Якщо навіть побіжно оглянути сучасні літературознавчі розвідки – монографії, статті, рецензії, то помітно, що в них час від часу зринає поняття як «покоління» з різними означеннями – стрілецьке, джинсове, втрачене, обмануте, покоління вільних тощо. Тож ідеться про близькі й дальні періоди літературного життя та окремі персоналії, які його представляють. Тому закономірно постає питання: чи можна вважати це поняття таким, що належить до теоретичного інструментарію сучасної науки про літературу?
Насправді в літературознавчих довідникових джерел воно не зустрічається, за єдиними винятком – «Літературознавчої енциклопедії», яку упорядкував Юрій Ковалів. У ній читаємо: «Покоління – умовна назва товариства митців (письменників, критиків, малярів, музик, архітекторів та ін.), утвореного переважно ровесниками, ідіостилі яких, переплітаючись, окреслюють стильову тенденцію». Також у цьому виданні зазначається, що це явище було відоме класицистам і «штюрмерам», найвиразніше виявилося за доби романтизму, характерне для модернізму й авангардизму.
Водночас варто наголосити, що за соцреалістичною доктриною говорити й писати про покоління в літературі категорично заборонялося, адже такий підхід розбивав моноліт радянської літератури з її лозунгами одностайності думки, комуністичної партійності та класовості
Тож з падінням Союзу в українське письменство не лише стрімко входять відроджений модернізм і «новонароджений» постмодернізм, а й генераційний принцип означення літературного процесу як певний виклик ідеологемам минулого, відсторонення від них, а головне – самоствердження української літератури. Свідчення цього – циркуляція у літературному просторі сьогодення таких понять, як вісімдесятники, дев’яностики (дев’ятдесятники), двотисячники. Їх теоретична рефлексія неоднозначна. Так, ще в 1998 році у «Плеромі» Володимир Єшкілєв зазначав зокрема, що вісімдесятники – умовна назва літературної генерації, феномен нового літературного покоління, «перша в історії повоєнної української літератури опозиція» тестаментарно-рустикальному дискурсу. Отож було б логічно вважати, що й інші -десятники та -тисячники – також умовний генераційний поділ, однак той самий В.Єшкілєв у визначенні дев’яностиків додає нові смисли. По-перше, це термін, який «передбачає апріорну концептуальну іронію стосовно претензії феномену накинути свій знак на десятиліття українського літературного процесу». По-друге, дев’яностики у його визначенні – це й «як ностальгійна спроба реставрації невідбутного українського модерну 20-х років, так і рефлексії на постмодерністську ситуацію в сучасній світовій літературі». Відтак спільна формальна ознака подібного поділу – відлік за часом входження покоління в літературу (час друку творів його представників), суттєва (змістова) – виклик попередній художній епосі шляхом або її заперечення, або сприймання. За такою логікою, двотисячники – це ті письменники, які оприявнили свої твори, починаючи із 2000-о року. Проте у «всезнаючій» Вікіпедії однозначно стверджено, що в основі генераційного поділу покладено рік народження майстра слова. Відтак вісімдесятники народжені між 1949 та 1965 роками, дев’яностики – між 1964 та 1977, двотисячники – між 1978 та 1988, а двітисячідесятники (здогадуємося самі) – між 1989 та 1999. Більше того, цей генераційний поділ починається із шістдесятників і доповнюється сімдесятниками та постсімдесятниками.
Чи не першим в українському літературознавстві звернувся до проблеми поколінь Микола Євшан. Його зацікавлення такою проблематикою знайшло своє підтвердження і в перекладі з німецької передмови Фрідріха Куммера до його «Історії німецької літератури ХІХ в.», виданій у 1909 році у Дрездені. Цей переклад під назвою «Зміна літературних поколіннів» побачив світ у 1911 році, а з вступ до нього написав М.Сріблянський. Уже сам факт виходу книги (звернення до зарубіжного авторитету) і її «оздоблення» статтею провідного на той час критика засвідчували, наскільки важливим було питання зміни поколінь для прибічників модернізму. Власне М.Сріблянський з перших рядків зазначає, що уважне прочитання книги Ф.Куммера спричинить певне «зрозуміння літературного розлому, який дедалі більше розділює наше громадянство на дві частини, хоч і не однакові по кількості, але надто сильні, щоб наносити одна одній шкоду в діяльності над збагаченням національної української культури». Відтак критик констатує змагання між «старими» та «молодими», «охранителями «української печі» й «людьми, що не миряться з утертими шаблонами нашого мистецтва», відповідно – між прихильниками «незмінного» реалізму й модернізму.
