Занурення у новий матеріал – завжди особливе. Починаєш розбиратися, вивчати, аналізувати, лякаєшся темряви й хаосу, а потім нарешті починає прояснюватися: ось вона, структура, ось вимальовується химерне логічне плетиво мистецьких сюжетів і людських доль, ось іскрять розряди чужих емоцій. В усі наступні рази – якщо знову й знов наважуєшся на авантюру пізнання – вже трошки шкода сил і свого життя, але й дуже гріє ось ця вже передбачувана радість опанування шматочка до того незнаного.
Якщо чесно, то я дуже люблю такі професійні виклики.
І от непомітно завирувала весна, наблизився Книжковий Арсенал, а я почала читати книжки про війну. Насамперед – про війну нинішню, актуальну. Те, що зараз називають «ветеранською прозою». Книжки, написані про «нашу війну» тими, хто там побував. А далі захотілося перечитати ті тексти, які я вже знала: класичні. Наприклад, Хвильового, Яновського і Олеся Гончара. І, звісно ж, козацькі літописи. Бо ветеранська проза в Україні починається не зараз; і навіть не півстоліття як. А значно давніше.
Олесь Гончар. Щоденники: У трьох томах. Т. 1 (1943–1967)
Так-так, відомий співець імперії, автор «Прапороносців» – титулованого роману про звільнення Європи радянською армією – залишив нам ще й кілька дуже щирих текстів про війну. Серед них його щоденник, перша сотня сторінок якого стосується Другої світової з 1943 по 1945 рік. Юний студент-філолог, який пережив полон і війну, тут все ще дуже романтичний, не дуже патетичний, збивається з української мови на російську і пише правду. Правду про Них і трошки правди про Нас. Тут дуже багато сексу, багато емоцій, трохи насильства і смертей. Полоненого Гончара охороняють поліцаї – і серед них українська дівчина, теж студентка філології, донька місцевого старости; його романтична натура неодмінно приваблює жінок різних статусів і національностей, і в кожну він щиро закохується чи принаймні жаліє; він бачить бої і загибелі – але також відкриває для себе нові землі Бессарабії, Румунії, Угорщини, Чехії і Австрії й описує місцевих людей, які дуже по-різному ставляться до війни, а також сп’янілих від успіху й алкоголю радянських солдат. Небагато українських письменників написали про свою війну настільки схвильовано.
Мій особистий бонус: з часу останнього свого прочитання щоденників Гончара я встигла побувати в Будапешті – і тепер маю з чим порівнювати його описи «похмурих розкошів», ресторанного розгулу, засилля жінок з цигарками і ще дечого, що тут не зацитуєш, попри належність перу класика.
Артем Чех. Точка нуль
Найзахопливішими для пересічного читача у цій книжці є зачин та постскриптум. На початку письменника мобілізують в українську армію. В кінці він настільки цікаво розказує історію про Пилипа, нового чоловіка своєї бабусі, колишнього офіцера і сина офіцера, який прожив переважно цікаве життя на етапі військової кар’єри в період пізньорадянських воєнних інтервенцій і був узагалі-то непоганою людиною, однак спився, – що хочеться справді дочекатися книжки Артема Чеха про цю людину. Усе, що поміж цим, таке ж буденно нудне і безсюжетне, як служба в армії. І це концептуально.
Це справді «щоденникові замітки на манжетах військової форми». З них можна дізнатися безліч правдивих деталей про сучасних військових, волонтерів та місцевих жителів у районах дислокації армійських підрозділів. Тут небагато емоцій, замало самоаналізу і немає інтриги. Ми знаємо, що автора демобілізують – бо він пише про себе і він вижив. Ми відчуваємо, що він пише це найперше, щоб не збожеволіти від довколишнього; а вже в другу чергу хоче нам передати побачене і свої відчуття. Це і є «точка нуль»: стан, коли, як зазначено в анотації книжки, людина звільняється усіх думок, бажань, почуттів; нема ніякого вчора, нема ніякого завтра, є лише тут-і-тепер».
Назар Розлуцький. Нотатки мобілізованого
І тут теж автор є персонажем зі складною свідомістю, який потрапив у дуже прості обставини. У передмові, яка задає ключ до розуміння всього, про що йтиметься далі, він попереджає: ця книжка не є реконструкцією свідомості пересічного українського солдата, але водночас є спробою осмислити реалії, з якими зіткнувся автор, коли пройшов шлях сучасного пересічного українського воїна. Автор світоглядний оптиміст, тому не ниє, а втішається рефлексіями і пробує робити узагальнення. Автор інтелектуал, тому його роздуми читати справді цікаво. Автор любить Жадана (і до кожного розділу бере поетичний епіграф). Автор пробував вести щоденник в армії, однак знудився через одноманіття подій – але дописував у соціальні мережі (скріни тут в ролі ілюстрацій) і згодом написав ось таку книжку-звіт.
По суті, це аналітичний журналістський матеріал, де є усі явища, описані й у інших ветеранських книжках про війну: мобілізація, навчання, стосунки між собою та з командуванням, чергування, волонтерська діяльність, обстріли, інформаційна війна, місцеві тварини та особливості спілкування з людьми, які продовжують жити на цих не дуже мирних територіях або переселилися туди. Назар Розлуцький, однак, окрім «як» і «що я бачив та відчував», шукає також відповідей на питання «чому» і «звідки». А також ідентифікує себе не стільки як митця чи людину, що потребує вилити емоції на папір, скільки як кореспондента, того, хто пише звіт для конкретного адресата. Тож його читачеві насправду пощастило: для нього ця книжка писалася.
***
Для чого це читати? Я задля самозбереження намагалася посунути цю актуальну, «нашу» війну з першого плану. Якомога менше читати новин, протистояти інформаційним атакам; не повсякчас думати, що десь там – не аж так далеко насправді – гинуть люди. Виявилося, що не вийшло. Це не вихід – загнати проблему у підсвідомість, бо вона однак лізтиме зусібіч: річницею виводу військ з Афганістану, свіжим серіалом ‘Homecoming’з Джулією Робертс про ветеранів американських воєн, голосами тих, хто повернувся додому і живе поряд. Вона просочиться на твою власну кухню і переб’є усі запахи. І треба мати готовність до того, що: від себе не втечеш – та й від війни не втечеш теж.
