могли бути надрукованими. Тож спілкування з Лукашем безпосередньо впливало на формування Богдана Жолдака як письменника.
Також до книги увійшли спогади Олеся Жолдака «Так починався Микола Лукаш» і «Сашку, віддай Лукашеві руку!..»
Олесь Жолдак у 1950-их працював завідуючим відділу зарубіжної літератури Держлітвидавництва і познайомився з Лукашем, коли йому потрапив на стіл рукопис його перекладу «Фауста» Гете. Спогади Олеся Жолдака зображують Лукаша не лише як перекладача-поліглота, а як знавця української мови на академічному рівні.
Так Олесь Жолдак згадує жартівливий лист до поета і перекладача Івана Виргана, який полюбляв старі слова і вислови:
«Чолом, Іване!
Тобі либонь і перецінь, і не тільки, яка в Києві-граді подія лучилася! Накладом видавництва Держлітвидаву вийшов першим типом однотомник Аркадія Кулішенка, де видрукувано з-поміж гончими штуками і твою дещицю. Як сам здрів знаєш, у твоєму переспіву «Корогви коша» катма ззяни, позаяк живовидячки ти не кохаєшся в загамегах.
Хіба що за виїмком ганджі, котра припадком зашіптувалася в твоє компанування. Кодніський образ ти допровадив єси до достеменної дійшлості, і всенький пере віршований утвір до віку потомного зробу.
Попервах думка була закропити твої геть усюсінські старослівця й ново слівця гапсом, лоском, гамузом, але, взявши в рахубу скайорочення первотвору середущим перекладачем Марком Зісманенком, я гербливо відвергнув і відвирганив пріч його гундзювання – байделе на той карма гал, що він його мені був змегелив з отсієї приключки: наоборіт, я ще невомпливіше перекладаю твою одміну яко правдовите видаття архиділа литвина-невмираки.
Приналежний тобі каут надісь перепроваджено поштовим переказом на твоє харківське кишло-куріньчерлених письмовців, комора нумер 33.
Подавай до відома, чи гаразд себе маєш, чи бавишся, якові твої творчі заміри (на що єси замахнувся?).
Набазграй бинаймі дві слові.
Як скоро матимеш забильну хвилю, візьми та й джукни на наші борисфенівські крутогір’я. Та вип’ємо гучно, яко ізпрежда бувало.
Знакомий товариш Олелько Жолдак та перекладар Микола Нежурись (у миру – Луукаш) руками власними.
Дано з Києва року Божого 1953, березоля у дванадцятий день на Кирика.
Бігме так!»
«Сашку, віддай Лукашеві руку!..» Олеся Жолдака викриває інсинуації в есеї Олександра Сизоненка «Феноменальний Лукаш», опублікованого в «Літературній Україні». Апофеозом інсинуацій стала розповідь про те як після поранення в руку Лукаш не міг нею вільно користуватись, до того ж це не завадило Сизоненко змалювати Лукаша одноруким більярдистом! Саме так: ОДНОРУКИМ БІЛЬЯРДИСТОМ!!! Попри публікації викриття Сизоненко опублікував свій есей ще раз – в «Кур’єрі Кривбасу».
До книги також увійшли розшифровки інтерв’ю з перекладачем Григорієм Порфировичем Кочуром записані 17 і 25 жовтня 1992р. в Ірпені. Ці інтерв’ю режисер Олександр Домбровський пізніше використовував для телевізійного фільму на телеканалі «Культура». Фрагмент інтерв’ю доволі короткий, але є актуальним з огляду на запальний характер дискусій «мовних патрульних» в соціальних мережах. Річ в тому, Микола Лукаш вважав, що з оригіналом можна поводитись вільно. Лукаш українізував персонажів. (Наприклад, Лукаш переклав циганську мову Федеріко Гарсіа Лорки за допомогою західноукраїнських діалектів.