Висновок М.Сріблянського однозначний: «Молоді» – не вороги України, – а нове покоління, яке виконує свою місію… …падають одні смаки, а піднімаються другі, «старіють» колись молоді принципи і творці, а з’являються нові. Цього вимагає невмолимий інстинкт життя – рух і поступ»
Отож звернемось до основних тез праці Ф.Куммера.
По-перше, німецький літературознавець розглядає поняття генерація, розуміючи його як зв’язок одиниці з цілістю, духовного і природного. Покоління охоплює «рівночасно живучих людей», які поєднані однаковими економічними, політичними та громадськими обставинами, що визначають їхній спільний світогляд, освіту, мораль, «художні почуття».
По-друге, спостережено взаємозв’язок між поколіннями (кожна з наступних генерацій «стоїть на плечах попередньої»). В одному часі може діяти щонайменше три «посплутувані» генерації: умовно це батьки, сини, діти синів. І якщо сини ближчі до свого часу більше, ніж до своїх батьків, то між синами і дітьми синів часто ворожі взаємини, тоді як батьки і діти синів можуть порозумітися. При цьому рік народження не є визначальним для визначення приналежності до конкретного покоління.
По-третє, зміна генерацій може відбуватися революційно («від бурі та хмар») або ж еволюційно (із незначними переходами від одного покоління до іншого). Ця зміна передбачає такий ланцюг: попередники (найчастіше романісти та поети) розхитують істини, які були стверджені старшим поколінням, водночас пропагуючи нові ідеї; винахідники доріг (піонери) – а це поети й критики – розпочинають новий рух; їм на зміну приходять провідні таланти, можливо, серед них є і генії, навколо яких групуються таланти залежні, таланти без провідної ролі і таланти промислові (тобто продуценти масового чтива).
Коли ж через роки генерація «видає з себе все найліпше», вона занепадає, і процес народження нового покоління розпочинається знову за тим самим сценарієм
Ф.Куммер робить кілька цікавих зауважень до цієї схеми. Так, він переконливо стверджує, що не завжди молода генерація стоїть вище від старої. Так само «нове розуміння мистецтва не мусить бути ліпше; …мистецтво, що народжується, не мусить бути вищим мистецтвом». Однак навіть генерація, яка відійшла у минуле, залишається «в тисячі малих рис, у поодиноких поетів». А сам поділ на покоління, вважає німецький дослідник, не має «зовсім виключно літературного характеру, бо він означує собою щось всеобіймаюче, і зовсім не школярське».
Тож й історію німецької літератури ХІХ століття Ф.Куммер створив, керуючись генераційним принципом. Більше того, цей принцип переконав його, що її (історію літератури) треба писати кожних 20-30років – за часом тривання певного покоління.
До цих міркувань варто додати, що досвід української літератури демонструє не стільки «лагідний», мирний перехід від покоління до покоління, а «революційний» – через боротьбу, дискусії, відстоювання своєї естетичної платформи. Скажімо, на сторінках «Української хати» схрещували шпаги представники народництва й модернізму. В сучасній літературі постмодерні тенденції протиставляються художнім смакам покоління «батьків». До речі, у статті Ярини Цимбал «Батьки та діти, або єдність протилежностей» пропонується не лише генераційний поділ української літератури ХХ століття, а й слушно зауважено, що для розвою письменства важливими є стосунки між майстрами слова в межах покоління (дослідниця пише про пореволюційне покоління, шістдесятників). Водночас Олена Романенко зауважує, що «… протиставлення «батьки-діти» не може описати покоління, зокрема, коли йдеться про сучасний літературний процес, у якому збігаються у часі публікації батька – Юрія Андруховича … та дочки – Софії Андрухович».
Попри різні думки на проблему літературних поколінь, сьогодні можна стверджувати, що погляд на літературу крізь призму покоління продуктивний. Адже зі зміною картини світу трансформується і її художнє сприйняття. Це аксіома, проте – які механізми та чинники формування літературного покоління, який його вплив на динаміку літературного процесу, його ставлення до традиції, новаторських пошуків і рівень їх втілення у текстах – це коло питань, над якими варто поміркувати. Як і над тим, як поява нового покоління пов’язана з кризовим станом суспільства ( і чи завжди пов’язана).
У публікації використано такі джерела: «Літературознавча енциклопедія: У 2-х т» (Т.2. К.,2007), «Плерома 3’98. Мала українська енциклопедія актуальної літератури» (Івано-Франківськ,1998),Куммер Фрідріх «Зміна літературних поколіннів» (К.,1911),Цимбал Ярина «Батьки та діти, або єдність протилежностей» (К.,2011), Романенко Олена «концептуальні координати нового літературного покоління: досвід сучасної української літератури» (Львів,2018).
Доктор філологічних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, фахівець з теорії роману та української літератури ХХ століття
