«Парадокс у тому, що на підконтрольній території сотні й сотні тисяч сьогодні готові повторити той самий крок у прірву (як казав мені один київський “виборець Зеленского” – “не знаю, кто там виноват в войне, знаю только, что жить я стал хуже!” – а на моє “Ви хоч розумієте, що могли досі взагалі не жить?!” відмахнувся: “Ой, да кому мы нужны!” – тут уже я заклякла, бо зрозуміла, що говорити будь-що без сенсу, пізно – починати треба було зі школи…)» – написала відома письменниця та філософ на своїй сторінці у мережі Фейсбук.
Письменниця також здивувалася, що нація, яка пережила геноцид втратила те, що мала би зберегти – інстинкт самозбереження.
«Я розумію, звідки ця безпечність у тих країнах ЄС, які одна по одній, руками місцевих колаборантів і корисних ідіотів, поступово підпадають під російський – ще не “чобіт”, але вже “телевізор”: я бачила, як Польща в 2015-му весело й бездумно голосувала за ПіС, щоби, як хвалився мені варшавський таксист, “втерти носа Бронкові” (Коморовському), – і як британці в 2016-му так само хвацько – за принципом “виб’ю собі око, хай у моєї тещі буде зять кривий” – голосували за Brexit, не розпочавши гаразд (як тепер схаменулися), щó воно таке і чим на довшу перспективу загрожує, – там електоральний інфантилізм коли не простимий, то принаймні пояснимий: люди покладались на стабільність своїх країн, з якими справді давно не траплялось нічого лихого. Але ж ми-то, ми! Ми, котрі в 2014-му чудом пройшли по краєчку прірви, ледь уберігши країну від наготованого на неї “демонтажу”, в кого сім відсотків території – таки ж під московським чоботом, а не лише “під телевізором”».
«Яка така “скалка в оці” заважає мільйонам українців бачити, що ці вибори – теж війна, ба навіть одна з найважливіших її битв: та, в якій стріляють – не по окопах з Градів, і не по мирняку з телевізора – а відразу по Головнокомандувачеві: тихо-любо-леґітимно прибирають його, нашими ж таки руками, – й міняють на свого “рядженого”?»
Улюблений сайт літературної критики