Аргумент на користь такого перекладу досить переконливий: якщо персонажі твору в оригіналі не можуть говорити грамотною мовою і говорять як і належить людям їх соціального прошарку, то і в перекладі вони не можуть говорити як випускники філологічного факультету.) А Григорій Кочур був точнішим. При цьому Григорій Кочур назвав виокремлення «школи» Лукаша і «школи» Кочура схематичним і чітко дав зрозуміти, що переклад є формою мистецтва, а не лише наукою. Тож відмінність підходів не позначилась на дружбі двох перекладачів. При цьому і Микола Лукаш, і Григорій Кочур кожен йдучи своїм власним шляхом потрапили в опалу: перший за лист на захист Івана Драча, другий за підтримку Євгена Сверстюка. Обох викликали для «бесід», але кожен так само незалежно один від одного не змінив своїм переконанням. Але Лукаш і Кочур сприймали свої дії як щось належне, а не як якесь геройство, як це сприймається сьогодні. І це в часи коли працівники культури готові були затаврувати свого колегу по першому натяку партії, а іноді з власної ініціативи. (Так Олександр Полторацький про якого Єва Нарубина писала, що він єдиний з харківських письменників в тридцяті роки, в 1973-74р. звинуватив Віктора Батюка, Олександра Овсюка, які переклали «Хрещеного батька» Маріо П’юзо у пропаганді буржуазного способу життя і розхвалюванні організованої злочинності.) Але жоден з перекладачів навіть не подумав прибрати конкурента руками партії. З огляду на запеклість баталій «мовних патрулів» в соціальних мережах навколо «непозбувної бентеги» і інших спірних перекладів, хотілося б, щоб дружба митців-перекладачів, які перекладали на одну мову, але по різному, була б нам за приклад.
Літературознавча стаття Богдана Жолдака «Лукаш – Тувім» присвячена перекладам Лукашем польського поета Юліана Тувима. Ця стаття ще раз підкреслює роль перекладача для культури. Адже саме Микола Лукаш перекав антитоталітарну поему Юліуша Тувіма «Бал в опері». Поема була написана в 1936р. і вважається одним із шедеврів літератури ХХ століття. Незважаючи на те, що поема критикувала націоналістичну Польщу, її анти тоталітарний характер не прийшовся до смаку і комуністичній Польщі. Тому поема була видана в 1946р. лише фрагментами, а повністю вийшла польською аж в 1982р. Переклад Лукаша вийшов в 1961р. в журналі «Всесвіт».
Залишається згадати «Апокрифи» – анекдотичні випадки, які траплялися з Миколою Лукашем, або які приписували йому. Їх би можна було і не згадувати. Але не може вийти з голови російський письменник Задорнов, який довгий час причаровував пострадянський простір своїми сатиричними виступами, а потім взявся вчити слов’ян мові і досить переконливо доводив, що У-РА несе РА-дість. Микола Лукаш як можна дізнатись з «Апокрифів» теж радів, коли чув вигуки «УРА!» на честь партії, бо знав, що на тюркській мові цей вигук означає – «помри!» Буду банальним, але повторюся – вміння перекладати захищає культури. Українська культура втратила свого захисника Лукаша в 1988р. і громадяни яких вистачало лише, щоб горлопанити «Шизгара» стали легкою здобиччю для лжелінгвістів.
На останок залишається порадити книгу всім тим, хто тільки починає знайомитись з добою «шестидесятників», з історією українського мовознавства і її найяскравішими діячами, з тим хто хоче знати як залишатись в доброму гуморі поза зоною комфорту, а також тим, хто шукає легку літературу про непересічних людей.
Хочеться також зауважити, що як і у випадку з двотомником книзі не вистачає самого простого додатку з короткою інформацією про друзів, ворогів і просто колег, які згадуються в книзі. Це б підкреслило масштаб постаті Миколи Лукаша ще більше і стимулювала б читачів продовжити знайомство з представниками доби «шестидесятників».
